«Я стріляв по машині з літерою „Z“, але вигадав, що там були цивільні, аби тільки припинили мене катувати»: колишній полонений «азовець» написав книгу «Окраєць»

«Під час катувань буле одне бажання — щоб швидше закінчилося. Щоб лопнув тромб або щось перебили, і я помер — аби тільки припинився цей жах»

- Що стало поштовхом до написання книги? — ставлю питання «Расті».

- Відома блогерка Олена Мандзюк записала на диктофон, мою, розповідь, перевела її в текстовий варіант і сказала — варто оприлюднити. І я став викладати в соцмережі (почав з Instagram) окремі спогади про пережите в полоні. Перший мій допис прочитали десь 600 тисяч людей і 5 тисяч перепостили. Це стало для мене почасти неочікуваним, бо мав побоювання, що оскільки тема важка, чимало народу буде оминати її. Виявилось, навпаки — люди у нас небайдужі, співчувають, масово читають мої пости.

Тут слід сказати, що різні ситуації (навіть зовсім буденні) навіювали спогади. Скажімо, почався дощ, і мимоволі нахлинули думки про те, як мене цілий рік тримали в тюремній камері, і я мріяв тоді опинитися під дощем, вловити його запах, відчути, як краплі падають на обличчя, на тіло.

Тож різноманітні повсякденні ситуації давали імпульс для все нових постів. Читачі радили написати книгу — зокрема, для того, щоб задокументувати своїми свідченнями російські злочини проти українських полонених. Цікаво, що читачі моїх блогів порівнювали мою історію з сюжетною лінією роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський» (в значній мірі автобіографічного — Авт.) про події Великого терору 1937−1938 років в СРСР.

Я продовжую служити в «Азові», але коли проходив реабілітації, мав трохи більше місяця вільного часу, за який зміг впоратись з роботою над книгою.

До речі, дехто з редакторів пропонував десь щось трошки прикрасити в ній.

— Це ж не художня література!

— Ото ж бо. Пояснив, що мені совість не дозволить так вчинити. Це раз. А по-друге, є сотні свідків, з якими я разом був в полоні. Скажімо, цілий рік зі мною в одній камері в тюрмі в Таганрозі знаходились 8 хлопців. Що вони скажуть, якщо в моїй книзі буде хоч щось вигадане. Я написав з документальною точністю на всі 100 відсотків.

— Вам було психологічно важко, згадувати про полон під час написання постів і книги?

— Ні, адже я знову вільна людина, можу робити, що хочу, їсти, що хочу (пробачте за приземлене). Можу йти, їхати, куди бажаю. Я тепер не обмежений восьма квадратними метрами тюремної камери, стінами, які тиснули на мене.

Я вам казав, що редакторка плакала, читаючи мої спогади. Так само й Олені Мандзюк психологічно боляче було слухати їх. Я розповідав все це їй з посмішкою: наприклад, як мене незліченну кількість разів били, розрядили на мені два електрошокери протягом допиту, який тривав 12 годин… Вона й каже: «Мені слухати тяжко про ці жахіття, а ти згадуєш, посміхаючись». Чому так? Бо вважаю — минуле не повинно впливати на моє майбутнє. Не хочу, щоб пережите півтора року тому зіпсувати наступні 50 років, які, я сподіваюсь, буду жити.

І все ж, хоча я вийшов з полону, але полон не вийшов з мене.

— Думками наче лишаєтесь там?

- Так, бо мене гнітить, що тисячі українців досі знаходяться в російських тюрмах і колоніях в нелюдських умовах. Серед них сотні моїх друзів і знайомих, з якими я разом служив і воював в Маріуполі, які віддали своє здоров’я, захищаючи це місто в повному оточенні в битві з ворогом, який чисельно переважав в 5−10 разів, у якого було необмежена кількість боєприпасів, танки, гармати, який засипав нас авіаційними бомбами.

У мене не виходить з голови, що в кожний конкретний момент відбувається з нашими полоненими. Скажімо, зараз на годиннику 22.15, значить їм вже дали команду відбій. Для них десята вечора — це можливість «сховатися» від катувань, принижень, від вертухаїв (наглядачів — Авт.), фсбешних оперів, фсіновців (співробітників федеральної служби виконання покарань — Авт.).

— Частина родичів вважає, що розповідати про полонених не варто, щоб не нашкодити. Інша — навпаки, що треба голосно заявляти, щоб добитися найскорішого обміну. Хто з них, на вашу думку, більш правий?

- Вже давно стало зрозуміло: становище полонених не погіршується і не покращується від того, обговорюють цю тему на волі чи ні.

Скажу за себе: перший рік полону мене дуже жорстоко катували, «вішали» на мене кримінальну справу. Хоча в цей час світ вже знав, що росіяни по садистські поводяться з українськими полоненими. Про це розповідали в числених інтерв’ю і на зустрічах в різних інституціях (в ООН, Європарламенті, Конгресі США) наші хлопці і дівчата, яких вдалося обміняти ще у 2022 році. Їх публічні розповіді про жахи полону нічого не дали ані в плані поліпшення, ані плані погіршення умов нашого утримання.

Насправді, ключову роль відіграє те, які конкретно люди тебе стережуть, допитують, б’ють, катують, видають баланду… Розумієте? Всі ж люди різні. Скажімо, мене утримували в окупованому Донецьку, а потім в російському Таганрозі. Тож я пересвідчився: чим далі росіяни від війни, тим більше в них ненависті і жорстокості. В Таганрозі вони поводились наче оскаженілі, а в Донецьку — більш-менш по-людські, в тому числі з бійцями «Азову».

— У чому виражалась ця людяність донецьких?

— У тому, що не били без причин, не харкали (перепрошую за подробиці) в обличчя, не знущалися.

— А наглядачі в Таганрозі все це вчиняли?

— Так. Хоча війна їх ніяк не зачепила (принаймні, на той час). Вони жодним чином не дотичні до квазіреспублік днр і лнр. Зате ті нелюди отримали можливість завдавати мук полоненим, змушувати віджиматись від підлоги, вигукувати різні слова на адресу президента України, горланити російські і радянські пісні, тощо і без усяких меж цим користуються. Їм байдуже, що ми і без того ледь тримаємося за життя після садистських катувань на допитах у фсбешників.

— Що для вас було найтяжчим в полоні?

— Те, що ворог намагався знищити в мені українця. Нам забороняли не тільки спілкуватися українською мовою, а взагалі розмовляти в камері! І нав’язували проросійський погляд на історію.

Нас тримали фактично в повній інформаційній ізоляції — ми не знали не тільки те, що відбувається в світі, на війні, а навіть й те, котра година. Час визначали по сонцю (точніше, по тому, як його промені падають на стіну камери). Брак інформації ми намагалися компенсувати здогадками, версіями. При цьому тюремники нам постійно вливали в вуха маячню на кшталт «Україна вас кинула», «Україну поділять між росією і Польщею» і таке інше. Власне, ми розуміли, що це психологічний тиск, але ж він не міг в тих умовах не травмувати. Адже ми були вкрай вимучені катуваннями, приниженнями, голодом, хворобами…

Маю сказати (думаю, про це не слід мовчати), що дехто ламався — продавався ворогу за буханку хліба, за сигарету, за цукерку… Продавались — це, зокрема, значить давали брехливі показання на товаришів. На щастя, таких, хто прогнувся зовсім не багато — мізерна частина. Але вона відчутно псувала і без того важке життя хлопців.

Додам щодо вашого питання про те, що було найважчим. Ще для мене дуже тяжким було очікування кожного допиту. Уявить: ти знаходишся в камері і чуєш, як зовсім поруч в двох місцях катують людей. Тобто в сусідньому корпусі тюрми, а також в кімнаті для допитів, що за десяток метрів від нашої камери.

Перші принаймні пів року російські опера щодня забирали полонених з камер на допити і катували з 8 ранку до 6 вечора. І ти чуєш, як чоловіки, а потім і жінки кричать від нестерпного болю. Розумієш, що після тієї людини, яку катують у цю мить, може настати твоя черга. Очікування власного допиту, власного болю, значно страшніше, ніж сам допит.

До того я вже не один раз був на допиті. Знав, що на ньому б’ють, топчуться ногами по тілу, випалюють електрошокером свастики і «зетки» на спині, луплять гумовими палицями. І в цей час одне бажання — щоб швидше закінчилося. Щоб лопнув тромб або щось перебили, і я помер — аби тільки припинився цей жах.

«Навіть у „Чорному дельфіні“, де сидять людожери, злочинці, які скоїли масові вбивства, режим набагато ліберальніший, ніж в українських полонених»

— Що найбільше руйнує здоров’я в полоні?

- Серед найстрашніших факторів — вкрай обмежене неякісне харчування. Маючи зріст 194 сантиметри, я схуднув з 85 кілограмів до 55 кілограмів 700 грамів. Але ж, ясна річ, не тільки це. В полоні здоров’я найбільше гублять три чинники.

Перший — психологічний. Зокрема те про що я вже казав: ти себе «виїдаєш», чуючи, як катують інших людей. В російській тюрмі, певно, як в дурдомі. Ось, наприклад, візьмемо таке: нас двічі на день били під час перевірок. Це роблять спецназівці — дядьки, вагою десь 100 кілограмів, які, певно, регулярно займаються спортом. Ці ситі, повні здоров’я тиловики, що горя не знали і не нюхали пороху, луплять тебе, солдата, який воював з 2020 року, який вижив в дуже важких боях за Маріуполь, який знаходиться в нелюдських умовах полону. Додайте до цього постійні знущання вертухаїв, гнітючу тюремну атмосферу, твою безправність, жорстокий режим, тощо.

Другий фактор, що найбільше нищить здоров’я в російському полоні — це, безумовно, самі допити. І третій — той, що я вже назвав: дуже погане харчування.

В чому проявляється руйнування здоров’я? Розсипаються зуби, виникають проблеми з нирками, шлунком, шкірою, суглобами.

— Як було сфабриковано звинувачення, за яким російський суд присудив вам 29 років ув’язнення?

- Було так: один з хлопців взяв на себе кримінальну справу — сподіваючись, що його перестануть катувати. Власне, йому прямо сказали — «возьми на себя дело». Причому, яке саме «дело» мав сам вигадати. Він й придумав — що стріляв в під час оборони Маріуполя по цивільним.

Ми з цим хлопцем служили в одному підрозділі. Тому опери вирішили й мене «пристебнути» до тої справи. Спершу я сказав, що історія про вбивство цивільних — це неправда. Я тримався декілька допитів — різних: від одної, трьох, п’яти годин до найдовшого, який тривав аж 12 годин (з 8 ранку до 8 вечора). І на тому (на 12-годинному) я взяв на себе одну справу. Росіяни вирішили, що можуть навісити на мене ще. Продовжили катувати. Але не казали, навіщо. Спитав, що від мене хочете? Вони — мені: «Если не расскажешь нам какую-нибудь интересную историю, мы повесим на тебя то, что нам будет надо. И ты ее возьмешь, иначе будем пытать пока у тебя совсем не закончится здоровье». Довелося придумати собі злочин, який я не вчиняв. В результаті взяв на себе вбивство трьох цивільних і замах на вбивство. У Донецьку на суді мова йшла про те, щоб дати мені 48 років ув’язнення, але оскільки я написав, що визнаю в повній мірі провину і каюсь, строк скостили до 29 років.

— Можливо, перед судом вас стали краще годувати, щоб не мали вкрай зморений вигляд перед суддями?

- Є фотографії з залу того суду. На фото видно, що я вкрай виснажений — мов скелет. Якраз в той період був пік втрати ваги — ті самі 55 кілограмів, про які я вам казав. Але за два місяці до суду мене вже припинили щодня катувати. Побиття зовсім не припинились — мене, як і всіх, били на допитах раз на пару тижнів. Плюс — два рази на день гамселили спецназівці під час перевірок.

— Що відбувалося на суді?

— Судді запитали, чи хочу свідчити проти себе. Відповів, хочу. Але я казав не те, що підписав під час слідства. Намагався дати зрозуміти суддям, що не винен. Вони пропустили мої слова повз вуха. Коли оголосили вирок, я не стримав скептичної посмішки.

Мене бентежили побоювання щодо того, як звинувачення, за якими мене судили в Донецьку, сприйматимуть в Україні після мого обміну? Тому, коли вигадував свідчення проти себе, потурбувався про те, щоб потім побратими могли підтвердити — я злочинів не вчиняв.

Першу справу, яку на мене завели росіяни — «вбивство» в Маріуполі двох цивільних, які переміщувались машиною. В своїх свідченнях я змоделював цю вигадану ситуацію так, щоб вона ґрунтувалася на реальних фактах. А вони були такі: авто мало розпізнавальні знаки російської армії (літеру «Z»). Я відкрив по ньому вогонь і з нього вистрибнули двоє військових противника. Підстрелити їх не вдалося, бо дистанція була велика. Але, повторюю, я вигадав, що там були цивільні, аби тільки припинились катування.

— Після вироку вас відправили в якусь особливу в’язницю чи колонію — на кшталт відомого «Чорного дельфіну»?

- Направили в колонію суворого режиму в окупованій Макіївці.

До речі, українських полонених утримують на спецрежимі — такій собі суміші режимів. Потім я дізнався, що навіть в «Чорному дельфіні», в якому сидять людожери, злочинці, які скоїли масові вбивства, режим набагато ліберальніший, ніж в українських полонених — в «Чорному дельфіні» не б’ють, в’язні працюють, у них телевізор і радіо.

— А які умови в колонії в окупованій Макіївці?

— Там фізичного впливу не було (хіба що іноді могли вдарити палицею по п’ятій точці). Ми це розцінювали так, що згори була вказівка нас не чіпати, бо ми для ворога були вже «відпрацьований матеріал». Але все одно в тій колонії не солодко: щодня ми співали по 160 радянських і російських пісень, марширували — в спеку, взимку на морозі мінус 25. Тобто, ми на плацу на місці маршируємо і горланимо «Я русский», потім — гімн росії, далі — «Катюша»… Нам видавали роздруковані на листочках слова пісень, і вимагали вивчити напам’ять.

— Напередодні обміну у вас було передчуття, що скоро знову будете вільною людиною?

- За місяць до обміну співробітники колонії викликали для уточнення інформації групу хлопців, серед них і мене. Спитали, чи ми згодні на двосторонній обмін. Ясна річ, ми відповіли, що згодні. Потім, 7 вересня 2024 року до нас прийшов вертухай, уточнювати дані. Ми тиждень сильно чекали, а тоді почалися сумніви — чи бува не викреслили нас зі списку, чи може взагалі відмінили обмін.

Дві години на день нам давали дивитись російське телебачення. В новинах показали, що відбулися обміни 14 і 15 вересня. Ми в ці обміни не потрапили. Міркували собі, що може років п’ять будемо сидіти після засудження. Так само і я був налаштований. Аж раптом у середині жовтня тих, хто був в списку, направили до медпункту. Там спитали, чи маємо скарги. Наступного дня сфотографували, і 18 жовтня сказали — збирайте речі, їдете. Так завершилися мої 886 днів полону.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з автором крилатого вислову Романом Грибовим. Він розповів про те, що полонених змушували повторювати фразу про російський військовий корабель: шукали, хто її сказав.

Фото зі сторінки Дмитра Канупєра в Instagram

68

Читайте нас у Facebook