«Сестра просила не шукати її тіло у Маріуполі, якщо вона загине»: з полону звільнили військову лікарку Марину Голінько

— Сестра зателефонувала мамі й сказала: «Це я». Матуся відразу впізнала голос Маринки. Говорили лише 30 секунд. Сестра пояснила, що перебуває на території України й телефон в них один, — розповіла «ФАКТАМ» сестра військової Альона Коваль. - Сказала, що набере, як тільки матиме можливість. Ми неймовірно щасливі! Марина — це моя єдина та найкраща подруга. Не було такого дня, щоб ми не спілкувались. Вона хрестила мого сина. Ми нею неймовірно пишаємось. Вона одна з тих, хто здобуває волю для нашої держави. Я хочу її обійняти. Я хочу сказати їй особисто, що вона молодець. Я хочу сказати їй, що вона моя найкраща, маленька, доросла, сильна. І хочу сказати, що ми її чекали. Дуже-дуже. Кожну секунду.

— Як Марина наважилась стати військовою лікаркою?

— У нас звичайна сільська родина. Сестра з п’яти років знала, що присвятить себе медицині. Можливо, вплинуло й те, що маленькою вона перенесла дуже складну операцію, це її, так би мовити, змотивувало. За характером Марина така, що всі рішення у житті приймає сама. Після дев'ятого класу сестра вступила до Черкаського медичного коледжу. Але через рік зрозуміла, що хоче більшого. Тому здала зовнішнє незалежне оцінювання та поїхала здобувати вищу освіту до Дніпропетровської державної медичної академії на державну форму навчання. На останньому курсі їй запропонували роботу сімейного лікаря в одному з районів Черкащини. Проте сестра відмовилась і вступила на військову кафедру. Для мене це взагалі було певним шоком, тому що військові — це ті люди, які собі не належать, вони повинні виконувати накази командира. Знаючи, наскільки Марина вольова, я переживала за неї. Але в неї все виходило чудово — навчання на полігоні, робота у шпиталях в зоні ООС, там вона пройшла інтернатуру. Після розподілення сестра у 2017 році потрапила в одну з військових частин на Одещині на посаду начальниці медичного пункту. Робота їй дуже подобалась, сестра мала авторитет, її поважали.

— Коли сестра потрапила до Маріуполя і як переживала те пекло, яке там відбувалось?

— Востаннє додому вона приїжджала на Покрову минулого року. Й тоді повідомила, що їде до Маріуполя і це не обговорюється. Звісно, ми з батьками переживали, адже поруч передова, та й ситуація загострювалась через постійні новини про майбутнє вторгнення окупантів. Та, за словами Марини, там були потрібні лікарі. Тож з того часу сестра перебувала у Маріуполі. Після 24 лютого я не раз просила сестру виїхати звідти, адже командування дозволяло це зробити, та вона була непохитною. Мовляв, не хоче бути дезертиром і лишати своїх хлопців. «Ти знаєш, як важливо бути медиком? Не треба мене жаліти. Ми тут стоїмо за вашу свободу», — відповіла мені Марина. Разом із побратимами вони перебували на заводі Ілліча. Марина майже нічого не розповідала, дуже переживала за нас із рідними. Якось в неї не було зв’язку 8 днів, то сестра вже думала, що на Черкащині таке ж пекло, як і в Маріуполі. Тоді, коли ми додзвонились, вона була щаслива, що це не так. Під час нашого спілкування Марина казала, що медикаменти закінчуються, й раділа, коли із побратимами в тому пеклі вдалось поїсти гарячого супу. Про це вона написала в одному з повідомлень, які нам надсилала. Вона дуже боялась, бо там були кадирівці, які відрізняються своєю жорстокістю. Своїх хлопців вона ніжно називала «котиками», не лише тому, що це морські піхотинці, а тому, що хотіла їх підтримати. Навіть якщо це останні хвилини життя, щоб бійцю не було самотньо.

12 квітня було останнє смс від сестри, в якому вона казала, що все погано, навколо неї багато людей, але вперше від початку війни вона плаче. Вперше дозволила собі бути слабкою. І ще просила маму, щоб у разі загибелі не шукати її тіло, бо це не має сенсу.

Якраз в той час Володимир Зеленський нагородив Марину орденом «За мужність« ІІІ ступеня, але про це сестра вже не дізналась, бо потрапила у полон. Там було декілька проривів, на заводі Ілліча залишилось багато поранених, які не могли пересуватись. Тож Марина була поруч із ними до останнього. Ми постійно молились, щоб Марина краще вже потрапила у полон, хоч би не загинула, адже там постійно падали авіабомби, ховаючи людей заживо під завалами. Укриття, де знаходилась сестра, було частково зруйновано…

Читайте також: «Ми були шоковані, коли побачили очі брата на фото з „Азовсталі“», — сестра легендарного офіцера-морпіха «Волини»

«Коли Марина писала нам листа, не була впевнена, що Україна досі є, адже у полоні постійно проводили інформаційну пропаганду, що бійці нікому не потрібні»

— Як ви дізнались, що сестра у полоні? Чи писала вона звідти?

— Наприкінці квітня у ворожих пабліках розмістили її фото, але в її очах і по виразу обличчя читалося, що це «наша» Марина, людина, яка ніколи не схиляє голову. Лише 19 липня через Товариство Червоного Хреста ми отримали офіційне підтвердження, що сестра у російському полоні. У вересні нам передали листа від сестри, він датований 2 червня. У ньому вона писала російською, хоча ніколи цією мовою навіть не спілкувалась. Мовляв, вона у рф, почувається добре, гарно годують і вона очікує зустрічі з нами. Також Марина попросила забрати її речі з Одеси, якщо є можливість. Тобто коли вона писала листа, не була впевнена, що Україна досі є, адже у полоні постійно проводили інформаційну пропаганду, що бійці нікому не потрібні… Згадувала у листі Марина й про маму. Писала, що вона їй часто сниться, але постійно мовчить. Просила не плакати, берегти здоров'я та дочекатись її з улюбленим тортом «Монастирська хата». А ще переживала, що не змогла купити подарунок похреснику на день народження. Тож просила щось купити моєму сину. Але він відмовився, бо дуже скучив за тіткою і його мрія була — обійняти її.

А нещодавно мені зателефонували з невідомого номера. Розмова. Схвильований голос жінки: «Я була з Мариною в Маріуполі, потім полон. Хочу сказати, що ваша сестра молодець. Як лікар вона проявила себе. Вона відбулася як лікар. В стресових умовах, в дуже стресових умовах, вона зберігала холодний розум, витримку, вона молодець».

— 29 жовтня вашій сестрі виповниться 29 років. як будете святкувати?

— Коли Марина була у полоні, я планувала спекти торт і повезти його в столицю до Координаційного штабу. Але у глибині душі я сподівалась і вірила, що цього не доведеться робити. Тож Марина отримала свій найкращий подарунок — повернення до рідної України. Звісно, ми її гарно привітаємо й загадаємо усі разом бажання — якнайшвидшої Перемоги України.

Як писали «ФАКТИ», президент України Володимир Зеленський, виступаючи на пленарному засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи, розкритикував Міжнародний комітет Червоного Хреста за недостатні зусилля щодо доступу до українських полонених, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Донбасу.

Читайте також: «На „Азовсталі“ на очах у мого чоловіка двом хлопцям відірвало ноги», — Наталія Зарицька