Володя Дахно мені сказав: «Козаків» придумав для дітей, але ніяк не для реклами партії", — Ігор Поклад

Життя Володі — це життя клоуна з сумними очима. Зовні веселощі та сміх, а в душі розбрат, неспокій і жахлива людська драма.

1972 рік. Дзвонить телефон:

- Ігор, здрастуйте, мені вас порекомендували на студії. Може, ви бачили мультфільми про козаків? Це наша робота. Ось зараз запускаємо нову серію, не хочете спробувати? Нам потрібна музика. Повірте, це буде цікаво.

Мультики? Які мультики? Про що взагалі мова? Я навіть уявити не міг, з якого боку до них підступитися. Не те щоб досвіду не було, я в принципі важко уявляв, як пишеться музика до 10−20-хвилинного мальованого фільму. Але чим складніше завдання, тим воно цікавіше. Я погодився, проте до цих пір вважаю, що робота з музикою в мультфільмах — це складно. Треба почати і закінчити окрему, але при цьому цілісну тему, вклавшись у кілька секунд.

Ви коли-небудь бачили тайфун? А я бачив. Через кілька днів в мою холостяцьку квартиру увірвався тайфун під назвою «Володя Дахно» — усміхнений, розкутий, до країв напханий ідеями. Спочатку він буквально в двох словах розповів, про що піде мова, потім почав все це показувати. Він літав по кімнаті, розмахуючи руками і видаючи різні звуки: ось вітер, ось каміння падає, ось козак свистить. Це було настільки яскраво і жваво, що не було жодних проблем побачити картинку. Повинен сказати, це великий талант — донести своє бачення до іншого. Потім він узяв ручку і листок паперу і почав креслити якісь знаки, лінії, малював штрихами головних героїв. І все це блискавично. Туди, сюди, знову туди… Я насилу встигав стежити за його руками і словами, намагався запам'ятати і зрозуміти, що він від мене хоче.

Уже в самому кінці свого «спектаклю» Володя ошелешив мене:

— Ну? Зрозуміло? А тепер головне. Все те, що я вам розповів, буду малювати і монтувати під… вашу музику.

Що? Під музику? Як? Тобто основа основ — музика? Не картинка? Я обімлів. Ну і задачка! Але Володя не вгамовувався:

— Ви не хвилюйтеся, я підготував приблизне розкадрування. Ось воно.

Він простягнув мені листок з якимись цифрами і текстом. Я почав читати. Текст виглядав приблизно так: сідає на коня — 14 секунд, стоїть на роздоріжжі, думає — 11, погоня — 15, бенкет — 28 секунд. Ага, не 20, не 30, а 14 і 28 секунд. У нього вже все було прораховано до секунди. А як же мені написати закінчену тему за 14 секунд? Я задумався, але пообіцяв спробувати. І ми почали.

Читайте також: «Завдяки Магомаєву у мене в Москві завжди був номер у найсучаснішому тоді готелі «Росія», — Ігор Поклад

Володі потрібен був марш, який був у мене готовий. Ми вирішили використовувати його в серії. Я звик до записів з оркестрами і привів чоловік шістдесят в студію. Володя опустився на стілець і прошепотів:

— Ігор, що це? Хто це?

— Як хто? Музиканти. Оркестр.

— А чому їх так багато?

— Щоб якісно було. Зараз почуєш.

І вони вступили. Точніше, врізали. Стіни затремтіли. Сказати, що Володя був вражений, — мало. Він сидів, приголомшений почутим. Оркестр замовк, Володя попросив «вийти на хвилинку». Ми вийшли.

— Ні, годі й казати. Потужно. Але ти не міг би всіх їх відпустити і залишити осіб десять від сили? Ось тих — саксофоніста, гітариста, барабанщика і ще кількох. Мені їх з головою вистачить. Запевняю тебе.

Ні в кіно, ні в театрі, ні, як виявилося, в мультиках з режисером не сперечаються. Я зробив так, як він попросив, і почалося чарівництво.

— А ось тут мені треба «ба-баммммм». А в цьому епізоді — «ззззз». А тут — «ееееееее».

Читайте також: Ігор Поклад: «Я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд з Олексієм Петренком»

Він розповідав і показував музикантам, які звуки вони повинні витягти з інструмента: то писк, наче комар летить, то скрип, як металом по склу, то гуркіт, як ніби шафа впала. І все це так смішило! Хлопці молоді, талановиті — їм дуже сподобалася ця ідея. Вони стали пробувати. І зробили все приголомшливо. Десяти музикантів виявилося цілком достатньо.

Для мультиків я зробив кілька обробок українських народних пісень, ми з Юрою Рибчинським написали нову — і полетів мультфільм у вільний політ, в народ. Перший досвід виявився настільки вдалим, що ми продовжили роботу. У нашій спільній фільмографії чотири серії з серіалу про козаків.

І раптом Володя прийшов з новою ідеєю.

— Ігор, а що якщо нам зняти повнометражний мультфільм? Давай спробуємо? Хочу намалювати «Енеїду» за Котляревським. Ти згоден?

Ще б. Звісно. І ми почали. Знали б ми тоді, чим це закінчиться…

1990-й рік. Перебудова. Замовив цю роботу «Союзтелефільм». До середини 1991-го він, як і весь величезний Радянський Союз, завалився, поховавши під уламками і ідею, і майже всю нашу річну роботу. Але як кинути все, коли видно фінішну пряму? І ми продовжили. Без грошей, без найменшої надії побачити свою працю, без перспектив. На голому ентузіазмі.

Я записував фонограми в студії, платив музикантам з власної кишені, Володя з художниками малювали. Вирішили спільно: що б то не стало закінчимо. Мультфільму бути! І ми його закінчили. Ніхто, звичайно, не збирався платити нам обіцяні гонорари. Замовник випарувався. Мінкульт відбрикувався від нас: «Ніхто вас не примушував працювати. Самі винні».

І раптом нас викликали: «Прийшли ваші гроші. Приїжджайте забирайте». І ми поїхали. Нам видали якусь суму. Тримали в руках купони, або що там було в той час, не пам'ятаю, і дико іржали. Гонорару за два роки роботи за 70-хвилинний (повнометражний) мальований мультфільм нам вистачило тільки на те, щоб накрити стіл на честь закінчення роботи. Делікатеси — коньяк, шампанське, палиця ковбаси і батон. Може, ще на лимонад і морозиво залишилося, хоча позначена в договорі сума повинна була принести кожному з нас мінімум по автомобілю «Волга». Але зате фільм живий. Ми його закінчили!

Потім зробили ще кілька мультиків, і студія припинила своє існування. Я продовжував працювати в театрі, писав пісні і музику до кіно, а ось Володя залишився без роботи. Зустрічалися на днях народження і просто в компаніях, він заскакував на «чарочку чаю», але ми вже не працювали.

«Мені не потрібні гроші. Ти знаєш, я звик обходитися малим»

Одного разу десь в середині 90-х він з'явився у мене.

— Ігор, тут така справа. Є для тебе робота. Якщо хочеш, візьмися. Одна партія просить зробити рекламний ролик за участю наших «козаків». Там хвилини на три музики. Гроші обіцяють непогані. Більш того, вони хочуть зробити п'ять роликів. Берешся?

«Чому б і ні?» — подумав я, раз Володя погодився. І почав працювати. Через тиждень я подзвонив і сказав, що у мене все готово, а ще через день у мене на порозі з'явився Додік Черкаський. Він прийшов обговорювати ролик. Я нічого не зрозумів. Що відбувається? Де Володя?

Читайте також: Ігор Поклад: «Неповторний голос Юри напевно влився у величезний хор великих співаків там, нагорі»

Ми поговорили, і як тільки Додік пішов, я кинувся до телефону.

— Володя, як це зрозуміти? При чому тут Черкаський? Чому не ти?

— Розумієш, Ігор, не можу… Коли двадцять років тому я придумав «Козаків», сподівався, що це для дітей, для людей, для душі… Але ніяк не для політичної партії. Мені не потрібні гроші. Ти знаєш, я звик обходитися малим. Не буду робити цю роботу, а тобі і Додіку гроші знадобляться. Не відмовляйся. Час нелегкий. Це мій вибір, але я дозволив використовувати своїх героїв…

Я поклав трубку і задумався. Так, його герої — це кмітливість, сила, витримка, сміливість, гумор, а тут якісь пики з телевізора з бажанням зайняти крісла у Верховній Раді. Навіщо мені це? Але маховик уже був запущений, аванс отримано, студія оплачена, і ми зробили один ролик. Як нас з Додіком не вмовляли, інші чотири ми, в солідарність з Дахном, робити відмовилися…

У 1995-му ми зробили останній фільм з серії про «Козаків» і довго не бачилися.

Минув час. На початку 2000-х Володя примчав до мене задоволений і натхненний.

— Ігор, ти не повіриш. Ми можемо запуститися з новим мультиком. Ось сценарій. Я ще й сам не вірю, чесно. Але, по-моєму, знайшовся меценат, який нам оплатить все це. Тільки б не зірвалося. Як хочеться попрацювати!

Я шалено зрадів. Мені дуже подобалося працювати з Володею. І я почав. У дуже цікавому сценарії йшлося про те, як козаки прорили тунель крізь центр Землі і виповзли десь в американських преріях. Там вони знайомилися з індіанцями, мексиканцями, місіонерами.

Через місяць виявилося, що все це фікція, ніякого мецената немає, а той, хто нібито пообіцяв, просто п'яний хвалився перед своїми друзями. І тоді Володя остаточно впав у депресію. Ще й в родині виникли серйозні проблеми…

Незабаром його не стало. Мені подзвонили і сказали: «Ігор, Володі більше немає. Поховали тиждень тому. Напевно, тобі треба про це знати».

Володя не був обласканий чиновниками від мистецтва. Жіночою увагою, відверто кажучи, теж був обділений. Замкнутий, гордий, чесний, принциповий, він жив як умів — по совісті та по честі. Не кривлявся і не намагався сподобатися. Не міг і не хотів отримувати вигоду зі своїх робіт. Скрізь усе було заліплене зображеннями його героїв, від коробки сірників до вітрин магазинів, а він, добрий чарівник, клоун з сумними очима, жив на жалюгідну пенсію. Упевнений: таких більше не роблять…

Читайте також: «Тамара Міансарова — мій добрий і трепетний ангел з долею, яку не побажаєш і ворогові», — Ігор Поклад