«Мені натягнули на очі смердючу шапку, заломили руки і потягли»: директор Херсонського театру про перебування у полоні рашистів
Рівно через місяць Олександра Андрійовича, як і багатьох українських патріотів, забрали у полон. Але завдяки підтримці і розголосу міжнародної театральної спільноти Книгу відпустили, а через деякий час разом з сім’єю йому вдалося перебратися на вільну територію України. Зараз Олександр Книга живе у Києві та готує прем’єри разом з акторами рідного колективу на сцені театру імені Лесі Українки.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Олександр Книга розказав, що відбувалося у Херсоні в перший місяць війни, хто брав його у полон і як зумів вибратися разом з сім’єю з рашистської окупації.
«Виїжджаємо на Антонівський міст, і тут налітають гвинтокрили, висаджується десант і починається бій»
— Всі ці сім місяців ми засинаємо і просинаємось з думкою, що Херсон вже звільнений, — говорить Олександр Андрійович. — Вірите, валізи, з якими ми з дружиною виїхали, так і не розбираємо.
— Яким був ваш ранок 24 лютого?
— Забути цей день я вже не зможу ніколи. Ми сім’єю живемо на лівому березі Дніпра, в Олешках. У нас там будинок. Ми проснулись 24-го від вибухів — недалеко розташована військова частина. Тут же зателефонував старший син і сказав: «Тато, почалася війна». Ми з молодшим сином діяли дуже швидко — поїхали до магазину, купили продуктів, заїхали на заправку — там ще не було черг. Знаєте, я якось зібрався і розумів, що треба діяти. Приїхали додому, син залишився, а я поїхав до театру.
— Тоді в місті було спокійно?
— Вибухів чутно не було. Ми проїхали через Антонівський міст — театр знаходиться в центрі. Разом з робітниками відкрили бомбосховище, перекрили газ. А десь після обіду я сів в машину і поїхав додому. Тільки машина переїхала Антонівський міст, дзвонить товариш і каже, щоб я вертався, бо в Олешках вже стоять танки. Водій розвертає машину, знову виїжджає на міст, і в цей час налітають гвинтокрили й захоплюють міст. Висаджується десант, іде бій, літають ракети, вибухи, танки стріляють. Один з гвинтокрилів падає в плавні — його збивають. І ми під цими обстрілами залітаємо назад до Херсону і їдемо до театру. Я починаю швидко думати, як повернутися до сім’ї. Дзвоню товаришу, у якого є човен, щоб він перевіз мене на інший бік. А в цей час на Антонівському мосту продовжується бій. На щастя, товариш погодився, ми пропливли 17 кілометрів, і я таки потрапив в Олешки.
— Страшно було?
— Звичайно! Ми пригиналися, бігли, коли це було можливо. Все робилося на адреналіні, мозок відмовлявся вірити в реальність… На другий день у нас дома зібралася вся сім’я — п’ятеро дітей і четверо онуків. Сини почали обладнувати підвал — перетягнули матраци, принесли молотки, познімали решітки з вікон. В Олешках на той час росіян не було. Вони проскакували далі, на Миколаїв. На другий день ми бачили, що вони почали тікати у зворотному напрямку, бо їх зупинили перед Миколаєвом. І тоді вони зайняли Лівий берег Дніпра, звідки можна було стріляти по Миколаєву.
— Ви опинилися в тилу ворога.
— Саме так. В окупації. З третього дня війни разом з іншими чоловіками ми почали виходити на чергування. Спочатку вийшли з берданками, а потім вирішили просто охороняти вулиці з ліхтариками. У міській раді у нас організувався штаб. Тоді світло в селі ще було, а ось газу вже не стало. Потім зник хліб. Але самоорганізація була великою! Хлопці з баз продавали людям то, що залишилось. Дещо просто роздавали. Ми весь час слідкували за інформацією. На четвертий день дізнались, що росіяни зайшли в Херсон з двох боків. Тероборону, що захищала місто з двох сторін просто розстріляли.
— Що було з театром?
— На третій день у бомбосховищі театру вже жили 75 осіб. У нас, до речі, точно такий же проєкт театру, як в Маріуполі. В мирні часи у підвалі ми зробили театральне кафе. Люди принесли туди матраци, там же готували їжу, а ввечері виходили на чергування. З 2 березня Херсон почав виходити на мітинги. В Олешках перший мітинг ми провели 8 березня. Пам’ятаю, тоді я на ринку купив оберемок тюльпанів і вирішив їхати у театр. Але всі мене благали: «Шеф, не їдь!» Тоді вже росіяни прийшли за моєю заступницею і вважалося, що я наступний. І за мною таки приїхали.
«ФСБшник сказав, що є інформація, ніби я організовував мітинг у Херсоні»
— Коли це було?
— 23 березня. Я прокинувся о сьомій ранку від того, що гула якась машина. Виглянув з другого поверху будинку і бачу, що на мене дивиться кулемет з броньованого КамАЗу. Розумію, що приїхали по мене. Вийшов — все наше подвір’я оточено — три броньованих машини й десять джипів. По мене приїхали 40 чоловік, всі озброєні до зубів — це вже був кримський СОБР. Говорять: «Хай всі вийдуть з будинку». На той час нас залишилось шестеро — старший син з сім’єю поїхав. Росіяни почали заходити в будинок за броньованим щитом, наче до страшного терориста. Кажу: «Не бійтесь, заходьте, нікого немає».
— Вас не полишило почуття самовпевненості?!
— Знаєте, чомусь мені весь час здавалось, що це знімається кіно і зараз хтось скаже: «Стоп, мотор!» Військові пройшли всі кімнати й поверхи, я тільки чув: «Чисто, чисто». Сім’я в цей час стояла на вулиці. Ніхто не плакав. Єдине, про що я переживав, що не видалив всю інформацію з телефона і не сховав в підвалі 20 пляшок «коктейлю Молотова», який ми з сином зробили на другий день війни. Перевірили туалет на вулиці. Я бачив, що на сусідній недобудові сидів снайпер. Потім повернулися в будинок, зайшов ФСБшник, запитав: «Где ми можем поговорить?» Ми зайшли в кабінет, один з охоронців-амбалів наступив мені на ногу і сказав: «Будешь хорошо говорить, будем и мы себя хорошо вести. Понял?»
ФСБшник сказав, що є інформація, ніби я організовував мітинг у Херсоні. Кажу, що це неможливо, бо не був у місті з 24 лютого. У час допиту по кімнатах забрали всю сім’ю і почали обшук. У сина в «тривожному чемоданчику» знайшли 15 000 гривень — забрали. Навіть у бабці забрали з гаманця 800 гривень.
Звичайно розказували, що вони прийшли до нас з миром, що ми всі браття. Потім сказали дружині, щоб вона зібрала мені речі: «Мы заберем мужа на несколько дней». Мене вивели на вулицю і посадили в один із джипів. В іншому я побачив якусь людину і зрозумів, що до мене їх хтось «привів». Через місяць після початку війни я вперше повертався в Херсон. Ми їхали, а в машині грало радіо «Байрактар» з патріотичними піснями. Росіяни аж підтанцьовували. Кажуть: «Вот вы нас орками называете, а у самих все песни с матюками». Кажу: «Який час, такі й пісні».
— Куди вас повезли?
— В СІЗО, недалеко від Антонівського моста. Вивели з машини і я побачив, що до мене йдуть декілька бурятів — вони були у балаклавах, але я впізнав їх по очах. Натягнули мені на очі смердючу шапку, заломили руки й потягли. Я лише чув як відкрилися двері, мене штовхнули і зірвали шапку. Це була камера — брудна, дуже мала — два на два метри з поролоном на стіні і діркою в підлозі.
— Що ви відчували тоді?
— Єдиний момент, коли мені дійсно стало страшно, коли мене в шапці потягнули в якийсь кабінет, посадили і я відчув запах спирту. Вирішив, що мені можуть зробити якусь ін’єкцію. Сказали, що візьмуть пробу на наркотики, взяли відбитки пальців і почалися розмови.
— Хто вас допитував?
— Це був ФСБешник. Розмова традиційна: «Вы поймите, мы же братья. Это геополитика. Мы пришли вас освобождать!» Питаю: «Від кого?» Каже: «От нацистов!» Я йому: «Знаєте, я стара людина, живу 63 роки, скажіть, як же вони виглядають, де їх побачити!» На що він: «Они у вас тут с факелами ходили». Коротше, розмова ні про що точилася до вечора.
— Вас годували?
— Ні. А мені й не хотілося нічого. Тільки в туалет. Десь під вечір росіянин з подивом сказав: «У вас так много друзей!» Виявилось, що у цей час вже пішов розголос, що мене викрали. ФСБшник спитав, чи є у мене де переночувати в Херсоні. Говорю, що піду в театр. На той час я не знав, що всі покинули театр — за декілька днів до мого викрадення там був обшук, люди злякалися і пішли.
Мене посадили в машину, довго кружляли по місту, потім висадили і сказали, що я зможу зняти з очей шапку, тільки коли порахую до десяти. Коли я зняв, стало зрозуміло, що я за три кілометри від театру. До комендантської години залишалось 40 хвилин. Я згадав, що десь поряд живуть друзі, але точно не знав дороги. Не хотів виймати телефон, аби не тратити час на пошуки. Йшов по пам’яті і таки дійшов. Друзі живуть прямо на річці. На щастя, вони були дома. І тільки тоді я подзвонив дружині, сказав, що мені відпустили. Але їсти не хотілося, я тільки попив чай і заснув.
«Зрозумів, що мене не залишать в спокої і треба тікати»
— Тоді ви написали пост у «Фейсбуку»: «Мамо, я поїв, але без шапки».
— Так, це був натяк саме на ту смердючу шапку, що мені закривала очі. До речі, ФСБшник сказав, що мені у телеграм створено новий контакт — «Бро», і зі мною можуть зв’язатись. Не стану казати, як мені вдалося перебратися через міст, але 24-го я вже був дома, а на наступний день мені подзвонив «Бро». Я відповів лише на наступний день, весь час міркуючи, куди мені подіти сім’ю. ФСБшник сказав, що треба зустрітись. Для цього я знову поїхав у Херсон, до театру.
На зустріч прийшли три чоловіки, одягнуті по-цивільному. За мною в кабінет зайшов тільки один, представившись Серьожей. Сказав, що він та людина, що налагоджувала життя в Донецьку. Але, каже, це було довго — три роки, а тут, мовляв, все добре, нічого в місті не зруйновано. Основна мета зустрічі — вмовити мене працювати. Кажу: «Я не військовий, але теж давав присягу як депутат на вірність українському народу. Порушити її не можу». «Я это понимаю», — сказав він і почав говорити, що я міг би запустити театр. Кінець кінцем, додому я повертався впевнений, що мене не залишать в спокої і треба тікати.
— Тоді ще можливо було виїхати з Херсону?
— Так, але вже було дуже важко. Ми всі, крім старенької бабусі, перебралися у Херсон, жили по друзях. Я ходив у театр, ми закривали питання з паперами. Через пару днів мені подзвонив знайомий з Києва і сказав, що завтра поліцейські будуть вивозити свої сім’ї і дав телефон. Збір був о шостій ранку. Ми вирішили їхати — я, дружина і менша донька. Те що, було на місці зустрічі машин — це жах. Людей дуже багато. Всі машини з білими тканинами на вікнах. Багато знайомих, але ніхто ні з ким не спілкувався — всі були дуже напруженими.
За руль сіла дружина, яка повинна була слідувати за вказаною машиною. Щоб виїхати з Херсону, ми стояли на блок-посту дві с половиною години. Потім їхали на Каховку, бо в напрямку Миколаєва вже були бої. Нам прийшлось пройти 9 блокпостів до Снігурівки. 30 кілометрів з Херсона ми їхали дев’ять годин. Переїхали через Інгулець і коли побачили перший український блокпост, вірите, плакали.
Читайте також: «Я усвідомлював, що війна почнеться»: автор-документаліст назвав причини жорстокості росіян
Наш шлях був до Миколаєва, потім Одеси. Пам’ятаю, як донька в місті ходила по магазину і з подивом дивилася на повні полки з товарами. Але в Одесі було страшно — наша квартира була в будинку, що стояв недалеко від порту, були чутні вибухи. Тоді нам запропонували приїхати у Львів, де ми прожили півтора місяця. А я вже на другий день пішов до колег у театр імені Марії Заньковецької. Мені навіть запропонували кабінет.
— Відомо, що навесні ви традиційно проводите театральний фестиваль «Мельпомена Таврії».
— І я вирішив, що він відбудеться будь за що. Ми вирішили, що в цьому році всі театри будуть грати на своїх сценах, але говорити про Херсон та Україну. Нам вдалося зібрати 64 театри з 12 країн світу! Навіть частина акторів з Маріупольського та Луганського театрів взяли участь. Це було дійсно театральне братство!
— Що зараз з вашим театром у Херсоні?
— Окупаційна влада намагається його відтворити. Нашого охоронця призначили директором. Четверо артистів, на превеликий жаль, виявилися колаборантами. Серед них одна народна артистка України — не хочу навіть називати її прізвище, два артисти балету та скрипалька з оркестру. Почали співпрацювати монтувальник, костюмер — всього 16 осіб з 250-ти. Більша частина акторів змогла виїхати з Херсону. Там залишилось десь 90 працівників театру. Але багато розпорошені по всьому світу.
— Зараз ви живете та працюєте у Києві.
— Так, нам надали прихисток у Театрі імені Лесі Українки. Ми працюємо над виставою «Кицька на спогад про темінь». Частина акторів приєдналася до нас. Нам допомагає і подруга театру, видатна актриса Римма Зюбіна. Це вистава — історія біженки з Донбасу 2014 року. Але вона дуже актуальна зараз.
— Знаєте, що з вашим домом в Олешках?
— Будинок цілий. Там живе бабуся. Росіяни зараз ховаються в приватному секторі. Вони з’явилися в селах Олешківського району. Потроху тягнуться до Криму. Звичайно, нам дуже хочеться додому і мрію, що це буде ще до Нового року. Ми точно знаємо, що люди в Херсоні чекають на українську армію. І орки, відчуваючи це, бісяться!
2470Читайте також: Це тваринний страх: Лариса Кадочникова про те, чому не виїхала з країни
Читайте нас у Facebook
