Тарас Возняк: «На пунктi перетину «Шегинi», на захiдному кордонi України, Путiн вiдкрив другий фронт»
Український культуролог, полiтолог, головний редактор i засновник незалежного культурологiчного журналу «Ї» Тарас Возняк подiлився на шпальтах видання роздумами щодо так званого прикордонного скандалу i його наслiдкiв для держави. «ФАКТИ» пропонують читачам ознайомитися з ними.
Те, що сталося на пунктi перетину кордону «Шегинi», ще недооцiнили. Це не чергова мiзансцена маппет-шоу українського полiтикуму: дав громадянство — призупинив громадянство, а наступний щабель деградацiї Української держави. За Мiхо України не бачать…
*Тарас Возняк
Таких щаблiв вниз — в напрямку хаосу i колапсу — Українська держава подолала вже не один.
Це i «приватизацiя» держави олiгархами наприкiнцi 90-х. Виходу не видно.
Це i практично капiтуляцiя i держави, i, що головне, народу перед всюдисущою корупцiєю та її наслiдком — хабарництвом. Виходу не видно.
Це i «усамостiйнення» судової гiлки влади в напрямку того самого безмежного «бєзпрєдєла». Виходу не видно.
Це практична капiтуляцiя Української держави перед анексiєю Криму. Порушене табу — територiальна цiлiснiсть держави. Табу порушено на пiвднi. Виходу не видно.
Це непослiдовнiсть i, як результат, безпомiчнiсть Української держави перед державним рекетом режиму Путiна на окупованiй частинi Донбасу. Вихiд примарний, бо особиста доля Путiна намертво прив’язана до долi цього ОРДЛО. А виглядає на те, що вiн як президент ще переживе бiльшiсть фiгурантiв українського полiтичного шапiто. Закрiплено порушення табу — територiальної цiлiсностi на континентальнiй Українi, на сходi.
Це i, принаймнi часткова, вiдмова вiд полiтичної суб’єктностi України, коли, при ледь не повнiй пасивностi українського полiтичного класу, що складається з олiгархату та його ставленикiв, її долю вирiшують третi держави — навiть, якщо їх i вважати союзниками, що не завжди є фактом доконаним.
10 вересня 2017 року на пунктi перетину «Шегинi» український полiтичний проект зазнав наступної катастрофи. На пунктi перетину «Шегинi» на захiдному кордонi України Путiн вiдкрив Другий фронт.
Цей Другий фронт має два вимiри: внутрiшнiй i зовнiшнiй.
Внутрiшнiй Другий путiнський фронт вже давно окреслений для людей, що не лише вiрять українським телеканалам, яких за три роки вiйни знову м’яко опанував той самий Путiн та пострегiонали. Другий путiнський фронт — це та клiєнтела, яку вiн кинув 10 вересня на прорив кордону у «Шегинях». Якщо добре придивитися до головних фiгурантiв справи, то вони дiляться на двi категорiї.
Перша категорiя — це давнi ефективнi i вiрнi союзники Путiна, найяскравiшим з яких, звiсно, є панi Юлiя Тимошенко. Є ще ряд дрiбнiшої агентури з депутатськими мандатами i без них, але з полiтичними амбiцiями мiкролiдерiв.
Друга категорiя — це полiтичний «витратний матерiал» — починаючи з шалiючого у лезгiнцi Мiхеїла Саакашвiлi i рiзного роду полiтичних пiдбiгайлiв та лузерiв, якi гадають вимантити у когось копiєчку. А деякi попiдбiгали просто по нєдомислiю. Хоч вдають з себе якихось лiдерiв. Ну не дав Бог убогим.
Для Путiна всi цi дiячi — той самий «витратний матерiал». Очевидно, Владiмiра Владiмiровiча таки загнали в дипломатичний та геополiтичний глухий кут, що вiн не лише забезпечує пiвнiчнокорейцiв ракетною та атомною технiкою, але й кинув пiд танк свою чи не останню клiєнтуру в Українi.
Найцiкавiшим персонажем тут, звiсно, є не Мiхеїл Саакашвiлi, а та тiнь, яка за ним стояла, — ну, звiсно ж, Юлiя Тимошенко. Гарячий грузин у своїй лезгiнцi начисто забув, як, хiхiкаючи разом з Путiним, вона ладна була закрити гордого Мiхо в путiнському собачатнику. Дивна амнезiя. Але Кавказ — справа для нас темна.
Однак мене повсякчас дивує не амнезiя Мiхо, а амнезiя нашого бiлого та пухнастого народу.
Всi давно забули, хто пiдписував у Москвi кабальнi для України газовi угоди 2008—2009 рр., якi на десятилiття дали можливiсть Путiну не лише висмоктувати з України всi ресурси, а ще й ефективно зв’язувати будь-якi самостiйницькi порухи України. Тимошенко i Путiн, звiсно. Але… Нiхто цього, звiсно, не пам’ятає.
Всi давно забули саботаж Юлiєю Тимошенко як прем’єр-мiнiстром зусиль України по отриманню плану на здобуття членства у НАТО — просто цирки влаштовувала на догоду Путiну — i добилися, разом з європейськими полiтичними слiпцями на самiтi НАТО у Бухарестi таки не дали Українi та Грузiї перспективи на здобуття членства у НАТО. Як результат — вiйна i окупацiя у Грузiї в 2008 роцi та в Українi в 2014 роцi. Якщо Україна i мала якiсь шанси отримати План дiй щодо членства в НАТО (ПДЧ) на самiтi альянсу в Бухарестi у квiтнi 2008 року, то пiсля вiзиту Юлiї Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно. Роль Юлiї Тимошенко в iсторiї розвитку вiдносин України з НАТО мало чим вiдрiзняється вiд ролi Вiктора Януковича, який вiдвiдав штаб-квартиру Альянсу восени 2006 року i зiрвав отримання Україною ПДЧ на самiтi в Ризi. Нiхто цього, звiсно, не пам’ятає.
Вже майже забули роль Тимошенко на засiданнi РНБО, коли буквально щохвилинно вирiшувалася доля Криму. Юлiя Тимошенко на засiданнi РНБО в лютому 2014 року заявила, що Україна не повинна повторити помилки екс-президента Грузiї Мiхеїла Саакашвiлi: «Ми не маємо права повторювати його помилки. Тому закликаю всiх i кожного сiм разiв подумати перед тим, як зробити хоч один крок. Жоден танк не повинен вийти з казарми, жоден солдат не повинен пiдняти зброю, бо це означатиме програш. Нiякого воєнного стану й активiзацiї наших вiйськ! Ми маємо стати найбiльш мирною нацiєю, просто поводитися, як голуби миру…» Про це йдеться на сторiнках стенограми засiдання РНБО. За руки тримала, щоб не дай Бог хто не стрiлив — бо стрiляти мали навiть не на Донбасi, а у Львовi. Голубка миру, одним словом. Чи Путiна? Помилялася панi Тимошенко, чи працювала на Путiна? Думайте самi.
I от тепер — прорив українського суверенiтету з тилу. Через навчання «Запад-2017» у Бiлорусi ми боїмося за наш пiвнiчний кордон, а росiйська клiєнтела та пiдбiгаючi за ними полiтичнi дурнi влупили по неньцi з Заходу.
Тим, що Путiн зробив 10 вересня 2017 року, вiн дає сигнал не лише про те, що Україна таки дiйсно держава, що не вiдбулася, що вiн може чинити на її територiї все, що захоче: пiдривати чи викрадати кого захоче, органiзовувати будь-якi бунти, оптом на третьому роцi вiйни з Росiєю купувати цiлi полiтичнi сили та ЗМI.
10 вересня Путiн пiдкрiпив свою пропозицiю розчленувати Україну. Порушення суверенiтету з Заходу створило прецедент. Розчленування України зi Сходу вiн розпочав у 2014 роцi. Неодноразово запрошував за обiднiй стiл Угорщину, Румунiю, Словаччину i навiть Польщу — вiдкрайте, мовляв, i собi по кусочку. Тi, звiсно, вiдмовлялися. Бо ж ЄС i т. д. Невдобно… Однак у деяких з них зовсiм не маргiнальними є сили, якi не проти скористатися з такої щедрої пропозицiї Владiмiра Владiмiровича. Можливо, в перспективi. Тодi, коли клiєнтура Путiна разом з полiтичними недоумками доведуть державу до колапсу. I тодi, звiсно, хтось же ж буде змушений, не подумайте, що по своїй волi, лише з огляду на гуманiтарну катастрофу в Українi, взяти на себе полiтичну i адмiнiстративну (вiйськово-адмiнiстративну) вiдповiдальнiсть за шматки держави, що розпадається. Нiчого особистого — чистий гуманiзм i миротворчiсть. I тодi й про мови викладання у школах не потрiбно буде турбуватися. Мови будуть правильнi.
I ще — про московську клiєнтелу. Не подумайте, що вони їздять до Москви на Луб’янку розписуватися у вiдомостi про зарплату. Частина з них, лiдери, отримують своє у формi полiтичних дивiдендiв — права на здiйснення влади=грабунок тiєї чи iншої країни. Частину тримають за горло компроматом. Чи тримають i тим, i тим.
Досить було подивитися на обличчя тих попутчикiв, що супроводжували Мiхо i на кордонi, i потiм у Львовi на «тайнiй вечерi» у готелi «Леополiс». Вираз страху з них не сходив. Хто не повний iдiот, той зрозумiв, що сiв у сани, i сани полетiли, не зупиниш — i, що головне, сани не тi! Путiнськi! З чим їх i вiтаю…
А ще є й кориснi iдiоти, якi сповiдують пiд наглядом прямої московської агентури нацiоналiзм, комунiзм, православiє чи грекокатолицизм — будь-що. Головне, щоб погоничi цього стада, як на «Шегинях», гнали його у правильному напрямку.
До корисних я вiднiс би i нашого славного Мiхо — його використали в темну, та ще й хто! А вiн i радий. Головне, щоб гарно виглядати у цiй вбивчiй для України, та й себе лезгiнцi. Ну що поробиш — азартний хлопець. I бездумний…
Хоча я б з дамочкою, яка хiхiкала разом з Путiним, коли вiн «їв свою краватку», я б не возився вздовж кордону. Бо ж «кине». I «кинула».
А дехто просто «влип» у цю iсторiю. Це, вважаю, ще щасливцi.
Як на мене, то найбiльше дивiдендiв, попри Путiна, 10 вересня 2017 року здобула Юлiя Тимошенко. Тому що для неї, чим гiрше буде в Українi — не на словах, а насправдi, — тим бiльше у неї шансiв опанувати країною.
I останнє — а що ж маємо з другого боку? Владу? Порошенка? В даному випадку владу=Порошенка Путiн з Юлiєю таки переграли. Вони змусили їх реагувати. Не вести гру, як вiн гадав, а вестися на гру. I тут у мене є багато запитань до тих, хто формує порядок денний української полiтики та неначе радить йому. 10 вересня 2017 вони зазнали поразки.
А про те, як програв Саакашвiлi, то й говорити, здається, не варто.
Про те, що програла Україна …
Таким чином i засвiтилася путiнська клiєнтела. Перечислювати поiменно кинутих Путiним у топку росiйського паровоза не буду. Передивiться кадри цiєї провокацiї — там всi є. Общеє построєнiє, так би мовити…
Але українському народовi не до того. Час копати картоплю.
На фото у заголовку: 10 вересня 2017 року. Пункт пропуску «Шегинi». Фото EPA/UPG
236Читайте нас у Facebook
