«На вершині Арарату при 15-градусному морозі і шаленому вітрі я вголос читала Шевченка» (фото)

«Займаюсь не тільки альпінізмом, але й багато подорожую, витрачаючи зовсім мало грошей»

— На початку літа, коли стало відомо, що Туреччина послаблює режим карантину і з першого липня пускатиме туристів, я почала готуватися до сходження на найвищу гору цієї країни, — продовжує Христина Мохнацька. — Мені хотілося встановити в цій експедиції якийсь рекорд на підтримку української мови. Керівник Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова запропонувала ідею з «Кобзарем», бо ще ніхто, принаймні з наших співвітчизників, в горах на такій екстремальній висоті не декламував вірші Шевченка. Я зробила це першою.

Займаюсь не тільки альпінізмом, але й багато подорожую, витрачаючи на мандри зовсім небагато грошей. За транспорт не плачу — пересуваюсь автостопом, ночую в туристичному наметі, харчуюсь кашами, супами й сублімованою картоплею швидкого приготування, що беру з собою. Такий спосіб подорожувати називається бомж-тріп, він популярний в Європі.

— Як я розумію, в таких мандрах ви носите з собою чимало речей. Скільки важить ваш рюкзак?

— Це залежить від того, чи є в країні гори. Якщо є, то беру з собою альпіністське спорядження. В такому разі рюкзак важить 27 кілограмів. Буває й дещо більше. Виручає те, що не всю дорогу несу його на собі, дякуючи автостопу.

— Певно, ретельно вибираєте, до кого сідати в машину?

— Ще не було випадку, щоб водій викликав в мене підозру і я побоялася їхати з ним. Дальнобійники, як правило, не тільки підвозять, але й пригощають чаєм, кавою, їжею. Не відмовляюсь. Інколи й гроші пропонують. Але я не беру.

В Румунії з дальнобійником на ім’я Михайло проїхала аж 800 кілометрів. Дуже він хороша, чуйна людина. Відтоді минуло вже декілька років, але ми з ним і досі переписуємося в Facebook.

«Ставлю намет подалі від населених пунктів — так безпечніше»

— Як обираєте місце для ночівлі в наметі?

— Стараюсь ставити намет подалі від населених пунктів (так безпечніше), бажано на березі річки, озера або моря — щоб можна було вмитися, покупатися, випрати речі.

— В подорожах яку суму дозволяєте собі витрачати за день?

— Фіксованої суми, наприклад, долар на добу, немає. Просто намагаюся максимально заощаджувати. Скажімо, коли декілька років тому тільки починала подорожувати Європою і поїхала в Польщу, мала з собою лише 100 злотих (приблизно 740 гривень) і 10 доларів (разом десь тисяча гривень. — Авт.). Мандрувала країною 10 днів, але всю суму не витратила. Найдорожчою стала купівля квитка (35 злотих) в меморіальний комплекс в Освенцімі.

Вкрай важливо, що буквально всі люди, з якими довелося зустрітися, ставилися до мене доброзичливо. Скажімо, коли дісталася Гданська, вийшов з ладу мій GPS-навігатор і я не знала, як потрапити на берег Балтійського моря, де планувала переночувати. Стала розпитувати дорогу у перехожих. Один юнак не тільки підказав, на який трамвай сісти, але ще й квиток купив і на додачу — булочку. Я взяла, бо дуже хотіла їсти. Виявилось, що берег охороняється. Охоронець дозволив мені поставити намет, але попередив, що заборонено розпалювати вогонь (це правило діє у всіх країнах Європейського Союзу). Наступного ранку охоронець приніс мені каву й пригостив бутербродами.

А в Варшаві поліцейські навіть довезли мене на службовій машині в парк на березі Вісли, щоб я там поставила намет. Дуже виручали ресторани «Макдоналдс». Я там нічого не купувала, але мені дозволяли безкоштовно користуватися туалетом і давали окріп (заливаєш ним пакетик сушеної картоплі і за 10 хвилин маєш смачне пюре). Коли нема де взяти гарячої води, запалюю в наметі, щоб ніхто не бачив, туристичний газовий пальник (він мініатюрний й легкий) і кип’ячу воду. В подорожах готую гарячі страви вранці та ввечері. А вдень обходжусь, як правило, калорійними батончиками.

— В багатьох країнах ви вже побували?

— Спочатку рахувала, а згодом втратила лік. Мені подобається число 18, тому спочатку поставила собі за мету побувати у 18 країнах. Це завдання перевиконала. Я проїхала автостопом Румунію, Польщу, Словаччину, Болгарію, Італію, Францію, Іспанію і багато інших країн. Найбільше сподобалося в Грузії — там з особливою любов’ю і повагою ставляться до України.

До подорожей ретельно готуюся. Прокладаю маршрут (передусім прагну побувати в заповідниках, національних парках, побачити водоспади, озера, річки, красиві пейзажі), вивчаю культурні традиції та особливості країни. Наприклад, готуючись до сходження на Арарат, я вичитала, що в мусульманських країнах в жодному разі не можна, щоб у жінки хоч би трішечки було видно груди. Я ретельно дотримувалася цього правила. Адже їхала не в курортну Анталію, де туристки ходять так, як на європейських курортах, а в турецьку провінцію. Друге правило, якого там дотримувалась, — намагалась якомога менше часу проводити поряд з місцевими чоловіками.

— Альпіністи-чоловіки розповідали, щоб захиститися в горах від потужного ультрафіолету, вони змащують спеціальним кремом обличчя, особливо, вуха, ніс, губи. Що входить у вашу альпіністську косметичку?

— В горах косметикою не користуюся зовсім. Мої обличчя та руки звикли до сонця й морозів, тому я нічим їх не змащую. Але коли читала «Кобзар» на Арараті, нігті були з манікюром. До речі, дорожня аптечка в мене повна різноманітних ліків. Там є препарати від алергії, больового шоку, судомів, розладу шлунку… Ну й, звичайно, бинти, жгути, йод. Під час сходження на Арарат шестеро чоловік скористувалися моїми ліками — поділилася з ними. Мені таблетки чи бинти, на щастя, не знадобилися.

«Семирічна донечка пройшла зі мною за три дні 51 кілометр»

— Чим ви заробляєте на життя?

— Воджу туристичні групи по українських Карпатах. У гори закохалася ще в дитинстві. Моя бабуся живе в Криму, і я, коли була малою, літо проводила в неї — у горах. Після закінчення школи вступила до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка на географічний факультет. Під час студентських практик ми ходили в походи по Карпатах, ретельно вивчали маршрути. Тепер це заняття стало моїм заробітком. До речі, часто беру з собою в туристичні походи мою донечку Емочку. Наприкінці серпня вона була зі мною в триденному поході, пройшла 51 кілометр.

Зараз донечці сім рочків, а перший раз вона пішла зі мною в похід, коли їй виповнилося два. Про Ему вже розповідали журналісти як про найменшу мешканку Івано-Франківська, яка піднялася на всі найвищі гори українських Карпат. Мене гори навчили витривалості й смиренності. Певна, що так буде і з Емою. В туристичних походах вона загартовується, стає фізично сильнішою, більш самостійною, розсудливою. В закордонні мандри ще її не брала. Коли подорожую, доня лишається з моєю мамою. Дуже вдячна мамі за те, що підтримує мене в прагненні побачити світ.

— Вам доводилося зустрічати в Карпатах диких звірів?

— Вовки не траплялися, а з ведмедем довелося зустрітися, причому взимку. Вважається, що в цю пору року такі зустрічі особливо небезпечні. Але велетень був сонним, кволим і обійшлося без ексцесів. До речі, в Карпатах нерідко трапляється, що ведмеді прокидаються серед зими на два-три дні, а потім знову завалюються спати.

Хочу ще сказати про таке: в травні наступного року спробую піднятися на найвищу в світі вершину Еверест (8848 метрів) без кисневого пристрою. Це винятково складне завдання. Річ в тім, що на таких висотах надзвичайно розріджене повітря, тому людина отримує з нього дуже мало кисню. Майже всі, хто намагається дістатися вершини Евересту, йдуть з балоном кисню. Але дехто з альпіністів, у тому числі українців, зміг піднятися туди без кисневих пристроїв. Серед них є й жінки (новозеландка Лідія Бейзі та британка Аліса Харгрівс — Авт.). Я спробую теж піднятися на Еверест без кисню, й пробути на вершині довший час, ніж ці сміливі жінки. Або в якийсь інший спосіб (це питання ще буде обговорюватися) перевершити їх досягнення.

— Займаєтесь спортом?

— Так. Щодня пробігаю чималу дистанцію, а потім плюхаюсь у річку Бистрицю. Вона тече з гір, тому навіть улітку вода в ній дуже холодна — вісім градусів. Також захоплююсь велоспортом. Навіть на вершину Говерли на велосипеді заїхала.

В моїх найближчих планах — піднятися на найвищу гору Південної Америки Аконкагуа (6962 метри).

— Сходження на Еверест коштує альпіністу від 55 до 75 тисяч доларів. Вирішили питання з фінансуванням?

— Значних витрат вимагало сходження й на Арарат. Здолати цю перешкоду вдалося завдяки підтримці мера Івано-Франківська Руслана Марцинківа. Він підтримує і мій план сходженням на Еверест без кисню.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про українку Ірину Галай, яка підкорила найвищі гори планети, в тому числі першою з наших співвітчизниць — Еверест, а також піднялась на гору Лхоцзе (8516 метрів) без кисневого балону.

Фото зі сторінки Христини МОХНАЦЬКОЇ в Facebook

1013

Читайте нас у Facebook