ПОИСК
Україна

«Окупанти розстріляли наші автівки, де було 6 дітей»: історія порятунку сім’ї, понівечені машини якої виставлені в центрі Києва

13:39 24 червня 2022
«Окупанти розстріляли наші автівки, де було 6 дітей»: історія порятунку сім’ї, понівечені машини якої виставлені в центрі Києва

В Києві на Михайлівській площі, де зараз демонструється підбита російська військова техніка, з’явилися 2 незвичайні експонати — понівечені цивільні легкові автівки. Одна з них спалена, друга, з написами «ДЕТИ», — посічена кулями. Обидві знайдені в Київській області в районі села Вишеград. Вдалося з’ясувати, що, коли 14 березня російські солдати відкрили по них вогонь, в цих машинах знаходились 9 людей, 6 із них — діти. Чи вдалося їм вижити?

На другий день війни потрапили в окупацію

— Дивовижну історію порятунку людей, які їхали на цих машинах, ми дізналися випадково, — розповів «ФАКТАМ» співробітник Центрального військово-історичного музею ЗСУ Павло Нетесов. — Власне, ми шукали тіло загиблого бійця територіальної оборони села Колонщина Сергія. Місцеві селяни показали нам будинок в селі Вишеград, в якому окупанти тримали полонених. Поруч з тим домом ми побачили понівечену легкову машину: скло потрощене, автомобіль з усіх боків рясніє отворами від куль калібру 5,45 та 12,7 міліметра. На дверях наклеєні чотири листи, на кожному з яких по одній букві. Разом виходить напис «ДЕТИ». В літеру «Д» влучили 2 кулі. Я відкрив дверцята. Вся підлога була в слідах крові. В салоні лежала скривавлена жіноча куртка. В її правій кишені — мобільний телефон. Я поклав ці речі на капот машини. В бардачку знайшов страхові документи. Я був зі своєю дружиною Нікою. Вона каже: «В цих документах таке ж прізвище, як у Віталіка» (нашого знайомого). Далі в страховці, вказано: Буча, назва вулиці та номер будинку. Це адреса Віталіка! Ми з Нікою чули, що його було поранено, що лікується в Німеччині. Але де це з ним трапилось і за яких обставин, не знали. Попросив дружину: «Зателефонуй йому». Віталій взяв слухавку, ми йому розповіли, що знаходимся біля розстріляної машини, знайшли жіночі речі і страховку з його даними. «Це автомобіль моєї мами», — сказав Віталій. Він розповів, що в березні вони їхали всією родиною на трьох машинах. Окрім дорослих, там було 6 дітей. Біля села Вишеград потрапили під обстріл. Російські військові відкрили прицільний вогонь по їхніх та інших цивільних машинах, які рухалися колоною. В процесі розмови стало зрозуміла, що повністю спалений джип, повз який ми до того проїздили багато разів, то машина Віталія.

Закривавлена куртка мами Віталія (фото Ніки Сокол)

Кореспондент «ФАКТІВ» зв’язався з Віталієм Самойленком, який разом зі своїми рідними продовжує лікування та реабілітацію в Німеччині.

— Ми всією сім’єю виїхали з Бучі в перший день війни, 24 лютого, приблизно в обід, — розповів Віталій. — Тоді вже над аеродромом в Гостомелі підіймалися клуби чорного диму й було добре чути вибухи. Ми рухалися по Варшавській трасі в напрямку Бородянки на трьох машинах: я — на Mitsubishi Pajero. Взяв дітей своїх та сестри. Дружина їхала своєю автівкою з пасажирами. Мої батьки — на своєму автомобілі, взявши сестру та її чоловіка.

Довоєнне фото Віталія Самойленка (фото зі сторінки Віталія Самойленка у фейсбуці)

Повністю заправленою була тільки моя машина. В інших двох бензину — менше половини. На заправках стояли велетенські черги. Не зупиняючись, в телефонному режимі домовились завернути в село Здвижівка, в якому в нас є будинок. Хотіли там хоча б трохи оговтатися від шоку, а зранку вирішити, що робити далі — ранок від вечора мудріший.

Ми не очікували, що російська армія наступатиме не тільки від свого кордону, але й з Білорусі. Дорога з Білорусі йде через Чорнобильську зону, Іванків, Катюжанку, а далі — вже Здвижівка, куди ми заїхали на ночівлю.

— Ви опинилися там в окупації?

— На жаль, так. Вже наступного дня, 25 лютого, в Здвижівку увійшли російські війська — багато техніки та солдатів. Оголосили про введення комендантської години. Виходити з дворів заборонили. Пропав мобільний зв’язок (чи то його глушили, чи підірвали вишку, не знаю). Пару днів була електроенергія, але потім і вона зникла. Як наслідок — не стало води, бо струм не подавався на насоси. Для миття та прання довелося використовувати воду з приямка, а для пиття у нас був запас води.

В Здвижівці росіяни організували щось на кшталт штабу дивізії або якогось іншого великого підрозділу — їх офіцерів, техніки було дуже багато. Неподалік села вони поставили артилерію і стріляли в бік Києва.

Спілкування між сусідами було дуже обмежене, тому ми мало знали, що відбувається за межами нашого подвір`я. Але чули, що росіяни забирали людей з будинків, допитували.

«Останнє, що я запам’ятав, — удар російської БМП в нашу автівку»

— Скільки ви прожили у Здвижівці?

— З 24 лютого до 13 березня. Ми вирішили їхати звідти, коли селом пішли чутки про те, що місцеві активісти начебто домовились з керівництвом росіян про те, що буде надана можливість безперешкодно виїхати з села приватним транспортом.

Офіційних зелених коридорів з Бородянки, Здвижівки та сусідніх сіл не було, тому виїздили на свій страх і ризик. Перша група машин рушила 12 березня приблизно опівдні. Ми поїхали наступного дня в складі другої колони. Наблизилися до Макарова. Поруч з ним точився бій — лунали вибухи снарядів, горіли російська техніка, будинки.

Безпосередньо перед в’їздом в Макарів нас зупинили російські солдати, сказали, що в селище нас не пропустять. Там і фізично не було можливості проїхати — величезна повалена тополя перекривала дорогу. Ми розвернулися і були змушені рушити іншим шляхом. Водії в нашій колоні знали дорогу через Макарів, а через села — ні. Тож поїхали просто в потрібному нам напрямку. Біля села Гавронщина ми вперше потрапили під обстріл. Колона розділилася. Ми знаходились в її хвості, пригальмували, бо було і страшно і небезпечно.

Потім все ж завернули в Гавронщину. Стали на якійсь вулиці. Знаходились в стресовому стані, на душі тривога. До нас вийшли місцеві, почали переконувати лишитися на ночівлю. Мовляв, до початку комендантської години ми вже не встигнемо кудись доїхати. Якщо чесно, їх вмовляння викликали підозру, але іншого виходу фактично не було — ніхто з нас не знав, як виїхати селами на Житомирську трасу.

Наша колона розділилася: 7 машин, які її замикали, зосталися в Гавронщині на ночівлю. Ми також лишилися, щоб оговтатись від пережитого обстрілу й розпитати у місцевих дорогу. Розселились по будинках, господарі яких виїхали в евакуацію. Головне для нас було, щоб в домі функціювало хоч якесь опалення, адже з нами були діти.

Зранку до нашої колони приєдналися люди на трьох автомобілях (не знаю, чи місцеві вони). Ми розпитали у місцевих, як їхати. Десятьма машинами рушили в бік села Вишеград. Від нього до Житомирської траси, на яку ми хотіли потрапити, вже недалеко.

— Ваші понівечені машини Павло Нетесов знайшов саме в районі Вишеграду. Чому російські солдати відкрили там по вас вогонь?

— Невідомо, ми жодним чином їх не провокували стріляти по нас — просто рухались по дорозі. Розповім по порядку. Я їхав в колоні третім. А першою — моя мама. Бо до неї в салон сіла місцева жінка, щоб показувати дорогу. Пам’ятаю, її звати, як і мою маму, Віра. Другою їхала моя дружина Олена на Nissan TIIDA. Решта машин — за нами.

Читайте також: Під Києвом окупанти розстріляли легковик із танкових кулеметів: убито та поранено дітей

Виїхали з Гавронщини в бік села Вишеград. Там ще стояла якась спалена російська бронемашина на гусеницях (скоріш за все, БМП). Обминули її і, трохи не доїхавши до кладовища, почули вибухи.

Далі все відбувалося дуже й дуже швидко, в якійсь метушні. Піднялася гора пилу, щось диміло, сильно запахло горілим. В якусь мить я зрозумів, що в нашу машину влучили. Через долі секунди — ще раз влучили. Запам’ятав, що один з боєприпасів пролетів всередині салону мого автомобіля вздовж лобового скла. Він вибухнув чи то від удару об скло, чи просто вибухнув сам по собі — не знаю. Осколками мені розсікло обличчя в області лівої скроні, в голову влучили й застрягли під шкірою ще декілька осколків. Обличчя, очі залило кров’ю. Через це, а також через дим погано бачив, що відбувається навколо.

Я вискочив з машини, бо не міг роздивитися, що відбувається позаду мене в салоні. Відкрив задні двері, побачив свого молодшого, 5-річного, сина Макара. Загалом в машині були троє дітей та моя сестра. Старший, 16-річний, син Вова сидів поруч зі мною. Ззаду — сестра з двома молодшими, донькою та сином.

Коли почався обстріл, найменшого, Макара, вони скинули на підлогу і сестра накрила його собою. Донька також впала вниз. На щастя, вони фактично не постраждали — принаймні видимих травм у них не було.

Неймовірно сильно боліло всередині голови. В пам’яті випірнули епізоди з радянських фільмів про війну, в яких люди кричали від нестерпного болю через контузію. Я теж закричав, сподіваючись на те, що біль ослабне. І це дійсно допомогло — стало дещо легше.

Переконавшись, що діти з сестрою живі, знову сів за кермо — ще не розумів, що машина їхати вже не може. Витер кров з обличчя і побачив, що торпеди автомобіля немає. Кермо більш-менш ціле, частина панелі приладів — також. А все, що праворуч, пошкоджено: панель випала, пластик поплавився. Не було лобового скла. Саме тоді я став усвідомлювати, що перестав чути (виявилось, що у правому вусі лопнула барабанна перетинка).

Знову вискочив з машини, щоб забрати з салону молодшого сина. А решті кричу: «Виходьте на інший бік!». В ту мить, коли вийшов з автомобіля, побачив, що ззаду на нас несеться російська бойова машина піхоти (БМП). На водійському місці, висунувшись по пояс, сидить бурят. Останнє, що я запам’ятав, — удар цієї БМП в нашу автівку.

Про подальші події знаю зі слів свідків. Спочатку БМП вдарила по автомобілю, а потім — по мені, бо я стояв поруч з ним. Наша машина відлетіла в один бік, я — в інший.

— Коли ви прийшли до тями?

— Певно, через декілька хвилин. Свідомість повернулась, коли дорослі разом з моїми старшими дітьми підіймали мене на ноги. Я не міг іти. Під руки мене відтягли в очерет. Там ми лежали, поки не закінчилася стрілянина. Мене знову підняли, й ми рушили в село. Дісталися крайньої вулиці. Син, 16-річний Вова, тримав мене, щоб я не падав, а решта стукали у хвіртки, просили, щоб нас пустили.

Себе я зі сторони не бачив, але знаю, що вигляд мав жахливий. Бо коли перед тараном БМП я виходив з машини, щоб перевірити, що з дітьми та сестрою на задньому сидінні, було видно: 5-річний син злякався, побачивши мене з обличчям, залитим кров’ю, з відкритими ранами, з гематомами. Одного ока фактично не було видно. На скроні було видно кістку — через глибоку рубану рану.

Місцеві боялися відчиняти. Аж нарешті до нас вийшла жіночка років 60-ти. Її звати Олена. Вона нас пустила до себе. Мене поклали в ліжко, надавали можливу в тих умовах медичну допомогу, відмивали обличчя від крові. Я то втрачав свідомість, то приходив до тями.

Читайте також: Побачили, що в машинах малеча, дозволили їхати і… розстріляли в спину

Потім мені розповіли, що я так пролежав приблизно чотири години. Весь цей час мене лихоманило — певно, через больовий шок. Вчергове відкриваю очі й бачу свою дружину та російських солдатів.

— Що від вас було треба окупантам?

— Вони вирішили зібрати всіх, хто вижив в будинку, в якому вони тримали полонених. Нас хотіли відправити в Білорусь. Мене доставили в той будинок, завели на другий поверх, поклали в якійсь кімнаті. Олена часто й ретельно витирала мені кров, щоб вона не збиралась в середині голови. Найбільше кровоточило ліве вухо.

«Моя дружина вивезла з окупованого села 20 людей»

— Що сталося з вашою мамою?

— Серед тих, хто вижив, вона постраждала найбільше. Їй прострелили обидві ноги і руки, живіт. Вона отримала ще декілька осколкових поранень.

Я в результаті удару БМП отримав в декількох місцях переломи черепа (скроневої кістки, кістки під оком, щелеп). Плюс чисельні інші поранення та контузію. У мого старшого сина Вови також контузія.

— Росіяни відправили вас в Білорусь?

— Чомусь ні. Люди, здоров’я яких лишилося більш-менш нормальним, в тому числі мої дружина й батько, наполегливо просили росіян дозволити нам їхати в сусіднє село Колонщина. Олена від когось почула, що там є медичний заклад. Не знаю, що сталося у росіян, але наступного дня вони дозволили евакуювати поранених. Врешті окупанти не виявили належної пильності, і дружина змогла за 7 поїздок вивезти не тільки поранених, але й всіх з нашої колони, хто цього хотів, — загалом 20 людей.

Президент України Володимир Зеленський та прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон на Михайлівській площі зупинилися біля знищеного окупантами автомобіля Віталія Самойленка (фото з відео)

Останньою поїздкою Олена мала намір вивезти двох чоловіків з простреленими ногами, але вони чомусь відмовились їхати. Росіяни їй сказали: свою машину Nissan Tiida забирай, а ту, на якій вивозила людей, віддай нам. Адже її Nissan був сильно понівечений, зокрема, пошкоджено колесо. Довелося зняти колесо з маминої автівки, поставили на Оленину. Причому місцеві відмовились їй допомогти, а росіяни, як це не дивно, самі відкрутили й поставили.

З машиною ще одна проблема — прострелено коробку передач. Олені довелося на одній передачі їхала до Колонщини — головним було не глушити мотор.

— В Колонщині вам надали медичну допомогу?

— Так. В місцевому медпункті зашили рани, витягли осколки. Надавши допомогу, поранених посадили в автобус і повезли в Житомир. Олена з батьком на машині без скла, з пошкодженим колесом наздогнали нас на Житомирській трасі, їдучі на одній передачі.

Прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон роздивляється спалену машину Віталія (фото з відео)

Нас привезли в Житомир в обласну лікарню, де знали, що ми приїдемо, і були готові зустріти. Завдяки лікуванню там я став почуватися значно краще. Також в Житомирі прооперували маму. А моєму сусіду Андрію не взялися робити операцію: надто вже близько до артерії застряг осколок.

— Як ви потрапили в Німеччину?

— Нам допомогла посол з міжнародних відносин Фонду ООН в Україні Христина Катракіс. Нам було запропоновано пройти подальше лікування та реабілітацію в Німеччині. Ми з вдячністю скористались такою можливістю. Волонтери доставили нас на кордон. Там знаходилися представники німецького Червоного Хреста.

— Тоді в Німеччину виїхала вся ваша родина?

— Вся, окрім мами та батька. Адже маму не можна було перевозити після кількох операцій. Тато лишився з нею. Нещодавно житомирські лікарі дозволили мамі переїзд. Вона притомна, ми з нею спілкуємося по телефону. Днями її доставили в німецьку клініку.

Мені в Німеччині зробили вже одну операцію. На черзі ще дві. Питання з лікуванням сина Вови також зараз вирішується — йому треба зробити дві операції.

— Як зараз почуваєтесь?

— Лишаються набряки й біль (іноді доводиться пити знеболювальні). Але сьогоднішній мій стан не порівняти з тим, який був в перші тижні після поранення. Перший місяць після приїзду в Німеччину я не мав сил виходити з кімнати, зараз вже нормально ходжу.

— Кожен подібний випадок насильства російських військовослужбовців щодо мирного населення буде розслідуваний, винні відповідатимуть перед людьми та законом України, — заявив «ФАКТАМ» Павло Нетесов.

На фото в заголовку: Згоріла машина Віталія стояла в полі біля дороги (фото Ніки Сокол)

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як колону машин, якою люди вибирались із пекла війни під Києвом підло розстріляли рашисти. Тоді загинув 13-річний хлопчик.

2942

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів