ПОИСК
Інтерв'ю

«Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі

16:00 20 квітня 2022
Маріуполь
Кажуть, божевільний кремлівський фюрер біситься у своєму бункері, чекаючи переможних реляцій про взяття Маріуполя — однієї з ключових цілей рашистів. Саме у місті українських металургів загарбники нібито планують провести 9 травня «парад». Проте повідомлень про те, що місто впало, все немає. Маріуполь став нашим форпостом та нашим болем. З 1 березня він в облозі, під цілодобовими обстрілами з усього, що є у нелюдів. «Визволителі» влаштували жителям міста пекельне пекло на землі. Люди живуть у темних холодних підвалах. У них немає медикаментів, немає води та їжі — немає нічого. Від розповідей тих, хто зміг звідти вирватися, волосся стає дибки. Хочеться забитися кудись у кут і попросити хоч кілька хвилин перепочинку, настільки сюрреалістично звучить те, про що вони говорять… Лікар-інтерн Денис Козлов, який майже місяць провів фактично у полоні окупантів, обґрунтовано вважає те, що відбувається, геноцидом українців.

«Дуже пишаюся пацанами-„азовцями“. Вони неймовірні люди»

— Денисе, ви корінний мешканець Маріуполя?

— Ні. Народився у Бахмуті. На вимогу мами вступив до Донецького національного медичного університету. Зараз він знаходиться у Краматорську, плюс дві філії — у Маріуполі та Кропивницькому. Три курси відучився у Краматорську, потім перевівся до Маріуполя. Три роки працював медбратом урологічного відділення обласної лікарні інтенсивного лікування, за півроку до війни став інтерном. Наше відділення було дуже сильне. Ми надавали повний спектр урологічних послуг та робили дуже багато операцій. Мене все влаштовувало. Планував залишатися в Маріуполі найближчі п'ять років.

24 лютого о 4.47 мені зателефонувала подруга з Києва та сказала, що почалася війна. Не повірив, бо, як і всі, сподівався, що вторгнення не буде. Завантажив «Телеграм» і почав читати про якісь ракетні обстріли. Вранці пішов на роботу. Спочатку ще розраховував, що все швидко закінчиться. Але незабаром зрозумів, що це справа довга.

Після 28 лютого з роботи не йшов. Того дня ми сиділи в ординаторській на восьмому поверсі. Близько полудня дзвонить мій товариш: «Спускайся до приймальні, поранених привезли». Думаю, нічого собі, треба піти. Тільки о восьмій вечора вийшов з операційної. Я уролог. Мій спектр — нирки, сечовий міхур, сечовід і т.д., але не ампутація кінцівок. Я бачив багато чого, будучи студентом і працюючи медбратом. Але коли у людини на м'яких тканинах висить кінцівка, до такого не був готовий на той момент.

"Частка мене залишилася в Маріуполі назавжди", - каже Денис Козлов

— Ви очевидець звірячих злочинів рашистів. Проте кремлівські пропагандисти звинувачують в обстрілі Маріуполя ЗСУ, мовляв, моторошні відео та фото звідти постановочні.

— Знаєте, на снаряді не написано, звідки він летить. Але впевнений, що українська армія не могла обстрілювати житлові будинки, лікарні, школи та інфраструктуру. Російські танки стояли біля нашої лікарні. Вони стріляли по позиціях ЗСУ, а ті не відповідали. І за це пацанам дякую.

Хоча я виріс на сході України, ніколи не мав проросійських настроїв. Однак мені здавалося, що близький нам за менталітетом російський народ (зрозуміло, що не братський) не може бути здатним на таке. Це ж відкритий геноцид, причому абсолютно безпідставний. Пілот літака чудово знає, куди скидає бомби. І артилерист знає. І ракетник.

До того ж спочатку ми бачили, що хтось навмисно підсвічував лазерними указками або ліхтариками нашу лікарню. Це загалом нонсенс. Ось ти громадянин України, живеш у Маріуполі та допомагаєш ворогові цілитися туди, куди можеш потрапити завтра. До речі, будинки тих, хто це робив, також практично зруйновані.

Ось що зробили з маріупольською обласною лікарнею інтенсивного лікування "визволителі"

Читайте також: «Я сиділа в підвалі і тупо чекала на смерть. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про пекло у заблокованому Маріуполі

— Медикам довелося терміново перебудовуватись на роботу у військових умовах. Пацієнтів побільшало, чи вистачало кадрів?

— Більшість лікарів уже мали досвід 2014 року. Спочатку був повний комплект лікарів. Але незабаром багато хто змушений був залишатися вдома (в одних сім'я, діти; в інших немає можливості дістатися роботи; у третіх бажання — звідки візьметься бажання?), згодом деякі почали їхати. А руки були потрібні. Особливо не вистачало середнього та молодшого медперсоналу.

Але лікарі з інших лікарень, якщо не могли дістатися до себе, приїжджали допомагати нам і залишалися. Дуже багато студентів Донецького медичного університету працювало у приймальному відділенні. Пацани та дівчата дорослішали на очах і набували колосального досвіду.

Якось прийшла маніпуляційна медсестра урологічного осередку Наталія Григорівна Янченко: «Хочу допомагати». Їй 60 років, тиждень тому перенесла вилучення апендикса, ще не відновилася після операції. Проте справді допомагала. На голому ентузіазмі, безкоштовно. Третього дня не витримала: «Я так більше не можу. У мене сім'я». І пішла пішки додому, а це кілометрів за вісім від лікарні. Не знаю, що з нею зараз.

Був і кричущий випадок. Вважаю, що країна має знати своїх «героїв». У нас не було лікарів-офтальмологів, лише один інтерн, який, попри все, залишився. І як тільки наш район зайняли окупанти, відразу ж на роботі з'явилася офтальмолог Валентина Павлівна Чехова. До того її не було. За два дні вона зібрала всю інформацію про бійців ЗСУ, які перебували у лікарні. Ми всіляко намагалися врятувати їх — переодягнути, спалити документи, ліквідувати будь-які ознаки ставлення до військової служби. А ця тварюка просто взяла і здала їх. Що з ними, невідомо.

До речі, військовослужбовці нас постійно обнадіювали, що ось-ось прийде допомога. Напевно, самі вірили в це. Нашим військовим наразі дуже нелегко. Я дуже пишаюся пацанами-«азовцями». Вони неймовірні люди.

Загалом, зараз країну тримають армія, лікарі, волонтери, МНС та комунальники. У них не дуже високі зарплати, але вони просто пашуть. Вони не сховалися у Польщі чи ще десь. Я таких називаю «яблучниками».

«Довелося мародерствувати й нам»

— Російських військових теж доводилося лікувати?

— Так. Лікарський обов'язок не має політичних, ґендерних та інших рамок. Ми виконували свою роботу. Але тяжко поранених до нас не возили. Не наважився перевірити, проте гадаю, що якби ми не надали допомоги комусь із них, то жорстко за це поплатилися б.

Я намагався уникати будь-якого контакту з ними. Не через страх. Просто було незрозуміло, що в головах цих людей. За що вони воюють, за що нищать нас?

Вони нас не чіпали. Ставилися, скажімо так, гідно і ввічливо. А ось солдати так званої «ДНР» були дуже скривджені на нас. Повторювали одне і теж: «Вісім років ви бомбили Донбас, тепер, суки, отримуйте». Як під копірку, причому без будь-якої агресії. Хоча більшість не розуміла, що відбувалося. Їх просто взяли та кинули сюди. Як сторожових псів. Денеерівський зомбоящик їм розповідає, що ми з 2014 року обстрілювали Донецьк. Але Донецьк практично зберігся. А що росіяни зробили з містами та селами України?

"У лікарні було дуже холодно. На вулиці градусів десять морозу, а багато вікон вибито. Коридори продувало наскрізь", - розповів співрозмовник "ФАКТІВ"

Не завжди ставлення місцевих до окупантів було негативним. Розповім один епізод. Мій друг вирішив піти додому до селища Старий Крим, це вісім кілометрів від Маріуполя. Не виходив на зв'язок два тижні. Мені дзвонила його мати, а я навіть слухавку не брав, бо не було чого їй сказати. Виявляється, коли він вийшов із міста, одразу напоровся на блокпост. Там із ним поговорили. Зрозуміли, що він лікар. Він надав допомогу якимсь цивільним, яких розстріляли. Потім його відвезли додому, де вже господарювали «визволителі». Каже, що місцеві за нового режиму показали своє справжнє нутро — здавали всіх неугодних, розповідали якісь факти, які можуть бути цікаві російським військовим, годували росіян, спали з ними, пили, догоджали.

Читайте також: «У нас було тихе здавання Херсона», — мешканка міста розповіла про опір земляків окупантам

Можу сказати одне. Жоден лікар за цей час не намагався догоджати ворожій владі. Усі поводилися спокійно, розсудливо та адекватно. Ніхто не хамив, як би не хотілося. Але й не люб'язував. Та й росіяни розуміли, що нас кривдити не можна, бо завтра ми їм можемо знадобитися.

Ми надавали всім медичну допомогу, хірургічну — по можливості. Летальних результатів після нашої роботи було б мінімум. Однак після будь-якої операції або поранення (уламкового, вогнепального — неважливо) трапляються інфекційні ускладнення. Щоб їх запобігти, потрібні антибіотики та інші препарати. А їх не було. Було страшно вимовити вперше: «Я нічим не можу вам допомогти». Згодом таких ситуацій трапилося багато. Приводять хворого, а ти нічим йому допомогти не можеш. Насамперед звинувачуєш себе, а не те, що відбувається довкола. І розумієш, що життя людське не варте нічого…

Після перших руйнувань городяни стали масово грабувати аптеки, магазинчики, супермаркети. Коли через тиждень я вирішив піти додому, щоб взяти речі, особисто бачив, як із великого торгового центру «Порт Сіті» люди виносили все — одяг, посуд, продукти, медикаменти. Довелося мародерствувати й нам. Коли закінчилися необхідні медикаменти, ми заходили у зруйновані аптеки поблизу та брали потрібні препарати. Іншого вибору не було.

Другий такий епізод стався 8 березня. Не можна було лишити наших жінок без подарунків. Ми з товаришем під обстрілами побігли до магазину, де знайшли дві скриньки шампанського. Дівчаткам було приємно.

Спочатку було дуже важко зрозуміти, що відбувається. Психіка ще не була загартована. Я до смерті ставлюся абсолютно спокійно. І на розтинах був присутній, і в лікарнях доводилося спостерігати смерті. Але тут річ навіть не в смертях. Найбільше лякало, коли привозили жінок та дітей. 2 березня привезли трьох 15-річних хлопчаків. Вони пішли грати у футбол на шкільний спортмайданчик. А тут артобстріл. Один загинув, другому ампутували ногу, третій відбувся легким переляком.

Одного разу забіг чоловік із дитиною чотирьох-шести років на руках, а його поранену дружину слідом несли волонтери. Ця сім'я поверталася додому від бабусі — відносили їй продукти. Не дійшли сто метрів до свого під'їзду та їх накрило снарядом. Це сталося за два кілометри від лікарні. Жінка отримала осколкові поранення лівої здухвинної області та сечового міхура, чоловік не постраждав. А у їхнього сина величезне поранення скроневої кістки, тобто травма, не сумісна з життям. Ми намагалися його реанімувати, але хлопчик просто не мав шансів. Він помер у мене на руках. Жінку прооперували. Коли я їхав, вона вже самостійно ходила без дренажів та швів. Подальша доля цієї пари мені невідома. Вони дуже порядні люди. Їхнє життя повністю зруйноване лише через те, що комусь просто захотілося знищити Україну.

— Жах.

— Думаю, справжнє усвідомлення у всіх настане, коли закінчаться воєнні дії на території нашої країни. Отоді буде реально важко. Принаймні, психологічно точно.

До вторгнення в Маріуполі проживало близько півмільйона людей. Це одне з ключових міст країни, яке давало сім відсотків ВВП. Його просто стерли з лиця землі. Воно на 90 відсотків зруйновано. Зрозуміло, що Маріуполь не один настраждався. Я бачив фото з Гостомелю та Бучі. Але це й близько не зрівняється з Маріуполем. І в Алеппо такого не було.

Рашисти практично стерли з лиця землі Маріуполь

Мене зараз часто запитують: «Маріуполь вісім років був прифронтовим містом. Як можна було допустити його блокаду?» Коли я приїхав до Дніпра, то здивувався — там настільки все укріплено. А в Маріуполі такого не було.

Ми тоді думали, що Маріуполь чинитиме опір і нас не покинуть. Окремий привіт меру Вадиму Бойченку, який залишив місто напризволяще (у місцевих соцмережах пишуть, що Бойченко втік ще до початку блокади. — Авт.) . Чому Філатов із Дніпра не поїхав, а Труханов із Харкова?

Читайте також: Мер Охтирки Павло Кузьменко: «Наради проводжу на вулиці, тому що міська рада підірвана

До 24 лютого люди працювали, відпочивали, будували плани, мали житло. Я сам мав стільки планів на це літо.

— Що збиралися робити?

— Та хоч би просто відпочити. Я дуже багато працював. Але, на жаль і ах — відпочити не вдасться.

«Летить снаряд — потрапляє до будинку — будинку немає»

— Як ви харчувалися весь цей час? Адже багатьом довелося голодувати.

— Якось справлялися. Скажімо, довелося скоротити свої гастрономічні потреби. Спочатку їжу привозили волонтери, поліція (військові — остільки-оскільки, бо самі перебували в блокаді), співробітники несли щось із дому, жителі прилеглих будинків теж намагалися нас погодувати. Ми з колегами мешкали в операційному блоці. Там організували кухню, їжу готували наші жінки.

Багато співробітників прийшли зі своїми сім'ями, тому в лікарні організували ще й «дитячий садок». Діти сиділи у бомбосховищі. Були забезпечені всім, навіть зарядженими телефонами та айпадами (у нас стояв генератор, ми могли зарядити телефони), цукерками та соками. І тварин було неймовірно багато. Їх ніхто не покинув, ми їх теж годували.

Побутові умови були жахливими. Через те, що не було електрики, не працювали ліфти. Доводилося хворих носити нагору самим. Води зовсім не було. Я за чотири тижні купався один раз, і то холодною водою.

У лікарні було дуже холодно. На вулиці градусів десять морозу, а багато вікон вибито. Коридори продувало наскрізь. Спали на матрацах, під ковдрами, які не дуже й рятували. Я спав у хірургічному комбінезоні та у двох курточках. Багато хто застудився. Але боліти часу не було. Тому миттєво ставили їм крапельниці.

Ми за цей час стали великою дружньою медичною сім'єю. Можна фільми знімати, як ми жили. Коли хтось їхав, ніби відривали частинку від тебе. Побутових конфліктів не було взагалі. Хіба якісь професійні. За цей час ніхто зі співробітників не показував свого «я». Можна було забити на все, сидіти та нічого не робити. Але всі щиро хотіли допомагати й показували найкращі людські якості.

Читайте також: «Наші військові кажуть, що виженуть рашистську погань із луганської землі», — мешканець Лисичанська

Вважаю, що наші лікарі, медсестри та санітарки заслуговують на звання героїв. Але ми герої без орденів та медалей. Навіть без грамот. Найважче в тому, що коли ти робиш щось хороше, то чекаєш, що тебе хтось похвалить, скаже спасибі. Ми говорили спасибі один одному…

Я за цей час повірив у закон бумерангу — якщо ти робиш щось хороше, до тебе все повертається. Як і погане. Ми намагалися не робити поганого. В нас не було не це права. Просто виконували свою роботу — оперували під обстрілами в операційних без вікон та електроенергії, без якихось адекватних правил асептики та антисептики (хоча операційні медсестри намагалися, але в таких умовах їх дуже важко дотримуватися).

Там я навчився цінувати своє життя. Знаєте, скільки воно коштує? Розділіть на триста витрати на бомбу, яку скинули на наш драмтеатр. Тобто зовсім нічого. Це важко комусь пояснити. Навіть не намагаюсь. Я не вимагаю якогось співчуття, грошей, допомоги, але прикро, коли люди не розуміють: «Як можна так міркувати?» Та після того, що ми бачили, я взагалі не можу міркувати. Мені можна одразу в психіатричну клініку лягати.

У той період у мене був свого роду ритуал — піднятися на восьмий поверх, викурити сигарету та подивитися у вікно, що взагалі відбувається. Щоранку спостерігав, як летіли снаряди (зрозуміло чиї). Летить снаряд — потрапляє до будинку — будинку немає.

Двічі ходив додому. Перший похід був ще більш-менш. А вдруге побачив зруйновані будинки, квартири, що згоріли, трупи на деревах і на землі, уявляєте? Шматки людського тіла, братські могили, людей, які стоять біля вогнищ і намагаються нагодувати дітей. Якихось потім привозили до нас із осколковими пораненнями, травматичними ампутаціями тощо.

Коли ходив додому, завжди одягав халат, щоб не подумали, що я диверсант чи ще хтось. Люди підходили та питали, як допомогти при різних захворюваннях. Свою велику аптечку (за чотири роки медичної практики накупив багато всього) роздав сусідам по під'їзду.

— Коли вам стало вперше по-справжньому страшно?

— Страшно не було взагалі доти, поки на територію лікарні не зайшли солдати російської федерації. Я десь години о другій як звичайно пішов дзвонити матері. Вона жила на той час у Бахмуті й перші два тижні не знала, що зі мною, бо не було зв'язку. І це мене дуже непокоїло. Коли зателефонував уперше, вона не повірила.

І ось я стояв біля вікна, намагаючись ловити зв'язок. Дивлюся — територією йдуть солдати з білими пов'язками. Все-таки білий колір символізує добро. Але чия це армія? Ми ж взагалі нічого не знали. Ловило лише радіо «ДНР», і все. Нам катастрофічно не вистачало інтернету. Вечорами, коли роботи було менше, брав із собою багато цигарок, йшов на восьмий поверх, дзвонив своїм друзям до Києва та Харкова і вони мені розповідали, що відбувається.

Загалом, поки розглядав цих солдатів, пролунав якийсь звук і мене відкинуло на кілька метрів. Прийшовши до тями, зрозумів, що цілий і що з вух тече кров. Напевно, зіграло роль те, що я був одягнений у куртку камуфляжного кольору.

За дві години прийшов до відділення подивитися, як мої пацієнти. Сиділи з моєю медсестрою (одна з небагатьох, хто ходив до лікарні тривалий час), і десь за двадцять хвилин до лікарні прилетів снаряд від танка. У результаті руйнування з першого до п'ятого поверху, де знаходилися ми. Люди лишилися під завалами. Декого не вдалося визволити. Це було просто неможливо. Співробітники МНС не могли розбирати завали під час обстрілу. Та й спецтехніки вже майже не було.

— Як ховали людей?

— Там, де була можливість безпечно викопати могили. Трупи не можна довго зберігати. Гнильні процеси, сморід, трупна отрута. Братські могили у дворах, біля лікарні.

Маріупольський драмтеатр до війни та після бомбардування

«Кожен з нас чекав на свій снаряд, свою кулю»

— З глузду з'їхати можна …

— Я і був близький до божевілля. Є приказка «не страшно вмирати — страшно жити». За той місяць я її добре зрозумів. Ситуація не покращувалась. Можливість виїхати була мінімальною та з кожним днем вона зменшувалася. Кожен із нас чекав на свій снаряд, свою кулю і розумів: що з тобою буде — невідомо. З тим, що можна залишитись тут назавжди, ми вже змирилися. Морально були готові до всього. Жодного разу до підвалу не бігали при бомбардуваннях та обстрілах.

Але іноді траплялися якісь неконтрольовані моменти. Думав: ось я молодий, мені 24 роки, я мав професійне зростання, я хотів якогось майбутнього і воно в мене було, і в один момент усе це обірвалося. Варто про це замислитись — усе. Не хотілося просто так попрощатися із життям. Рятували цигарки.

Найбільше страшно було за дітей, які все це бачили. Ми ще можемо психологічно захищатися, ставити якісь бар'єри. А діти? Які кошмари їх потім переслідуватимуть?

Променем світла для нас стало народження шести малюків. Коли 9 березня скинули бомбу на пологовий будинок, породіль звідти привезли до нас. У нас акушерів-гінекологів не було, лише інтерни. Ось він, може, кілька разів асистував при кесаревому розтині, але самостійно не робив. Проте ці хлопці приймали пологи в маніпуляційному кабінеті нашого відділення.

Фотографії після бомбардування маріупольського пологового будинку були надруковані у всіх світових ЗМІ

І ось картина. Все довкола просякнуте таким негативом. А тут діти бігають, діти народжуються. Розумів, що варто жити заради таких хвилин. Захотілося свою сім'ю, чи що. Знаєте, мені було соромно за те, що я один не переживав. На відміну від багатьох, у мене не було свого житла, своєї сім'ї, дітей, тварин — нічого. Я пішов із Маріуполя абсолютно без втрат. Якось пощастило, не знаю. Заслужив, можливо.

Читайте також: Філліп Карбер: «Успіхи України призвели до того, чого ніколи не було в історії»

А в інших суцільні переживання за будинок, за близьких. Але розкисати було ніколи. На емоції не вистачало сил. Ми весь час були зайняті. Усе відбувалося монотонно: прокидаєшся, йдеш працювати, працюєш, засинаєш. Щойно з'являється вільний час, починається пекло — думки, які виводять. Це було жахливо. Довелося задавити у собі якісь почуття та переглянути принципи, щоб залишитися живим і хоч якось далі рухатися життям.

Багато там стали сильнішими, позбулися якихось комплексів, невпевненості в собі. Відбулася переоцінка цінностей. Ось ти вчишся і працюєш, щоб монетизувати свою працю. А під час цих подій розумієш, що гроші тут і зараз нічого не важать.

— Як вам вдалося вибратися?

— 20 березня до мене підійшов батько одного з пацієнтів: «У мене є дві машини. Мені треба вивезти сина. Давай до однієї сяду я, до іншої ти». Я не маю досвіду водіння. Знайшов лікаря, який має велику сім'ю. Вони погодились виїжджати. Увечері ми запакували речі в машини. Я ризикував, тому що нам категорично заборонили залишати лікарню, аж до розстрілу. Тому що з кожним днем ставало дедалі менше лікарів.

Наступного дня, як тільки ми сіли в легковики, до нас підійшло одне чмо — місцевий алкоголік, який випивав із «воїнами-визволителями». Він почав погрожувати, що відбере обидві машини та донесе їм. Зрозумів, що якщо ми зараз не поїдемо, то не поїдемо ніколи. У Маріуполі тоді основною валютою були їжа, цигарки та алкоголь. Довелося задобрити цього виродка ящиком спирту, куривом, продуктами та медикаментами. Зрештою нас відпустили.

Я вигадав легенду, що я студент-волонтер (ні в якому разі не можна було говорити, що лікар, інакше не знаю, що зі мною було б). За всі чотири тижні мені не було так страшно, навіть коли мене мало не підстрелили, як під час цієї подорожі.

Читайте також: «На в'їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки»

Ми не знали дороги, проте доїхали до мирної території за п'ять годин. На кожному блокпосту (їх було 25) треба було роздягнутися, відкрити багажник і показати сумки. Я викликав підозру, оскільки спортивної статури, та ще й із татуюваннями. На одному блокпосту забрали мій телефон та почали перевіряти месенджери. Прочитали повідомлення від моєї колеги, що виїхала: «Боєць наш, тримайся». Через цю фразу мені дуже серйозно виносили мозок.

Вони поводилися навіть не як господарі, а як коли сильний знущається над слабким, розуміючи, що той не може дати йому відсіч. Найвідбитішими були донські козаки. Від них прямо віяло злістю та ненавистю. Взагалі там стоять представники найрізноманітніших національностей. Солдатів слов'янської зовнішності дуже мало. Натомість повно студентів із «ДНР», яких насильно змусили воювати.

Втім, не на всіх блокпостах до нас ставилися погано. На деяких просто пропускали.

Коли побачив військових із синіми пов'язками та зрозумів, що потрапили до своїх, розплакався. Зрозумів, що для мене все закінчилося. Ми приїхали до Запоріжжя, переночували у готелі, а вранці я поїхав до Кропивницького. За два дні вже працював у лікарні. Зустріли дуже класно. Приємні добрі люди, намагаються підтримувати. Але спочатку не міг знайти собі місця, оскільки звик працювати у шаленому ритмі.

Ще зіткнувся з таким дисонансом. Ми в Маріуполі пахали, гробили здоров'я, ризикували життям. Хочеться на весь світ кричати, як там страшно, але, на жаль, ніхто цього не почує і не зрозуміє.

Лікар-інтерн Денис Козлов майже місяць рятував людей, фактично перебуваючи у полоні окупантів

Перші два тижні після Маріуполя постійно снилося, що я намагаюся вибратися з міста, а мене вбивають. Тобто підсвідомість говорила: Денисе, ти там помер. Мабуть, частка мене залишилася там назавжди…

Вісім років тому я був хлопцем і не розумів, що відбувається. Зараз розумію. Але не розумію навіщо.

— На це питання у всього світу немає відповіді.

— Це відвертий фашизм. Росія рано чи пізно програє. Ми відіб'ємо всі свої території, включаючи Крим. А ця країна опиниться в злиднях та ізоляції. Але росіянам говоритимуть, що у всьому винна Україна.

— Вже звикли до відносно мирного життя?

— Більш-менш, бо є робота. Але коли залишаюся віч-на-віч зі своїми думками, починається аналіз і того, що було, і постмаріупольського періоду. Іноді думаю — яка сім'я зараз?

Щиро кажучи, Маріуполь ніколи не був мені симпатичним. Там і брудно, і багато промисловості, і екологія жахлива (не хочеться у 50 років захворіти на рак легенів). Але за ці чотири тижні це місто стало настільки рідним, що хочу туди повернутись.

За цей місяць не раз міг виїхати звідти. Була можливість виїхати 25 лютого, але вирішив залишитись — я ж лікар. Згодом був шанс, коли намагалися допомогти друзі. Теж лишився. Мені здавалося, що ми повинні допомагати людям, що лікарський обов'язок перевищує інстинкти самозбереження. Але коли усвідомив, що більше не можу повторювати: «Я вам нічим не можу допомогти», наважився.

Наш головлікар залишився до кінця. А головлікар 1-ї лікарні, де не було ані зв'язку, ані медикаментів, ані їжі, ані електрики, за словами моїх колег, сказав їм: «Тут стіни освячені, тримайтеся». І поїхав.

Я в Бога ніколи не вірив, до церкви не ходив. А там почав молитись. Може, це й урятувало. Не знаю.

А ще дуже страшно, що багато дітей залишилось сиротами.

— У соцмережах повно оголошень: «Мати загинула, залишилася дитина, допоможіть знайти родичів».

— Це ще Маріуполь на зв'язок не виходив. Отоді точно буде жах…

Читайте також: «Думаю, на Донбасі все почалося, там усе й закінчиться», — військовий експерт назвав найближчі плани рашистської армії в Україні

6819

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.