«Людей, яких силою вивезли в росію, спочатку прискіпливо допитувала ФСБ», — волонтерка
— Владиславо, як вдається рятувати людей, яких силоміць вивезли в росію?
— Спочатку розповім, чому зайнялася саме цією проблемою. Мені 31 рік. Я акторка, працювала в Національному центрі Леся Курбаса, знімалася в серіалах. Мій чоловік актор і режисер Олег Драч. Наша родина мешкала в селі Мила Київської області. У нас двоє дітей — два з половиною і шість років. Під час декрету я відкрила дві дитячі школи розвитку у Гостомелі та селі Дмитрівка Бучанського району і кіноагенцію.
Коли почалася війна, чоловік пішов у тероборону. Ми не планували виїжджати до останнього. Але дуже швидко зрозуміли, що залишатися небезпечно.
На початку березня вже не можна було перетнути житомирську трасу, де знаходиться наш дім, тому що російські снайпери розстрілювали автівки. 5 березня з Бучі в село Дмитрівка зайшла колона — 50 танків. ЗСУ їх розгромили біля Стоянки. Три танки повернулися і почали стріляти по житлових масивах. В нашу квартиру залетіли якісь запалювальні штуки, але чоловік був вдома, він потушив їх. Вони пробили лише холодильник.
В цей день нам вдалося вискочити з села. Наша машина була єдиною, яка їхала вулицею, а по паралельній вулиці йшли танки. 25 березня, коли росіян вже відганяли, наш житловий комплекс був зруйнований, згоріла і наша двоповерхова квартира. Там були документі — мій паспорт і свідоцтва про народження дітей.
Не знала, що робити далі. З цього жаху мене витягували волонтери. Коли дісталася до Польщі, одразу почала шукати бронежилети для хлопців, зараз займаюся раціями тощо. Досвід є, бо волонтерила ще з часів з Майдану.
Темою українських біженців, які потрапили на територію російської федерації, зайнялася з таких міркувань. Спостерігаючи за ситуацією в Маріуполі, як і всі зараз, якось подумала: ось ці хлопці помирають за цивільних, за те, щоб зберегти наш з вами український код, а тим часом українці потрапляють в росію і не можуть або не знають, як виїхати звідти. Так потроху влилася в цей рух.
Вибудувати ланцюжок, щоб людина, яку примусово вивезли в росію, виїхала звідти, дуже складно. Найпростіше з тими, у кого є закордонні паспорти. Тим, у кого українські внутрішні паспорти, вдається допомогти з великим трудом. Найгірше тим, у кого взагалі немає документів. А їх тисячі. Їх не вивезти ані в Європу, ані в Україну для поновлення документів — російська сторона не пропускає через кордон. Ні по «Дії», ні по правах водія — ні по чому.
До мене особисто звертається близько ста людей в день. З тими, у кого немає документів, зробити нічого не можна, вони справжні цивільні полонені. В заручниках може бути вся сім"я, якщо, наприклад, у дорослих паспорти є, а у дитини немає свідоцтва про народження. Все, тупик. Сім"ї змушені залишатися там.
Майже цілодобово спілкуюся з російськими волонтерами. Хоча, щоб ви розуміли, вони дуже різного ґатунку. Іноді хтось допомагає в організації перевезень, але коли треба зайнятися відновлюванням паспортів українцям, перериває контакти. Очевидно, що вони не зацікавлені в тому, щоб українці поверталися додому або їхали в Європу. Але багато тих, хто допомагає щиро.
Тим, у кого є український паспорт, ми прописуємо маршрут через росію. Я, наприклад, відпрацювала маршрут Івангород (місто в Ленінградській області) — естонська Нарва і далі по Європі.
Читайте також: «Найбільше росіян дратувало, що ми такі красиві»: жителька Маріуполя про пережите з шестимісячним сином у фільтраційних таборах
Щодо тих місць, куди потрапляють люди. У мене конкретна інформація з трьох таборів — у Тихвіні Ленінградської області, селищі міського типу Врангель біля Находки на Далекому Сході й в Ростовській області. Більшість мешканців Маріуполя посилали саме у Врангель.
Ось які повідомлення іноді отримаю: «Потяг — 13 вагонів — привіз евакуйованих в Таганрог. У вагоні 54 місця. На цей момент приїхало 500 осіб». Розумієте масштаб проблеми? Російські волонтери пишуть, що у Тихвін кожен день прибуває близько 500 людей, у Врангелі знаходиться понад 5000 людей. Але перевірити ці дані неможливо.
— До виїзду в росію люди ще ж перебувають у фільтраційних таборах. Радник мера Маріуполя Петро Андрющенко заявляв, що навколо міста розгорнуто чотири таких табори, в яких людей утримують перед депортацією.
— Більшість людей мені розповідали, що в ці фільтраційні табори їх везли представники «МЧС» так званої «ДНР». А в росії вони потрапляють у «распределительные лагеря». В більшості це звичайні гуртожитки. Їх охороняє ФСБ, у Ростові-на-Дону — донські казаки. Російська держава не забезпечує там мінімальних потреб людей. Інколи навіть не дозволяють волонтерам доставляти туди їжу, одяг і т.д.
Але повертаюся до головної теми — відсутності документів. У дуже багатьох випадках документи погоріли, бувало, що у цих фільтраційних таборах російські військові просто рвали паспорти на очах у людей. У таборі в тому же Тихвіні, наприклад, спочатку взагалі забирали всі документи та телефони й тільки через деякий час повертали. Часто у бабусь і дідусів забирали документи та відправляли їх в будинки для людей похилого віку. От уявіть: людина без документів, практично без речей, перелякана. В такому стані вона не розуміє, що їй робити далі. У неї немає підтримки. Зрозуміло, що вона вимушена підписати «статус біженця» і їхати туди, куди їй пропонують. Тому ми та російські волонтери постійно просимо людей не боятися, нічого не підписувати й не робити без консультації з юристами.
— Але все ж таки як людині відновити втрачені документи?
— Поки що ніяк, тому що дипломатичні відносини з росією перервані. Українська влада зараз запускає процес, щоб через «Дію» людина могла б роздрукувати сторінки паспорта і по них їхати, а потім у посольстві дружної країни отримати паспорт. Але ця процедура ще не допрацьована. А що робити тим, у кого «Дія» не підключена?
До кого б я не дзвонила в Україну, у будь-який ЦНАП, мені кажуть: «Ми не можемо відновити документи й послати їх в росію, бо там немає нашого посольства. А вам не можемо їх вислати, тому що людина має прийти до нас особисто». Як людина може прийти? Тому вона вимушена їхати в це селище Врангель і там якось намагатися з родиною жити.
А якщо і вдається зібрати якісь папери для відновлення документів, то держава не дуже поспішає з цим. Є люди, які до мене зверталися ще у квітні, чиї документи я збирала, але ще досі ніхто не отримав паспортів. Звісно, серед тих, хто звертається, є й такі, хто становить небезпеку для України — під таким приводом отримати українське громадянство і потім тут робити різні злочини, але чому так довго їхні справи перевіряють?
— Маріуполь був гарним європейським містом. Люди звикли до більш-менш нормального побуту. В яких умовах вони опинилися зараз?
— Як мені написала одна росіянка: «Побутові умови нормальні, місця красиві, але їх пресує ФСБ». У цих таборах обов’язковий щільний допит. Хтось навіть поскаржився, що «відпочити не дають». Від людей вимагають сказати, що шкоду їхнім домам завдали ЗСУ, що вони з вини України опинилися там і просять притулку. ФСБ конче потрібно здобути свідоцтва «злочинів ЗСУ».
Волонтери, з якими я зв’язувалася, писали, що умови більш-менш адекватні. Що це означає, не знаю. Є кімнати, туалет в коридорі. Але в якому воно стані?
Читайте також: «Макса рашисти вивезли в Білорусь разом з награбованим добром»: після неймовірних пригод кіт повернувся до хазяйки з Бучі
Ось що мені днями написала одна росіянка: «У селище Врангель приїхали люди з Маріуполя. Умови життя непогані, але люди хвилюються, що немає документів. Вони хочуть працювати. Незрозуміло, навіщо їх вивезли в таку даль, в регіон, де низький рівень життя і не дуже гарні можливості працевлаштування?»
Спілкувалася з пастором євангелістської церкви з Ростовської області. Він розповів, що літні дитячі табори, будинки відпочинку і навіть дома культури забиті українськими біженцями. Тобто туди йде навала наших людей.
Ось кілька повідомлень, які отримую майже щодня. «Багато людей вивезли в Іжевськ. Люди в паніці». «Якщо вони погоджуються на російську програму допомоги, це переселення вглиб росії — в Амурську область, в Уссурійськ, в Хабаровський край, в Уфу. Знімають відбитки пальців і відправляють туди». «У Примор’я погодилися їхати самі кроткі люди, вони волонтерам кажуть, що «за росію», але при детальній бесіді — що «вибору не було, а кому ми потрібні?»
Дуже часто думаю, що я з дітьми могла б опинитися на їхньому місці — в цих таборах, взагалі без будь-яких прав і без надії повернутися в Україну. Частина з них дійсно хотіла поїхати в росію. Це правда. Але коли вони приїжджають, то бачать, що нічого з того, що їм обіцяли, немає, що все це брехня. І намагаються якось вирватися в Європу — в Естонію, Литву, Латвію, Польщу.
І ще нюанс. Коли я зверталася до українських волонтерів, які привозили їх в Таллінн: «Треба щось робити. Давайте смикати владу, щоб відновлювати документи, треба людей звідти якось рятувати», багато хто відповідав: «Я цим займатися не буду. Коли ти витрачаєш стільки зусиль, витягуєш сім’ї с дуп світу, грубо кажучи, а потім з’ясовується, що то звичайна проросійська вата». Я з ними згодна. Але ж є й адекватні люди з проукраїнською, проєвропейською позицією, які просто потрапили в такі умови не з власної волі.
2320Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
Читайте нас у Facebook
