«Я усвідомлював, що війна почнеться»: автор-документаліст назвав причини жорстокості росіян

«Весь світ отримав можливість переконатися, що насправді російська нація дуже жорстока»

— Акіме, то в чому ж причини варварської поведінки росіян?

— Все, як завжди, заховано в історії! Насправді під час підготовки проєкту «Рашизм. Історія хвороби» ми дуже глибоко пірнули в минуле росії, щоб знайти передумови, які сформували росіян такими, якими вони є, якими ми їх побачили під час повномасштабного вторгнення в Україну, коли маски були скинуті. Весь світ отримав можливість переконатися, що насправді російська нація є дуже жорстокою. Події в Бучі та Ірпені стали беззаперечним доказом цього. Ми знайшли ключові фактори, які вплинули на формування цієї жорстокості. Взагалі, риси будь-якого народу — це відбиток шляху, який він пройшов.

Відомо, що москва значно посилилася за часів Золотої Орди. Політика та правила, які існували в цій імперії, були перенесені в політику москви та її князів. Вони знайшли певну формулу, яка дозволяла їм досить вигідно існувати за хана, жити безбідно, щоправда, при цьому доводилося сильно гнобити народи навколо. Ця модель добре прижилася, існувала в усі часи в москві та зрештою перенеслася в наш час.

Але не можна вважати, що лише політичний устрій вплинув на формування характеру багатомільйонного народу. Якщо ми подивимося на рівень безкарного домашнього насильства у російських сім'ях, то побачимо, що агресія — це звичайна справа для їхнього суспільства. У нашому фільмі ми знайшли абсолютно конкретні церковні книги, що вплинули на формування стосунків у російських сім'ях ще у середньовіччя. Звісно, це все позначилося на сучасності.

Крім того, москва була тривалий час ізольована від решти світу. Відсутність свіжих ідей, поваги до приватного майна і взагалі відсутність розвитку вплинули на вкорінення жахливих рис їхнього національного характеру.

— Як вважаєте, чи зможуть українці колись вибачити росіянам?

— Мені важко уявити, що наше покоління, яке бачило все скоєне росіянами, зможе їх простити. Занадто багато болю, страждання та зла вони принесли на нашу землю. Таке не забувається. Але якщо дивитися у майбутнє, я абсолютно впевнений, що в найближчій перспективі росія перестане існувати як така, адже це закони життєвого циклу будь-якої імперії. І наступні покоління українців можуть спробувати налагоджувати діалог із людьми, які мешкають на тих територіях. Проте за деяких умов. Вони мають пройти потужну програму реабілітації, яка допоможе усвідомити зло, яке вони накоїли. Так, як, наприклад, це було зроблено у Німеччині після Другої світової війни. Коли Третій Райх ненавидів увесь світ, проте сучасній Німеччині вдалося інтегруватися до світової спільноти. Але поки що ми маємо право на почуття ненависті — воно цілком природне в нашому випадку.

— Ви навчалися у московському державному університеті. Чи відчували до себе «особливе» ставлення?

— Я не вчився безпосередньо у москві, а здобув освіту у філії університету, розташованій у Севастополі. Але, дійсно, багато викладачів та студентів було з москви. Сказати, що відчував до себе «особливе» ставлення, не можу. Адже все ж таки основна частина студентів була з Криму і всі розуміли, що ми вчимося в Україні. Інше питання, що на території України знаходилася філія головного російського вишу. Там викладалася історія росії через імперську призму, російська мова і взагалі всі наративи були орієнтовані на москву. Це не артикулювалося відкрито, але зрозуміло, що після закінчення цієї філії в Севастополі ти повинен був їхати до москви і будувати там кар'єру. Багато студентів так і вчинили. Я знаю лише декількох випускників, які приїхали до Києва і залишилися тут працювати. Зокрема, мій однокурсник Андрій Яницький — відомий в Україні економічний журналіст, з яким ми й досі дружимо.

«Вірю у повернення Криму. Більше того, усвідомлюю абсолютно конкретні механізми, які допоможуть повернути наші території»

— Наскільки несподіваним для вас стало вторгнення 24 лютого?

— Не буду брехати і говорити, що це було неочікувано. Кілька місяців до вторгнення градус напруги зростав. Я і моя сім'я усвідомлювали, що війна почнеться, але до останнього не хотіли вірити в це. І тому ранок 24 лютого все одно був шоком.

Я прокинувся від телефонного дзвінка сусіда, який попросив мене відчинити підвал, який могли використовувати як сховище мешканці будинку. І, звичайно, ми з дружиною одразу почали читати новини, прислухатися до звуків. Було абсолютне нерозуміння, що робити: у нас двоє дітей плюс ми чекали на третю. І ти одразу думаєш: «Куди їх сховати?» На виїзді з Києва на той час вже був величезний затор. Батьки при цьому мешкають в Ірпені, в якому ситуація почала дуже загострюватись. Звичайно, цілий день стежили за новинами, а вночі з 24-го на 25 лютого вирішили їхати з Києва.

— Ви відчували страх?

— Ми всі живі люди, тому був страх за дітей, сім'ю, батьків, загалом за країну. Адже коли бачиш і усвідомлюєш увесь масштаб вторгнення, розумієш, що для багатьох українців прямо зараз існує смертельна загроза.

— Де зараз ваша родина?

— Слава Богу, з родиною все гаразд, вони знаходяться на заході країни. Дружина, троє дітей та батьки в безпечному місці. Я постійно їжджу до них і працюю у Києві. Так і живемо на два міста.

— Що допомагає вам зараз триматись у тонусі?

— Насправді це моя робота та команда. У нас чудовий колектив: авторки фільмів Анна Чертова, Вікторія Самойлова та режисерка Тетяна Шовкун. З Танею ми знімали й наш останній повнометражний фільм «Таємничі манускрипти», що вийшов перед війною. З перших днів війни ми разом із «1+1» запустили в ютубі проєкт «Реальна історія» — серію документальних роликів англійською, українською та російською мовами, що протидіють російській історичній пропаганді. Ще один проєкт — «Таємне життя матрьошки» — про те, як справді живе росія: дерев'яні туалети, алкоголізм, безробіття… Ще один цикл — «Дорогіє товаріщі»: як російські лідери будують радянський союз-2, а самі живуть у палацах із золотими туалетами.

— Як думаєте, чи скоро ми зможемо повернути Крим?

— Я вірю у повернення Криму. Більше того, якщо до початку повномасштабного вторгнення ця віра більше була схожа на надію, то зараз я усвідомлюю абсолютно конкретні механізми, які допоможуть повернути наші території. Я дуже вірю, що це може відбутися вже цього року, і неймовірно хочу поїхати додому. Це дуже болісна тема для всієї моєї родини, адже Крим — це наша батьківщина, і бути у складі України — це його природне історичне місце. Кримські татари — частина українського народу, і ми маємо бути разом.

— Що за ці місяці для вас стало найскладнішим випробуванням?

— Те, що кожного дня необхідно усвідомлювати та переживати величезну кількість смертей у нашій країні. Адже все це тут, поряд, із нашими людьми, друзями, сусідами, родичами, з нами. Думаю, багато хто з українців взагалі переосмислили для себе, що таке проблема, а що ні. Навіть якщо ракетою знищило твій будинок, але ти вижив, глобально це не проблема. Це все можна відбудувати, а от загублених близьких уже не повернеш.

— Як думаєте, коли закінчиться війна?

— Мені важко прогнозувати дату закінчення, адже я не військовий експерт. Але я вірю у якнайшвидше закінчення війни. І дуже хочеться вірити в офіційні заяви України, що восени припиниться активна фаза. Але я усвідомлюю, що війна може тривати і рік, і два, і три. Все залежить від багатьох факторів. Проте, якщо ми витримали початковий найскладніший період, далі будемо ставати тільки міцнішими. Наша країна та українці здолають будь-якого ворога, і ми станемо по-справжньому вільними.

Раніше ведучий популярного політичного ток-шоу «Свобода слова» Вадим Карпяк розповів в інтерв'ю «ФАКТАМ» про свій будинок у Бучі, від'їзд дружини з дітьми та життя на каналі.

Фото в заголовку — з архіву Акіма Галімова

5125

Читайте нас у Facebook