Змінив Нью-Йорк на Полтавщину: родина американця оселилася в українському селі
69-річний Ерік Бревер з Північної Кароліни, де народився і виріс Юрко, кілька років тому придбав житло у Крячківці — його хата, до якої прилягає цілий гектар землі, через чотири двори від обійстя родини сина. У колишній літній кухні зробив гарний ремонт, підвів туди Інтернет, будує гараж. Потроху опановує українську мову, смакує борщем і варениками, які варить невістка Марія, і видається щасливим.
А незабаром до Крячківки має перебратися з Америки і Юркова мама. Вона — етнічна українка, з родини емігрантів, однак батьківщини своїх батьків ніколи не бачила, бо предки, утікаючи від переслідувань сталінського режиму, над усе боялися повертатися на рідну землю. У наляканих представників української інтелігенції десятиліттями сидів страх бути відправленими у концтабори чи до Сибіру.
Син підшукує для мами хату в селі. І сподівається, що батьки після довгих років розлучення, повторних невдалих шлюбів з американцями все ж таки стануть ближчими один до одного, а може, й знову зійдуться…
Читайте также: «Меня называют «президентом Борщаги»: американец Давид Пластер борется в Киеве с мусором и наркотиками
«Намагалися вивідати, чи я не шпигун»
44-річний Юрій Фединський — тезка свого покійного діда-професора, родом зі Львівщини. У Нью-Джерсі, куди закинула доля емігранта після Другої світової війни, його дід працював директором бібліотеки, де спочатку починав прибиральником. Колишній український професор так і помер на чужині з нездійсненною мрією повернутися на рідну землю.
Його внук Юрко 21 рік тому, попри умовляння бабусі й мами (а особливо бабусиної сестри та її чоловіка) не їхати в Україну, аби не опинитися під репресіями комуністів, узяв та й купив квиток до Львова. Говорить, ніколи не почувався американцем і був упевнений, що лише на батьківщині своїх предків по материній лінії зможе бути у гармонії з собою. Бо вдома у них хоча й рідко говорили українською, все ж панувала особлива атмосфера любові до всього українського. Змалечку хлопчик слухав записи українських народних пісень й інструментальних композицій, які збирала мама. Домашня фонотека була дуже об’ємною, і саме у цих записах маленький Юрко вперше почув звучання бандури. Він був настільки зачарований нею, що десять років поспіль на кожні літні канікули відправлявся до табору в Пенсільванії, де навчався грі на великій бандурі в американського композитора, бандуриста і співака Юліана Китастого, родом з Кобеляк Полтавської області. Саме він розповів хлопчикові про кобзарство, і вже тоді Юрко зрозумів, що хоче його відродити.
— Я закінчив у США університет по класу фортепіано й пішов працювати… помічником адвоката, — український кобзар Юрій Фединський говорить з відчутним американським акцентом. — Два роки помикався у Нью-Йорку, але ходити на службу в контору, від когось залежати, впрягатися у гонитву за грошима — це не для мене. Мені хотілося вживу грати на народних інструментах, а в Америці «живої» музики не почуєш.
Тривалий час Фединський мешкав у Львові і Києві, виступав у складі відомих етнографічних колективів, займався реставрацією старовинних народних інструментів, навчався в одного з кращих бандуристів України Романа Гриньківа. Творчі шляхи якось привели його до Крячківки, що неподалік знаменитих Чорнух, де народився всесвітньо відомий філософ і мандрівник Григорій Сковорода, творчість якого дуже близька Юрію.
А ще в цьому селі мешкають учасниці автентичного фольклорного гурту «Древо» (у його виконанні звучить застільна пісня у мультфільмі «Жив-був пес»), який його давно цікавив. Тож так тут і лишився. Зрозумів, що це і є те місце на планеті, яке шукав.
Читайте также: Питер Сантенелло: «В Украине я научился копать колодец, косить траву и… есть лягушек»
Тамтешні мешкаці довгий час не могли збагнути, що він за один: від людей парканом не відгороджується, вирубувати зарослі акації на подвір’ї відмовляється, бо йому «шкода дерев», горілки не п’є, на руках манікюр… І взагалі, чому проміняв Нью-Йорк на їхню забуту Богом Крячківку?
— Мене довгий час в Україні сприймали за шпигуна, — посміхається Юрко. — Бо я жив «не за правилами» цього суспільства. Тому й мусив, наприклад, шість разів їздити до Ужгорода, щоб розмитнити куплений в Америці задешево мінівен «Шевроле», який добре підходить для тутешніх доріг. Приїжджаю, а суд переносять на іншу дату. Ще раз приїжджаю, його ще раз переносять. «Що будемо робити?» — питають мене митники, натякаючи на хабар. Але я хабарів нікому не даю, тому розвертаюся і їду додому. Зрештою, вони зрозуміли, що на мені заробити їм не вдасться, і таки дозволили забрати мій автомобіль.
А в СБУ точно думали, що я виконую якусь секретну місію. Підсилали до мене непевних дядьків зі спиртним — хотіли напоїти, щоб я під хмелем видав їм якісь таємниці. Дехто серйозно запитував: «За яку партію… граєш на кобзі?»
Юрій досі за документами лишається громадянином США. І за звичкою, сідаючи за кермо автівки, тут же пристібає пасок, навіть якщо їде до сільської крамниці за хлібом. Проте вже забув смак порошкової яєчні і снідає супом — за давньою українською традицією.
«Багато людей після відвідування мого села кажуть: «Ми теж тут хочемо жити»
Разом з дружиною Марією, полтавкою, інженером-будівельником за фахом, з якою познайомився на весіллі друзів у Києві, й маленьким сином Мирославом поселилися у невеличкій хаті, без ремонту і без зручностей, яку їм продали за нечувану до того для Крячківки ціну — 4,5 тисячі доларів. Нині в їхній родині вже четверо дітей. Ремонт у хаті вони давно зробили, а ось паркану й воріт досі не поставили. І це не сприймається вже як безгосподарність. Бо бідний син американського мільйонера з Крячківки і його дружина зосереджені на духовному, а не на матеріальному. Вони — гордість села, яке прославляють на весь світ.
Юрко неквапом майструє у сараї кобзи, бандури, торбани, гуслі, ліри. Він сам віртуозно володіє цими народними інструментами. Під них виконує старовинні фольклорні твори, яких знає безліч. Марія грає на малій віолончелі, співає. Подружжя стало не лише частиною сільського хору «Древо», який існує вже більш ніж півстоліття, а й ось уже сім років організовує у себе вдома безплатні літні кобзарські табори, на які приїздить переважно молодь з мегаполісів, аби опанувати майстрування народних інструментів та музикування, традиційні спів і танці. До речі, уроки Юрка Фединського цікаві також полякам, французам, японцям, канадцям, австралійцям. А одна з його учениць дивує кобзарюванням Північну Корею.
Читайте также: Американский миллионер погиб за Украину: в Киеве отрывается выставка «Нью-Йорк — Іловайськ: Вибір»
— Багато людей після відвідування мого села кажуть: «Ми теж тут хочемо жити, знайди нам хату в Крячківці», — посміхається Юрко. — Бо переймають мою філософію, відчувають, що на цій землі — авангард і ренесанс кобзарства.
Особливі стосунки у Юрка та Марії склалися з Олегом Бутом та його сестрою Оксаною з Київщини, котрі майже два десятиліття збирають старовинні пісні в різних регіонах України. Об’єднавшись, дві родини створили етноколектив «Крачкивка» (так раніше називалось село Крячківка) і минулого року здійснили перший гастрольний тур Європою.
— Гастролі тривали три тижні, — розповідає Юрій Фединський. — Афіш у нас не було, бо на це не мали грошей. Перед поїздкою записали кілька дисків і запустили рекламу в Інтернеті. Трохи побоювалися, чи вистачить наших двохсот доларів на бензин (я був ще й за водія) та інші потреби під час таких культурних мандрів. На щастя, усе склалося якнайкраще — ми навіть трохи заробили. Загалом дали 17 концертів у Польщі, Німеччині, Бельгії, Франції, Італії, Австрії, Словаччині. Під час цих творчих мандрів ми відчули: люди потребують саме такої, справжньої, народної культури. Хай не всі розуміли, про що ми співали, але серцем відчували, що це щось глибинне.
«Оселившись у Крячківці, мій батько, професійний стоматолог, планує відкрити тут кабінет і задешево лікувати селян»
А вже за місяць після того європейського турне Юрій разом з Олегом Бутом відправилися на гастролі до Канади. У них була ідея перетнути країну на автомобілі від Атлантичного океану до Тихого. Дійсність, щоправда, внесла корективи у плани, проте культурні просвітителі дали для української діаспори сотню концертів і стільки ж майстер-класів з народних танців.
— До Америки я дістався літаком без проблем, хоча і вдвічі дорожче — довелося купувати окреме місце в салоні для музичних інструментів, — розповідає Фединський. — Однак уже там наш проривний проект опинився на грані провалу. Канадські митники дуже не хотіли пускати мене у свою країну, до якої я в’їжджав з США за американським паспортом на орендованій «Тойоті», аби не вивіз їхніх грошей. Я їм доводив, що не на заробітки їду, а з просвітницькою місією, і моїм заробітком можуть бути лише пожертви, бо всі концерти благодійні. Навіть заграв їм на кобзі й торбані. Вони мене двічі завертали в Америку, обшукували, зрештою, дозволили проїзд з умовою, що мене арештують, якщо я затримаюся більше ніж на місяць. Тому проїхати від океану до океану в нас з Олегом, який чекав мене у Ванкувері, забракло часу.
Читайте также: 82-летнего американца, переехавшего жить в Украину, «предприимчивые» селяне обобрали до нитки
Ще один прикрий випадок стався з нашими музиками в одному з міст, у якому їх супроводжувала представниця управління культури. «У нас проблеми, Юрію. Ти знущався з мусульман, і діти з цього сміялися. Це недопустимо. Надалі ніяких реплік і коментарів під час виступів», — гнівно заявила жінка після концерту. «Але я не знущався з мусульман. Поясніть, у чому справа». — «Ну, як же! Ти сказав: „Це торбан, а не мусульманська шапка тюрбан“. І діти почали сміятися».
— Я зрозумів: чиновниця була приставлена до нас з Олегом для того, щоб слідкувати за нашою мораллю. Ще після виконання канта про Адама і Єву вона зробила мені зауваження, що я змусив страждати дітей з неповних сімей, бо їхні батьки виявилися не такими ідеальними, як біблійні герої. І мені згадалися слова давньої кобзарської пісні: «Нема в світі правди — правда у темниці, хоч рідного брата тепер стережися!..» На жаль, будь-якій державі потрібен контроль над людьми.
Перебуваючи в Канаді, Юрій Фединський зрозумів, що артистична діаспора — це така собі «філія» хору Вірьовки і ансамблю Вірського. Вони танцюють у червоних чоботях і шароварах, грають на сучасних бандурах, вважають свою творчість народною, але уявлення не мають про сільські танці, про кобзарські думи, про троїстих музик…
— Під час кожного виступу я виконував думу про Марусю Богуславку, — розповідає Юрко Фединський. — Щоб діаспорці — втрачений Україною ресурс — не забували про свої корені й розуміли: вони не мають страждати на чужині. Пора пакувати речі і їхати додому. «На ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений!», як співається у думі про Марусю Богуславку. Уже час. Разом будемо дбати про Україну. Хтось один приїде — за ним потягнуться інші, от як мої батьки, бо сім’я — це найбільша цінність для кожної людини. Мій батько, наприклад, хоча і є типовим американцем, однак 23 роки прожив у шлюбі з етнічною українкою, і за цей час перейнявся її цінностями, і внуки у нього українці. Він збирається відкрити у Крячківці стоматологічний кабінет, де прийматиме пацієнтів чи то за символічну ціну, чи то взагалі безплатно.
Наступний проект, який планує реалізувати Юрко Фединський, — створення українського музею архаїчних інструментів, які він віднайшов під час експедицій у різні куточки країни та за кордон. Юрій називає його музеєм повернення додому і вже розпочав будівництво приміщення із саману, щоб зберегти кошти на опаленні.
4084Читайте также: Американец подарил полтавским милиционерам свою коллекцию боевых ножей (фото, видео)
Читайте нас у Facebook
