ПОИСК
Україна

«Маленькі донечки передають поцілунки татові у вічність»: 8 місяців родина загиблого воїна не може забрати його тіло в окупантів

20:02 7 листопада 2022
Михайло Макаревич із доньками

Щодня Анна Макаревич з Новояворівська переглядає світлини, на яких вони з чоловіком Михайлом та дітьми щасливі та усміхнені. З надією бере у руки телефон, чекаючи на таке дорогоцінне повідомлення: «Все добре, мила. Безмежно люблю вас із донечками». Та від 18 березня вона вже не чує найріднішого голосу, та й не почує, бо її коханого вбили російські окупанти. На полі бою на Луганщині. Анна бачила його загиблим, фото опублікував один з ворожих пабліків. Відтоді її життя розділилось на «до» та «після», й дні стали чорними, а сльози ще більш пекучими, адже досі їй не віддали тіло чоловіка, щоб гідно поховати його у рідному місті.

— Михайло мав дві вищі освіти, з ним завжди було про що поговорити. Свого часу він працював у патрульній поліції в Яворові на Львівщині, зарекомендував себе як порядний та професійний співробітник, — розповіла «ФАКТАМ» дружина загиблого Анна Макаревич. — Ми одружились у 2016 році й виховували двох донечок. Михайло був найкращим батьком, його інші ставили у приклад. 20 лютого йому виповнилось 34 роки, він пішов до храму, посповідався, адже був віруючою людиною. Жодного вечора не ліг спати, не помолившись.

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем пішов до військкомату, хоча я просила його залишитись. Але Михайло був непохитним у своєму рішенні, сказав, що захищатиме наших дітей, мене та мирне небо над Україною. Й просив чекати його з перемогою. Коханого взяли на службу до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, й відразу ж вони із побратимами вирушили боронити Луганську область.

Михайло Макаревич

Мама чоловіка, яка працює у Польщі, постійно надсилала допомогу чоловіку та іншим військовослужбовцям. 14 березня Михайло заїхав у район депо у Попасній, де творилось справжнє пекло, їх постійно обстрілювали окупанти. Попри те, що у чоловіка не було військового досвіду, в нього все добре виходило й він виконував бойові завдання разом з досвідченими офіцерами. 18 березня ми ще спілкувались із коханим, він встиг набрати батьків, сестру. Під час розмови скаржився, що ситуація важка, не вистачає патронів, аби відстрілюватись. З його уст пролунало, що, мабуть, він не виживе. Звісно, чути таке було вкрай боляче, тож ми просили Михайла берегти себе й відгонити злі думки. Того ж дня чоловік та троє його побратимів вирушили на бойове завдання, проте стали мішенями для російського снайпера. Втім, про це стало відомо пізніше, адже майже місяць мій чоловік вважався безвісти зниклим. Цілодобово я жадібно переглядала прізвища тих, хто з пораненнями потрапив у лікарні, хто в полоні, надіялась, що мій Михайло живий. Проте 17 квітня на рашистському телеграм-каналі «Ищу хохлов» сестра чоловіка побачила фотографію та відео, де було тіло мого чоловіка. Відразу його впізнали… А ті, що лежали поруч, були сильно понівечені. Важко згадувати, що ми тоді пережили, всередині все обірвалось. Жевріла надія, що хоча б віддадуть тіло для належного поховання.

Щаслива родина

Проте, додає Анна, їй досі невідомо, де воно знаходиться. Й це найбільше крає серце.

— Знаю, що після того, як чоловіка вбили, окупанти забрали його телефон, цілу ніч від його імені знаходились ще в Інтернеті, — продовжує Анна Макаревич. — Є інформація, що загиблих бійців на місці ж закопали, ходять версії, що їх взагалі утилізували разом з цивільними, бо ніхто не розбирався, чиї саме це тіла. Розповідають, що рашисти шукали дерев'яні хати, кидали туди своїх жертв і спалювали. Але я навіть не хочу вірити у цю страшну версію й сподіваюсь, що після деокупації тіло коханого поверну та поховаю з військовими почестями. А поки що роблю все, аби привернути увагу до своєї біди. Неодноразово виходила з плакатом та портретом чоловіка на мітинги. Разом з іншими родинами днями ми були в Києві на засіданні Координаційного штабу, зустрічались з представниками СБУ. Маємо боротись до кінця.

"Маємо боротись до кінця", - говорить Анна

Найбільше, додає Анна Макаревич, за татусем сумують його діти — 3-річна Марія та 5-річна Меланія:

— Вони приносять квіти до хати, ставлять біля портрета. Запалюють свічки для тата, моляться, адже він бачить їх із неба. Але все одно чекають, що він прийде. Передають поцілунки у вічність… Діти начебто так говорять, що батька нема, проте малі ще й не розуміють. А менша так схожа на нього, така його любов-любов… Коли він приходив з роботи, постійно сідала йому на руки та цілувала. Й кожен спогад доньок про батька — це настільки боляче чути. Й чекати, не мати можливості піти на могилу, виплакатись…

5-річна Меланія та 3-річна Марія

Тим часом у Чернігові попрощались з бійцем — 55-річним Юрієм Острогрудом, тіло якого також шукали 8 місяців. А у Києві в останню путь провели Павла Роніна, який захищав столицю і пройшов бої під Лисичанськом.

7753

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів