ПОИСК
Україна

«Чоловік зізнався, що ситуація на півдні України у рази гірша, ніж було, коли він воював у Дебальцевому»: сповідь вдови воїна

20:30 23 травня 2022
Віталій Бережок

Марина майже всю розмову тримається, боячись показати свій біль. Гортає фотоальбоми, де на світлинах щаслива усмішка її коханого Віталія. Ще б пак, адже поруч найдорожчі — вона та їхній дев'ятирічний син Владислав. А наприкінці нашого спілкування зрештою дає волю сльозам, розуміючи, що свого чоловіка більше не побачить і він не поведе дитину, як завжди, на риболовлю… 31-річний Віталій Бережок із Забужжя на Вінниччині загинув у бою. Коли в Україні почалися перші обстріли, він, маючи травми після АТО, не вагаючись, знову взяв до рук зброю та пішов боронити рідну землю. Посмертно мужнього бійця нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня…

«Віталій зі звичайної сільської родини, у нього є сестра. А познайомились ми ще у дев'ятому класі. У селі, де я жила, мешкала його бабуся. Мабуть, це було кохання з першого погляду, — розповіла «ФАКТАМ» дружина загиблого Марина Бережок. - Між нами швидко зародилися почуття, і ми почали зустрічатись. Це було так романтично! Віталій завжди приносив квіти, а взимку, попри заметіль, долав пішки чималу відстань від свого дому, аби мене хоч побачити.

Марина Бережок із сином

Пам’ятаю, як проводжала його на строкову службу в армію. Тоді саме вступила на перший курс навчатись і нас попросили піти у Будинок культури привітати новобранців з району. Дивлюсь, а на сцені стоїть мій Віталій. У мене сльози, адже це була перша наша розлука. Коли коханий повернувся, прийшов з букетом троянд та подарунками — срібним браслетом та палітрою тіней для повік. А потім так сталось, що ми на певний час розійшлись. Віталій, отримавши диплом слюсаря, працював на водоканалі у Вінниці. Я продовжила навчання в обласному центрі, та наші шляхи знову перетнулись. Як кажуть, від долі не втечеш, ми не могли не бути разом… Невдовзі хлопець зробив пропозицію, ми розписались і стали батьками нашого Владіка".

У 2014 році у родину вперше постукала війна. У серпні 2014 року Віталія викликали у військкомат та вручили повістку.

«Коханий, не задумуючись, заявив, що піде боронити Україну. Його призвали до 128-ї гірсько-піхотної бригади, а я тим часом почала волонтерити. Поки Віталій був у розташуванні частини на Закарпатті, встигла відвідати та завезти допомогу.

Кожен момент на передовій ми пережили разом. Я пам’ятаю дзвінки серед ночі, коли вся тремтіла, беручи слухавку. І молила Бога, аби хоч живий… У листопаді під час виконання бойового завдання чоловік отримав поранення: внаслідок розриву снаряду порвало меніски у коліні. До того ще й сильна контузія. Після надання першої медичної допомоги чоловіка евакуювали у шпиталь у Вінниці. Я сім годин чекала під операційною, поки йому рятували коліно, й плакала від щастя, коли змогла взяти його за руку та обійняти. Після того Віталій переніс ще два оперативних втручання, які, на щастя, минули добре. Реабілітація зайняла тривалий час, з військової частини коханого комісували через хворобу. Та сидіти вдома чоловік не міг, із побратимами він заснував спілку учасників бойових дій, аби допомагати іншим ветеранам. Паралельно займався будівництвом будинків, щоб забезпечувати родину".

За словами Марини, вона передчувала, що після повномасштабного вторгнення чоловік знову отримає повістку на фронт. 24 лютого вона пам’ятає до деталей. Почувши обстріли та сирени, прокинувся їхній син й почав запитувати, що сталось.

«Я спілкувалась із ним, як з дорослим. Пояснила, що почалась війна, та нагадала, що в школі їх вчили, що слід робити під час повітряної тривоги. Після того відправила дитину до тата у село, а сама з подругою вирушила у наш шпиталь, бо почали поступати перші поранені і необхідна була допомога. Того дня ввечері Віталію та його батьку принесли повістки. Й разом вони вирушили до військового комісаріату, щоправда, тата після комісії відправили назад. А мого чоловіка залишили й відправили під Миколаїв — служити у 35-ту бригаду морської піхоти.

Ми постійно тримали зв'язок і здебільшого Віталій писав мені повідомлення. Якось в одному із них зізнався, що ситуація гірше у рази, ніж була у той період, коли він воював у Дебальцевому. Мовляв, були люди — і нема, було село — залишилось згарище. Особливо важкими були ночі. Віталій казав, що вони гідно дають відсіч рашистам і точно вистоять. Напередодні орки обстріляли аеропорт у Гавришівці під Вінницею, і за порадою чоловіка 7 березня ми виїхали з сином до Польщі. Наступного дня ми ще списувались. Віталій відправив останнє голосове повідомлення, у якому просив написати, коли ми перетнемо кордон. А за кілька годин його застрелив російський снайпер…

Читайте також: Врятував вісьмох побратимів, але сам загинув: під Вінницею провели в останню путь медика-героя Олександра Гончарука

Зі слів побратимів, Віталій відбив у ворогів танк і переганяв на наш бік. Саме закінчилось пальне, чоловік висунув голову, і в нього поцілили. Чоловік загинув миттєво. Трагічну звістку я дізналась лише через три дні, бо спочатку нам казали, що Віталій отримав важке поранення в голову і в медикаментозній комі у лікарні. Ми дзвонили у кожен заклад, жевріла надія, що чоловік живий. Тим паче знайшли двох однофамільців чоловіка. Та всередині душі я відчували, що щось недобре відбулось. Потім наша місцева волонтерка Олена Верлан допомогла знайти тіло. Забрали ми його через кілька днів, бо не давали це зробити обстріли".

Приїхати на похорон коханого чоловіка Марині та сину не вдалось, та й рідні задля їхньої безпеки попросили залишитись у Польщі. То ж згорьована дружина віддала шану Віталію через відеозв'язок та передала вінки. А у квітні повернулась і нарешті відвідала його могилу, давши клятву жити за обох і дбати про сина.

Віталій Бережок

«Дуже боляче було переживати наше горе на чужині. А тепер я маю дбати не лише про свій внутрішній стан, бо болить аж до неба, а й про сина. Він був дуже прив’язаний до тата, вони разом ходили на риболовлю. У Віталія мрією життя було побудувати дитині будинок, адже ми постійно проживали в орендованій квартирі. Не встиг…»

Раніше «ФАКТИ» розповідали, що у Хотимирі на Прикарпатті попрощались із лейтенантом 95-ї десантно-штурмової бригади Денисом Антіповим. Він загинув під час бою в Ізюмському районі.

5438

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.