ПОИСК
Суспільство та люди

Найважче на К2 було переступити через тіла загиблих альпіністів: дві українки піднялися на найскладнішу для сходження гору у світі

6:35 22 серпня 2021
Оксана Літинська

Еверест — найвищий у світі (8 тисяч 849 метрів), а гора з непоетичною назвою К2 — найскладніша та найнебезпечніша для сходження. До того ж вона лише на 200 метрів нижча за Еверест. В останні дні липня на К2 успішно піднялися дві українки: киянка Ірина Галай і уродженка Львова Оксана Літинська, яка зараз живе та працює в Лондоні.

«Камінь, що злетів з крутого схилу, зламав мені ребро»

— Ще вчора я була в Пакистані (там знаходиться К2), а сьогодні розмовляю з вами в Києві, — каже Оксана Літинська. — На щастя, я успішно дійшла до вершини надзвичайно складної гори. Але під час спуску, недалеко від базового альпіністського табору, не поталанило — в мене влучив чималий камінь, що злетів з крутого схилу (власне, там практично всі схили круті). Він зламав мені ребро. Тому зараз мушу ходити дещо повільніше й дихати мені трошки важче, ніж зазвичай.

— Як це сталося?

— На К2 багато каміння, яке тримається на схилах завдяки льоду. Коли на сонці лід розтоплюється, каменюки летять донизу. Таке трапляється часто. Оскільки схили на К2 дуже стрімкі, майже немає місць, де ці брили могли б зупинитися в своєму падінні. Пролітаючи значну відстань, вони набирають таку швидкість, що утворюється звук, як у літака. Мені ще поталанило, що «мій» камінь не встиг розігнатися. До того ж я зуміла трошки відвернутися від нього, тому основна сила удару прийшлася на рюкзак. Але все одно ребро зламалося. Зараз біль вже не такий сильний, як у перші декілька днів.

— Ви змогли самостійно дістатися базового табору?

— Так, сама дійшла до нього. Камінь влучив у мене, коли була на висоті десь шість з половиною тисяч метрів. До базового табору зі зламаним ребром спускалася ще півтора кілометра. З табору мене забрав гелікоптер. До найближчого населеного пункту треба було йти три дні по нерівній місцевості, долаючи з рюкзаком за плечима щодоби понад 30 кілометрів. Через травму це для мене було нереально.

— Коли вас доправили в місто, відвезли до лікарні?

— Ні, в цьому не було сенсу.

— Звідки ж знаєте, що отримали перелом?

— За всіма ознаками ребро зламане: важко дихати, сильний біль. Лікарі лише б підтвердили очевидне. Більше нічим вони допомогти не змогли б, адже на переламані ребра гіпс не накладають — вони самі зростаються.

— В Лондоні ви працюєте фінансовим директором банку. Чому ризикнули піти на найскладнішу й найнебезпечнішу гору у світі?

— Ця історія почалася ще у 2013 році. У нас з чоловіком (він за професією лікар) тоді відбулася розмова: обом скоро по 40 років, треба активніше жити, щоб, як станемо старшими, було що пригадати, сидячи біля каміну. Я запропонувала піти на Північний полюс. А чоловік нагадав: ми дітьми були в «Пласті» (Національна скаутська організація України. — Авт.), ходили в походи по Карпатах. Тож почали шукати в Інтернеті, на яку б гору піднятися. Вибрали Аконкагуа, найвищу в Південній Америці, бо для сходження на неї не обов’язково мати серйозну альпіністську підготовку. Почали готуватися. Поїхали в Альпи, найняли гіда, який навчив нас ходити в «кішках», у зв’язці… На Аконкагуа «заразилися» горами. Потім пішли на Ельбрус (найвища гора Кавказу. — Авт.), Деналі (або Мак-Кінлі, найвища гора Північної Америки. — Авт.), Костюшко в Австралії, Кіліманджаро в Африці. Навіть в Антарктиду поїхали — піднялися там на гірський масив Вінсон.

— Чому ж чоловік не пішов з вами на К2?

— Коли у 2019 році ми спробували разом зійти на найвищу у світі гору Еверест, у чоловіка в базовому таборі стався крововилив в очі. Якщо він пішов би вище, міг втратити зір. Довелося йому евакуюватися. А я все ж пішла, успішно дісталася вершини й благополучно спустилася.

У 2020 році під час жорсткого локдауну, коли ми сиділи вдома, хотілося, щоб щось оптимістичне засвітилося в кінці цього «тунелю». Вирішила, хай це буде сходження на К2. Так почала готуватися до підйому на гору.

— Такі проєкти коштують чималих грошей. Довелося шукати меценатів?

— Ні, моїх заробітків вистачило.

— На К2 ви підіймалися в одній команді з киянкою Іриною Галай?

— Ні, в різних. Заради безпеки краще було не конкурувати. Тому спочатку піднялася команда, в якій була Ірина, а наступного дня — моя.

— Це щоб між вами не виникло суперництво за те, хто стане першою українкою, яка підніметься на К2?

— Так. Зрозуміло, що хотілося бути першою, але це не є для мене дуже важливим. Добре, що дві українки зійшли на цю вершину.

Читайте також: «На вершині Арарату при 15-градусному морозі і шаленому вітрі я вголос читала Шевченка»

«Від найближчого села до базового табору альпіністів 100 кілометрів»

— Після сходження Ірина Галай заявила одному з телеканалів, що Еверест у порівнянні з К2 — «база відпочинку». В чому конкретно надзвичайна складність К2?

— Мені подобається каламбур: на К2 все слід множити на два. Одна з найголовніших особливостей цієї гори в тому, що практично скрізь на ній дуже круті підйоми (менше 45 градусів немає). Є взагалі вертикальні ділянки, які слід проходити технікою скелелазіння. До того ж там надто мінлива погода. На Евересті вона також примхлива, але все ж стабільніша. На К2 прогноз може показувати хорошу погоду, аж раптом метеорологічна ситуація змінюється і ламає плани. Там часті каменепади і сходження лавин, через які неодноразово гинули люди. Проблем додає й віддаленість К2 від цивілізації. Нам довелося здолати пішки близько 100 кілометрів, щоб дістатися від найближчого села до базового табору альпіністів. Далі на шляху до вершини знаходиться ще три табори. Останній (штурмовий) — на висоті 7 тисяч 900 метрів. Ми піднялися туди о п’ятій годині вечора. Перепочили в наметах, і о 12-й ночі рушили на вершину гори. Кожен з членів команди йшов зі своїм провідником — шерпом. Дорогу освітлювали налобними ліхтариками.

За плечима Оксани вже багато підкорених вершин, у тому числі Еверест

— Перед виходом вдалося поспати?

— Не дуже, тільки трохи відпочили. В таборі було чим зайнятися: поїсти, підготувати наплічник, висушити шкарпетки та внутрішні частини черевиків (їх можна витягати).

— Де ж ви їх сушили?

— В таборі одна «батарея» — ти сам. Температура тіла 36,6 — джерело тепла.

— Чому пішли на вирішальний штурмовий вихід опівночі?

— Одна з найбільших небезпек на шляху від останнього табору до вершини — величезна льодова брила, що звисає над маршрутом. Вдень сонце підтоплює кригу, тому вірогідність, що гігантська брила відірветься та полетить униз, збільшується. Вночі небезпека дещо менша.

Як стартували з базового табору, пішли крутим (градусів 60) схилом, вкритим снігом. Це ще була відносно проста ділянка на нашому шляху до вершини. Коли дісталися до тієї брили, повернули ліворуч на дуже небезпечну ділянку, вкриту кригою і присипану снігом. З неї легко можна зірватися вниз. Але ми успішно її здолали, повернули праворуч на ще більш крутий (градусів 80) льодовий схил. Ставити ногу на всю ступню там не виходить — треба йти в основному на передніх зубцях «кішок». Здолати цей стрімкий, вкритий льодом схил було фізично найважче на нашому нічному маршруті. Далі пішла засніжена ділянка з ухилом градусів 40—45. А там — вершина.

— Що було найважче в психологічному плані?

— Ми знали, що на нашому шляху лежать тіла двох альпіністів, які загинули на початку нинішнього року — Джона Сноррі (він з Ісландії) та пакистанця Алі Садпара. На жаль, нам довелося через них переступити. Інакше не виходило. Син Алі піднімався позаду нас, щоб забрати тіло батька.

Читайте також: Під час пандемії побував у 50 країнах: досягнення киянина внесено до Національного реєстру рекордів України

— Ви йшли на висоті понад вісім кілометрів, де повітря надзвичайно розріджене, дуже холодно. Як почувалися?

— Більш-менш нормально в значній мірі завдяки тому, що дихала з кисневого балону, який несла з собою. Такі балони були у всіх учасників групи, в тому числі шерпів. Ми йшли вночі на вершину майже без перепочинку. Зрозуміло, втома з кожною годиною ставала більшою. Але коли десь в 4:20 на горизонті з’явилися смуги світла: зелена, жовта, синя (почався світанок), — відчула прилив сил. Взагалі, високо в горах світанки на диво красиві. Щоб на власні очі побачити неймовірну красу природи гір (її не зможе передати жодна відеокамера), варто їздити в такі експедиції попри небезпеку. Хоча високо в горах нема рослинності, лише небо, сонце, лід, каміння й сніг, але ця сувора краса дуже сильно надихає.

— Що ви несли з собою на вершину?

— Тільки найнеобхідніше, щоб вага наплічника була якомога меншою. Окрім кисневого балона, запасні рукавиці, прапор України, пів літра води у флязі (поклала її так, щоб грілася від тепла тіла) і ще пів літра в термосі, смартфон, щоб сфотографуватися на вершині. Це дуже важливо. Бо фото є доказом того, що ти справді дійшла до вершини.

— Скільки годин піднімалися туди зі штурмового табору?

— Дійшли за 5 годин 45 хвилин (досить швидко), зупинялися тільки, щоб поправити мотузки. Тож, як дісталися до вершини, мені треба було трохи віддихатися. Якраз зійшло сонце, і ми могли зробити гарні фото.

— На вас була киснева маска. Її довелося зняти заради фотографії?

— Так, на короткий час. Вершина являє собою досить велику площадку, на якій можуть вміститися до 20 чоловік. Ми побули там 20—25 хвилин і пішли вниз, пам’ятаючи, що десь 90 відсотків нещасних випадків трапляється саме під час спуску. Люди витрачають дуже багато сил на підйом, тому їх майже не лишається, щоб зійти вниз. Добре хоч, що спускатися швидше, ніж йти вгору.

— Якою тоді видалась погода?

— Непоганою — 17 градусів морозу і майже штиль. Нам дуже поталанило з погодою.

— Всю ніч ви не спали. Тож коли спустилися з вершини в штурмовий табір, лягли відсипатися?

— Ні, це небезпечно. Траплялися випадки, коли люди так сильно втомлювалися на сходженні, що засинали в таборі на великій висоті і вже не прокидалися. Тому після того, як дістався вершини, краще одразу ж спуститися якомога нижче: чим менша висота, тим більше кисню. Ми, не зупиняючись, проминули штурмовий табір. Зупинилися на відпочинок у третьому — на висоті 7 тисяч 300 метрів. А одна з членів нашої команди (молода дівчина) та її гід спустилися одразу в базовий табір.

— Що їли під час цієї експедиції?

— Сублімовані (звільнені від води) продукти українського виробництва. Вони мають малу вагу, тому на сходженні це якраз те, що треба. Щоб їх приготувати, розтоплюєш сніг, нагріваєш воду, заливаєш нею, наприклад, сублімовану кашу, і через декілька хвилин можна їсти. Але найбільше мені сподобався в цій експедиції пісний сублімований борщ з квасолею (м'яса не хотілося). У штурмовому таборі перед нічним походом на вершину я їла борщ. А коли спустилися в третій табір, ласувала висушеними листками водоростей норі. Дуже сподобався напій з меду, який передали мої батьки.

— Давно живете й працюєте в Лондоні?

— Так. Після закінчення факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка я переїхала до Лондону. Влаштувалася на роботу в банку. Здала 15 іспитів з фінансових дисциплін. Кар’єра моя пішла вгору, і я стала фінансовим директором.

Нагадаємо, про свою екстремальну подорож на Еверест «ФАКТАМ» розповіла також лікарка та мандрівниця Наталія Владикіна, визнана Національним реєстром рекордів України першою киянкою, що підкорила цю вершину.

На фото у заголовку: На К2 заради фото Оксані довелося зняти кисневу маску. Така фотографія дуже важлива — вона є доказом, що людина була на вершині (фото зі сторінки Оксани Літинської у фейсбуці)

4346

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів