«Окремі предмети з улюбленого сервізу можуть стати у сервіруванні цікавим акцентом»: поради експертки з фарфору Олени Корусь
У багатьох родинах залишились сервізи минулого століття з сервантів батьків та бабусь. Чимало людей поспішають позбавитися від немодного нині посуду, замінити його на сучасний. Але є й чимало тих, хто користується всім цим із великим задоволенням, адже такий сервіз — родинна історія.
Чи цінні такі сімейні сервізи сьогодні? Чи варті уваги окремі предмети, які залишились від усього комплекту? Та як їх краще поєднати із сучасним інтер’єром? Про все це «ФАКТИ» розпитали кандидатку мистецтвознавства, старшу наукову співробітницю Національного музею «Київська картинна галерея», співробітницю фондів Музею фарфору та Музею декоративно-прикладного мистецтва в Дрездені Олену Корусь.
«Кобальт — дорога золотомістка фарба, нанесення якої на поверхню виробу потребує неабиякої майстерності»
— Якщо говорити про родинні сервізи, то це переважно фаянсові та порцелянові вироби українських фабрик періоду 1950−1990 років, — говорить Олена Корусь. — Відрізнити порцелянові речі від фаянсових можна за прозорістю та білосніжним кольором черепка, а також за дзвінкістю. Чи цінні вищезгадані сервізи сьогодні? Це запитання відносне. Часто їх зберігають у родинах з емоційно-пам'ятних міркувань. Якщо ж говорити про ринкову цінність вітчизняних сервізів 50-річної давності, можна з подивом виявити, що багато з комплектів, які в минулому для середньостатистичного споживача були майже недосяжною мрією (бо часом коштували півтори зарплати), знецінилися. Закордонні комплекти завжди були ще дорожчими. До 1990-х їх можна було придбати лише в комісійних магазинах.
— Чимало людей люблять роздивлятися родинні раритети й розмірковувати, скільки вони можуть коштувати зараз. Чи правда, що посуд з клеймом має особливу цінність?
— Наявність марки перш за все допомагає визначити місце й дату виробництва виробу. Говорити про цінність можна, якщо це уславлена фабрика з давніми традиціями. Але зазвичай у родинному користуванні були сервізи так званого масового попиту.
— Які ж сервізи українських виробників минулого варті особливої уваги?
— Сервізи перших українських мануфактур кінця XVIII — XIX століть в Корці, Городниці, Баранівці, Волокитині цікаві, навіть якщо збереглись фрагментарно. Це артефакти, які мають безумовну історичну й культурну цінність. Особливо цікаві предмети сервізу з сюжетними мотивами, наприклад, із зображенням палацу або замку, чи, скажімо, родового герба. Якщо у вашій родині збереглася така річ, вам справді пощастило. Також цікавими є тематичні сервізи 1920-х — 1950-х років. Зазвичай вони виготовлені в одиничних екземплярах, повністю оздоблені вручну і є унікальними авторськими розробками. Можна згадати сервізи «Флотський» П. Мусієнка (1930-ті, Довбиш), сервізи до ювілею Т. Шевченка (О. Ярош, кінець 1930-х, Довбиш), з нагоди відбудови Києва після Другої світової війни — «Київ» (1947, Л. Мітяєва, КЕКХЗ), на тему гоголівських творів «Ревізор» (І. Щербицька, К. Гапонюк) і «Мертві душі» (М. Осипова, П. Іванченко, обидва — 1952, Полонне). Унікальні сервізи експонувались на виставках, купувались для музейних колекцій, використовувались в якості представницьких подарунків.
З-поміж сервізів, що побутували в сім’ях, безумовно, цікавими є збережені в повному комплекті, оздоблені вручну з яскраво вираженими стилістичними рисами певних періодів. Звісно, вартості їм додає якість оздоблення — деталізований ручний розпис, використання дорогих барвників, що містять в собі золото, пурпур чи кобальт. Серед стильних за формою та вишуканих за декоруванням сервізів варто згадати «Пролісок» (Н. і М. Пилипчуків, 1976, Коростень), «Пегас» В. Єрмоленка (1976, Суми, отримав нагороду на виставці декоративного мистецтва), «Конвалія» (О. Єрмоленко, 1981, Суми), «Донбас» (В. Ковальчука, Дружківка), «Б-55» (В. Кузнєцова, М. Хруль, В. Музиченко, 1955, Баранівка), «Олена» (В. Спиця, Баранівка), «Конус» (М. Назаренко, Баранівка).
.jpg "Сервіз «Конус» Баранівського фарфорового заводу досить незвичайний")
— Чи створювались на українських заводах лімітовані сервізи?
— Дуже рідко, оскільки фарфорова промисловість того періоду була зорієнтована передусім на масового споживача. Як правило, лімітовані сервізи виготовлялись лише за особливими замовленнями. Наприклад, сервіз «Маріїнський» — для дипломатичних прийомів у Маріїнському палаці в Києві (автор М. Трегубов, 1987, Коростенський фарфоровий завод). Можна також пригадати прикрашений золотом і пурпуром гарнітур з 68 предметів «Мрія» (Баранівський фарфоровий завод), який включав чайний, кавовий і столовий сервізи і який випускали лише на замовлення міністерств та партійної еліти.
На Республіканській постійній виставці фарфору-фаянсу, що розміщувалась на Хрещатику, 34, був представлений асортимент сервізів, які можна було замовити. На виготовлення одного такого комплекту потрібно було чекати від одного місяця. Лімітовані сервізи відрізнялись більшою складністю форми й оздоблення, що не сприяло їх тиражуванню. Тому їх неохоче затверджували до випуску. Так було й з кавовим сервізом «Наречена» Полонського фарфорового заводу (автор М. Козак). На художній раді Головного управління фарфорово-фаянсової промисловості голова зібрання так і заявив художнику, що не затвердить, бо малюнок надто складний для копіювання. І тоді директор заводу запропонував, щоб художник сам контролював запровадження його витвору на всіх етапах виробництва, а ручний малюнок замінили на деколь. Деколь — технологія перенесення зображення, виконаного на спеціальному папері, на предмети за принципом перевідної картинки.
— У багатьох родинах залишився посуд «кобальт» того періоду. Чи цінний він?
— Так. По-перше, кобальт — дорога золотомістка фарба, нанесення якої рівним, щільним, непрозорим шаром на поверхню виробу потребує неабиякої майстерності. По-друге, він завжди супроводжується оздобленням золотомістким кольором і, власне, золотом, що ще додає вартості. Особливих успіхів у розробці цієї технології досяг у 1950-ті Довбиський порцеляновий завод, який славився своїми кобальтовими сервізами.
«Знаю людей, які за чаюванням люблять подавати кожному гостю різні за декором і формою чашки з блюдечками»
— Чи продавались у нинішньому сторіччі українські сервізи на світових аукціонах і за якою ціною?
— Вартісні українські порцелянові вироби на світових аукціонах дуже рідкісні. Не так давно шість столових тарілок Баранівської фарфорової мануфактури першої третини XIX століття було продано за 1 375 доларів на аукціоні Doyle у Нью-Йорку. На інтернет-аукціонах типу ebay або etsy можна зустріти сервізи масового виробництва Баранівського, Довбиського, Городницького, Дружківського фарфорових заводів 1960—1980 років. Вони зазвичай продаються за 50−300 євро, інколи, як у випадку з кобальтовим сервізом Довбиського заводу, ціна може досягати близько 1000 євро.
— Якщо з сервізу залишилося лише кілька предметів, чи варті вони уваги? Як їх поєднати з предметами сучасного сервірування?
— Звісно, з комерційної точки зору неповний набір цінується менше. Іноді може трапитися, що ви маєте предмет посуду, якого не вистачає для комплектації набору в іншої особи, і вона залюбки купила б його. Так я колись придбала кавник із сервізу «Конус» Баранівського фарфорового заводу, бо мені дуже сподобався дизайн, і я навіть не мріяла, що зберу весь сервіз. Та коли побачила на аукціоні сет того ж дизайну без кавника ще й за символічну ціну 120 гривень, одразу ж натиснула кнопку «купити».
Деякі колекціонери збирають окремі предмети — лише чайники, молочники або чайні пари. І такі зібрання є цікавими з огляду на представлену варіацію форм. Якщо у вас залишились окремі предмети з улюбленого сервізу — тарілки, супниці, соусники чи блюда, вони можуть стати у сервіруванні цікавим акцентом, наприклад, у поєднанні з посудом нейтрального фасону. Це буде також гарним приводом згадати минулі часи й поговорити про естетичні вподобання гостей. Я знаю людей, які за чаюванням люблять подавати кожному гостю різні за декором і формою чашки з блюдечками, і визначати, яка чайна пара більше пасує його натурі. Це завжди розряджає обстановку.
— Чи варто зберігати посуд зі сколами, з дещо витертим малюнком? І чи варто реставрувати його?
— Тут кожен вирішує для себе сам. Особливо гарний та дорогий серцю посуд можна реставрувати, однак вживати їжу з нього не раджу. Його можна використовувати як скриньку для декорування інтер’єру та зберігання дрібничок або посадити в ньому квітку.
— Як ставляться до родинних сервізів у різних країнах світу?
— Думаю, так, як і в нас: хтось зберігає та користується, а хтось виставляє на продаж будинок разом з усім майном. Я раджу користуватися родинним посудом і радіти його красі, адже білосніжна порцеляна на скатертині завжди робить трапезу вишуканою та створює відповідний настрій.
Нещодавно співрозмовницею «ФАКТІВ» була харків’янка Олександра Добарська, яка створює з полімерної глини казково гарний декор для чашок та ложечок. В інтерв’ю майстриня розповіла про свою творчість, яка має поціновувачів не тільки в Україні, а й за кордоном.
Читайте також: Нові тренди в інтер’єрі для економних від тренд-редакторки Ольги Сметанської
Фото з альбому Олени Корусь
6905Читайте нас у Facebook
