«Супниця на столі якнайкраще символізує затишок домашнього застілля», — колекціонерка фарфору Людмила Карпінська-Романюк

Супниця — окраса стола, за яким збираються рідні та друзі. У очікуванні смачної страви гості милуються її красою. Супниця у серванті як ошатне вбрання у гардеробі.

Зазвичай супову вазу «запрошують до столу» з особливої нагоди. А потім знову повертають на почесне місце, де вона стоїть зазвичай.

А чи є супниця у вашій оселі? Чи знаєте її історію? Як часто використовуєте?

У інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка та дослідниця вітчизняної порцеляни Людмила Карпінська-Романюк розповіла про найкращі супові вази вітчизняного виробництва.

«Старовинні вази для супу є предметами колекціонування»

- Супові вази, які називають у побуті супницями, призначені для подачі першої страви (супу або бульйону) для подальшої порційної роздачі, — говорить Людмила Карпінська-Романюк. — Вони з'явилися у Франції на рубежі XVII-XVIII століть. Раніше першу страву подавали в тарілках під ковпаками (клошами), щоб вона не остигала занадто швидко.

Вази для супу зберігають тепло і зручні для подачі страв. Як правило, супниця — широка та глибока ємність овальної форми з кришкою, ручками, іноді — з ніжками. Така ваза може стояти на підставці. Старовинні вази для супу є предметами колекціонування. Супниця на столі якнайкраще символізує затишок домашнього застілля. Скажу по секрету, крім супу та борщу, я подаю у суповій вазі й інші страви, які якомога довше повинні залишатися гарячими — млинці, вареники, м'ясо, картоплю…

— Як довго не остигає страва у супниці?

— З моєї практики, вази для супа можуть зберігати тепло до години. Час залежить від товщини стінок. Їжа в супниці не обвітрюється і не запріває, тривалий час залишається свіжою.

— Коли супниці почали виробляти в Україні?

— Дуже давно. За якістю порцеляни європейським зразкам, наприклад, не поступались сервізи заводу у містечку Корець на Рівненщині.

Секрет небувалої якості продукції полягав у сировині найкращого гатунку — каоліновій глині. Створення заводу пов’язане з діяльністю князя Юзефа Клеменса Чарторийського (1740−1810) — людини високоосвіченої, що вирізнялася в колі сучасників любов’ю до новаторства. Відомо, що князь розгорнув широку підприємницьку діяльність у своїх володіннях на Волині та Поділлі. Під його керівництвом працювали мануфактури сукна, полотна й шкіряних виробів. Багато подорожуючи, спостерігаючи за напрямками розвитку промисловості європейських країн, Чарторийський особливо звертав увагу на діяльність фарфорових мануфактур.

Рішення про відкриття власного виробництва фарфору ґрунтувалося на добре обміркованих економічних розрахунках. В організації будь-якого керамічного виробництва першочергову роль відіграє наявність і близькість родовищ сировини. Виявлені на берегах річки Корчик значні поклади високоякісного каоліну якнайкраще вирішували сировинне питання. Налагодження виробничого процесу було покладено на французьких фахівців — братів Франтішека та Михайла Мезерів, під керівництвом яких у 1790 році після тривалих експериментів було випущено перші фарфорові вироби. Найбільшого розквіту фабрика набула на початку ХІХ століття, коли її керманичем був безпосередньо сам князь Чарторийський. На жаль, наступникам не вдалось утримати високий рівень виробництва і в 1831 році підприємство припинило своє існування.

«Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики були окрасою колекції порцеляни Михайла Грушевського»

- На відміну від фарфору, фаянс ніколи не вважався предметом розкоші, — продовжує розповідь Людмила Карпінська-Романюк. — Проте особливе місце у мистецькій спадщині України займають фаянсові сервізи Києво-Межигірської фаянсової фабрики Вона проіснувала майже 80 років — з 1798 по 1877 рік.

Незважаючи на те, що продукція підприємства виготовлялася під впливом західноєвропейських зразків, місцевим майстрам, завдяки своєрідному формотворенню і декоруванню, вдалося створити свій власний неповторний стиль.

1795 року в околицях Києва почалися дослідження для виявлення покладів глини, придатної для виготовлення фаянсу і порцеляни. На пагорбах — за 20 кілометрів від Києва між Вишгородом і селом Ново-Петрівці — було знайдено поклади каоліну. Недарма з давніх часів у Межигір'ї та навколишніх селах селяни гончарували, ліпили посуд. Невдовзі була збудована фабрика. Метою новоствореного виробництва стало продукування фаянсу «англійського типу», наближеного до веджвудського (для чого використовувалися зразки англійських виробів та книги з «етруськими малюнками»). При цьому продукція межигірців була з національним колоритом.

Вироби фабрики зберігаються у провідних музеях України. Зокрема дуже велике зібрання у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Вишуканими виробами Києво-Межигірської фаянсової фабрики можна помилуватись в Національному музеї історії України. Цікаво, що у Британському музеї колекція межигірської кераміки експонується в окремій залі. До речі, вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики були окрасою колекції порцеляни Михайла Грушевського.

— Цікаво.

- Дуже гарні супові вази Баранівського заводу. Колись на березі річки Случ місцеві селяни випадково знайшли чималі поклади білої глини — каоліну. Саме з нього в давньому Китаї, а потім і в Європі виготовляли найтоншу і найміцнішу порцеляну. У 1802 році підприємливі землевласники — брати Франциск і Михайло Мезери — придбали у Баранівці у магнатів Любомирських-Валевських невеличкий шматок землі з будівлями і побудували там фабрику. Згодом вироби українських майстрів прикрашали також палаци європейських вельмож і не поступалися за якістю матеріалу і декором роботам саксонців.

Історія мануфактури була непростою. Змінювалися власники, змінювалося виробництво… Проте важливо те, що баранівський фарфор став упізнаваним не лише в Україні, а й за кордоном — у Європі, США, Канаді. В 1910 році продукція заводу отримує золоті медалі на виставці у Венеції. За якістю баранівська порцеляна не поступалася світовим зразкам. І у двадцятому сторіччі вироби баранівських фарфористів були надзвичайними (фото у заголовку — Авт.).

— Краса!

- А от супниця створена фарфористами коростенського заводу Миколою Трегубовим та Ангеліною Ждановою. Дзвіночок — прикраса лісів і лугів — став лейтмотивом у розписі однойменного сервізу.

Цікавою є супниця у формі капусти Коростенського фарфорового від столового сервізу «Зелений» з тарілками у формі капустяного листя.

Дуже гарний і столовий сервіз «Вечірня зіронька», створений на Будянському фарфоровому заводі.

— Хто із українських фарфористів, на вашу думку, створив особливі супові вази?

- Київська художниця Віра Павленко. Кожна її супова ваза -- зі своїм колоритом. Її твори стали окрасою багатьох виставок народного мистецтва в Україні та за її межами: в Парижі, Брюсселі, Кабулі, Лейпцигу, Токіо, Нью-Йорку.

— Чи варто купувати вінтажну супницю без сервізу?

- Звісно, варто, якщо подобається. Прекрасні форми та орнаменти вази для супу прикрасять оселю і зроблять сервірування столу незвичайним. Супницю можна досить легко поєднати з тарілками з іншого сервізу.

— Як вибрати супницю?

- Варто при виборі орієнтуватися на кілька критеріїв. Важлива наявність ручок. Вони дозволяють зручно переносити посуд за потреби. Ніжки та спеціальні підставки убережуть стіл від перегріву. Кришка є необхідним елементом супниці, адже захищає страву від остигання, зберігає аромат. Підбираючи посуд, варто орієнтуватися не тільки на естетичні вподобання, а й на функціональність, стійкість до пошкоджень.

Раніше «ФАКТИ» публікували поради експертки з фарфору Олени Корусь: «Окремі предмети з улюбленого сервізу можуть стати у сервіруванні цікавим акцентом».

Фото у заголовку І. Скицюк, М. Тимченко. Супова ваза. Баранівський ФЗ. 1969. Національний музей українського декоративного мистецтва

Фото з альбому Людмили Карпінської- Романюк

692

Читайте нас у Facebook