«Мене оточили озброєні до зубів кадирівці»: Юлія Панкова про життя в окупованому Гостомелі

«Побачили на нашому газоні круглі мітки — мабуть, для авіації. Ми дістали граблі та почали їх зачищати»

— Юля, рада, що ваша родина тепер у безпеці.

— У порівнянні з тим, що ми пережили, звісно, у безпеці. Але буквально кілька днів тому неподалік від нас прилітали снаряди. Я взагалі не думаю, що зараз в Україні хтось у стовідсотковій безпеці. Проте над нами не літають «Гради», в будинок не вдираються кадирівці, і вже це радує.

— Місяць тому розпочалася війна, розв'язана росією. Що ви відчуваєте зараз?

— Що я стала безпритульною людиною. За цей час я багато з чим змирилася. Зокрема, зі страхом смерті. Наскільки я стала сильною духом, настільки внутрішньо я ослабла. Навіть сьогодні, перебуваючи у безпеці, не можу сказати, що я спокійна. Вчора надійшла інформація про те, що нашого будинку під Києвом вже, мабуть, немає. Його протягом 10 років будували мої батьки, він був моїм пристановищем. Але, з іншого боку, я повторюю, як мантру: «Спасибі, що ми вижили».

— Пам'ятаєте ранок 24 лютого?

— Я була вдома на лівому березі Києва. Прокинулася від вибухів. Але спросонь мозок ще не зрозумів, що відбувається. Подзвонила мама, сказала: «Юлю, збирай речі, нас бомблять». Через десять хвилин я була вже на парковці і, пам'ятаю, що наді мною в небі пронеслися два винищувачі. Тоді я зрозуміла, що війна почалася. Було дуже страшно. У мене буквально паралізувало ноги. Я їхала за кермом з онімілим тілом. 48 кілометрів від мого будинку до села під Гостомелем, де мешкали мої батьки, проїхала за чотири з половиною години. Я приїхала вдень, тато вирішив вийти закупити нам воду та продукти, але вже не зміг це зробити. У небі літали російські гелікоптери.

Читайте також: Під дулом автоматів попросили автограф та каву: творець «Орла та Решки» розповів про зустріч із окупантами у Гостомелі

РЕКЛАМА

«Стареньких так і не поховали. Досі всі четверо лежать у пакетах на лавці»

— Ви ховалися у підвалі?

— Так. Мама його переобладнала, щоб можна було там перебувати: знесли матраци, подушки. Температура була постійно плюс п'ять градусів, і в результаті ми ночували там 14 ночей. У підвалі були дві родини та чотири собаки. На другий день у жінки з іншої сім'ї померла мама. Її досі не поховали. Як і ще трьох стареньких з притулку в Гостомелі, де вона жила. Досі всі четверо лежать у пакетах на лавці. Це такий жах…

— Чи були у вас запаси їжі?

— Знаєте, у ті дні у мене загострився страх смерті через голод. Спочатку ми харчувалися, як завжди, — перше, друге й компот. Потім я почала дивитись на продукти, що зникали, з жахом, розуміючи, що мені треба провести ревізію. Врешті-решт вирішили, що в крайньому разі підстрелимо одну з козуль, яких підгодовував мій тато. Він у мене мисливець.

— Ви виходили надвір?

— Лише на три-п'ять хвилин, коли випускали собак. Одного разу ми вийшли — був тихий день — і побачили, що на нашому газоні якоюсь білою речовиною намальовані круглі мітки — мабуть, для авіації. Ми дістали граблі й почали їх зачищати. Я бачила, як над нашим будинком літали ракети та авіація. Якось у небі з'явилася величезна хмара у вигляді гриба. Найімовірніше, це була вакуумна бомба. У нас у дворі тато знайшов уламок від «Граду».

Воду економили. Використовували навіть технічну. Щастя було помитися — за таких умов починаєш цінувати найбанальніші речі. Зв'язок з'являвся в моєму телефоні лише о п'ятій ранку. Я підіймалася, ставала на підвіконня другого поверху та завантажувала всі новини. А вночі писала повідомлення сестрі та друзям. То були довгі листи — хроніка війни.

— Що допомагало триматися емоційно?

— Я була найтривожнішою в нашій компанії. Але намагалася контролювати своє тіло. Прохлопувала себе, коли над нами пролітали ракети, щоб якось відчувати тіло. Ми читали молитви, 90-й псалом. У мене є термобілизна, в якій я катаюся на сноуборді. Я не знімала її 15 днів. Була у п'яти кофтах. Спала у шапці. Першого тижня я сильно хворіла, температура підіймалася до сорока градусів. Але я навіть не звертала на це уваги.

Читайте також: Не бачити їм ні відпочинку, ні сну: Леся Нікітюк придумала підступний спосіб помститися населенню країни-окупанта за сирени, що виють в Україні

— Відомо, що до вашої оселі зайшли кадирівці.

— Дев'ятого березня, визирнувши на подвір'я, побачила, що біля наших машин ходять військові. Я спустилася вниз, мене почало трусити. Бачу, як мене оточують солдати. Вони мали георгіївські стрічки на шоломах, між собою вони говорили чеченською, були озброєні до зубів, а на їхніх спинах написано «розвідка». Я зрозуміла, що це спецпризначенці з Чечні — найстрашніше, що може бути. Вони сказали: «Ми вас не чіпатимемо». Мама почала сильно плакати. Я боялася, що їх дратуватимуть сльози. Але це нас врятувало. Вони веліли покликати чоловіків. Тата відвели до кабінету, стали допитувати й забрали його мисливську зброю та три телефони. Дикої агресії не було, але вони рухалися дуже швидко по будинку. Мама плакала й говорила: «Господи, коли ж це скінчиться?!» Один із молодших хлопців сказав: «Ви навіть не уявляєте, як ми цього хочемо». Тоді я чітко зрозуміла, що ми маємо спробувати виїхати з села.

— Попри величезну небезпеку.

— Виходу не було. Ми всі одягнули біле вбрання, повісили білі стрічки на дзеркала, вивісили прапор. Тато сидів у машині ззаду. Ми виїхали о 12 годині дня та проїхали три блокпости. На першому нас навіть не помітили, на другому — пропустив молодик років 19 з переляканими очима. Ми їхали дорогою, а назустріч нам мчала військова техніка. Коли ми виїжджали на поле, над нами літали «Гради». По обочинах дороги лежали обвуглені та замерзлі тіла. Я заплющувала мамі очі, щоб вона не бачила цього жаху. Зрештою, ми вирвалися. Я була шокована, побачивши, що в сусідніх селах працюють магазини та є хліб. Полярність сприйняття війни досить згубна. Тільки переживаючи, ти розумієш увесь її жах.

— Як думаєте, скоро наша перемога?

— Я за вдачею песиміст. Проте можу сказати достеменно: ми переможемо!

Нагадаємо, нещодавно головний режисер «Орла та Решки» Євген Синельников дивом вибрався із зруйнованої ворогами Бучі, а телеведуча Соломія Вітвіцька відмовилася евакуюватися з Києва, попри те, що у двір її батька прилетів рашистський снаряд.

Повне інтерв'ю з Юлією Панковою дивіться на YouTube-каналі BAHAREVA govorit

6370

Читайте нас у Facebook