Кевін Костнер: «Я працював водієм вантажівки, туристичним гідом, а одного разу пішов у плавання на риболовецькому судні»

«У нас з дружиною троє дітей. А ще собака»

— Добрий день, Кевіне! Дякую, що знайшли час для мене.

— Добрий день, Еллісон! Часу справді завжди не вистачає. А це що за дзвінок? Нічого собі! Це стаціонарний телефон. Сто років не чув, як він дзвонить. Я навіть забув, що він у нас є… Все в порядку, дружина зняла слухавку, можемо продовжувати.

— Ви сказали, що дотримуєтеся суворого карантину…

— Так, пандемія змусила нас усамітнитися в нашому будинку в Санта-Барбарі. Ось і живемо тут — моя дружина Крістін (третя дружина Костнера Крістін Баумгартнер, живуть у шлюбі з 2004 року. — Ред.), наші діти та я. Сподіваюся, нам не заважатиме постійний шум. Думаю, ви розумієте. У нас троє дітей — Кейдену 14, Хейес 12 і Грейс 11. А ще собака. Ну ви, ймовірно, вже чуєте його гавкіт.

— І як вам працювати в таких обставинах?

— Чудово. Я людина сімейна. І мені подобається непередбачувана метушня, яка панує навколо. До речі, пропоную з самого початку відкинути всі формальності. Успіх будь-якого інтерв'ю, будь-якої бесіди залежить від того, наскільки відверті співрозмовники. Мені не подобаються пусті балачки. Люблю чесність. Люблю докопуватися у всьому до суті. Тільки в цьому випадку має сенс щось починати.

«Я мріяв стати бейсболістом. Але батьки відправили мене вивчати маркетинг та фінанси»

— Таке рідко зустрінеш в Голлівуді або в шоу-бізнесі!

— А я ж не вважаю себе частиною шоу-бізнесу. Швидше, вихідцем з робочого класу. Мої батьки були простими людьми. Я ріс на околиці Лос-Анджелеса. Мама працювала в системі охорони здоров'я, батько був комунальником. А ще він судив бейсбольні матчі. І прищепив мені любов до цієї гри. Я мріяв стати бейсболістом. Але батьки вирішили, що я повинен отримати справжню професію та відправили мене в університет вивчати маркетинг і фінанси. Я рано одружився — на подрузі дитинства Сінді Сільві. Працював на кількох роботах одразу, щоб оплачувати житло для нас, утримувати сім'ю. Ще в університеті захопився акторством, відвідував там театральну студію. Але відразу зробити це своєю професією у мене не було можливості.

Ким я тільки не працював — водієм вантажівки, туристичним гідом, одного разу пішов в плавання на риболовецькому судні. Це неоціненний життєвий досвід, який допомагає мені відчувати різницю між фейком і правдою, між облудою і справжнім характером, видимістю і реальністю.

Актором я вирішив стати не заради слави чи грошей. Я відчував, що це моє справжнє покликання. Але навіть на самому початку кар'єри не боявся сперечатися з режисерами й сценаристами, коли відчував фальш. Іноді мені це дорого обходилося. Мене випробовували безліччю різних способів на міцність. Але навіть в найкритичніші моменти я знав, що повинен прислухатися до себе і не боятися того, чим все може обернутися. І ще — я завжди приміряв на себе реакцію глядачів. Це важливо. Не буває тільки хороших і тільки поганих людей. В кожній людині є і те, й інше. І є неодмінно зона тіні. Саме вона цікава найбільше. Ми ніколи не знаємо, як будемо поводитися в тих чи інших обставинах. І коли люди дивляться фільм або читають книгу, вони підсвідомо ставлять себе на місце персонажів. Фільм вдався тільки в тому випадку, якщо він зачепив глядачів.

— Як це зрозуміти — зачепив чи ні?

— Це сталося, якщо глядач починає думати: «Я легко міг опинитися в такій же ситуації». Або: «Якби я був на його місці, що б я зробив?»

«Я той, хто бореться за виживання. Не себе самого, а всієї родини»

— Мені здається, що пандемія змусила нас поглянути на все навколо інакше. Те, що вчора ще здавалося важливим, сьогодні, в умовах пандемії, виглядає безглуздим, порожнім. Як на вашу думку, який головний урок ми повинні винести з цього непростого періоду?

— Держава повинна бути готовою до подібних речей. Очікування таких глобальних проблем є ключовим для справжнього лідера. Звучить, можливо, занадто спрощено, але це так. Ми, прості громадяни, очікуємо того, що наша влада знає, що робити в будь-якій ситуації. І ті, хто йде у владу, повинні розуміти, що справжнє лідерство не має нічого спільного з егоїзмом, з кар'єрним ростом. Якщо ти пішов на державну службу, ти не можеш ставити особисті інтереси вище суспільних. Якщо ж ти вчинив так, це неправильно. Тому мене дуже турбує те, як наша влада поводилася під час пандемії. Від неї був неправильний меседж. Держава зобов'язана піклуватися про своїх громадян, які потрапили в біду. Це не обговорюється. Так повинно бути.

— Це можна порівняти з батьківськими обов'язками?

— Безумовно. Я підіймаюся раніше за всіх у домі. Намагаюся заглянути в майбутнє, в магічну кришталеву кулю, якої не існує. Але я все одно намагаюся. Для чого? Тому що турбуюся про мою сім'ю. Я відповідаю за кожного з моїх близьких. Щоранку проходжу по уявному списку. Що, якщо це трапиться? Що, якщо це не вийде? Я не панікер, не намагаюся удавати з себе провидця. Якщо хочете, я той, хто бореться за виживання. Не себе самого, а всієї родини. Тому я намагаюся зрозуміти, передбачити, що може піти не так, і як це відіб'ється на моїй родині, моїх дітях, моїх родичах і друзях. Іноді вам здається, що ви можете захистити своїх близьких від тієї чи іншої біди, але це ілюзія.

— Що ж тоді робити?

— Тверезо оцінювати ситуацію. Є безліч проблем, які можна вирішити за допомогою звичайного здорового глузду. І тільки близько 20% проблем не мають рішення. Але 80% можна вирішити. І це вже добре. А якщо їх не вдалося вирішити, значить, ви просто виявилися не в змозі це зробити. І ось це ваша проблема.

«За батьківство не дають медалей. Нагородою є самі діти»

— У вас семеро дітей. Троє від вашої першої дружини Сінді Сільви, одна дитина від колишньої подруги Бріджет Руні та троє від нинішньої дружини Крістін Баумгартнер. Чому ви хочете навчити ваших дітей найбільше?

— Хочу, щоб діти знали — я завжди буду для них джерелом турботи, опорою. Я той, хто багато разів переходив річку, на березі якої вони опинилися вперше. І я можу показати їм підводні камені, які небезпечні й які надійні. За батьківство не вручають медалей і відзнак. Нагородою є самі діти. Але саме вони можуть виявитися тими, хто першим прямо скажемо вам, що ви не зробили в житті. І це правильно. Якщо вони це зрозуміли, є надія, що ваші діти не повторять ваші помилки, не потраплять в ті ж пастки, що ви самі. Бути батьком непросто. Хоча б з тієї причини, що доводиться говорити «ні» тим, кому ви завжди хочете сказати «так». Мені хочеться побачити, якими стануть мої діти. Мені плювати, чим вони будуть займатися, але мені важливо знати, якими людьми вони виростуть.

Читайте також: Бути батьком — мука! Це важче, ніж все, що я робив під час «Ігри престолів», — Кіт Герінґтон

— Що спонукало вас зняти фільм «Кровні узи», цей майже готичний вестерн, дія якого відбувається в 1951 році? Ви граєте в ньому скорботного батька, який усвідомлено вплутується у великі неприємності.

— Мені ця історія здалася чесною. Іноді чоловікам доводиться слідувати за їхніми жінками. Так і мій персонаж. Він знає, що його дружина права, але він точно знає, куди все це їх приведе. Цей вестерн заснований не на персональній історії. Подібні речі відбувалися з різними людьми вже тисячі разів. Цим він відрізняється від інших вестернів, в яких я знявся раніше. «Сильверадо» не був історичним фільмом. Це просто відмінна розвага. «Ваєтт Ерп» — інша справа. Це біографічний фільм про знаменитого шерифа. «Відкритий простір» — екранізація роману про конфлікт, якому дуже багато років. Це конфлікт через землю, яку хтось намагається прибрати до рук. Формально всі ці картини — вестерни, але вони всі різні, тому я не повторююся.

— Цей фільм вивчає, як мені здається, тему жертв, які батьки часом приносять, щоб захистити своїх дітей. У вас з вашими батьками були гарні стосунки?

— Батько був дуже суворий. Мама навчила мене вірити в те, що багато чого в житті є можливим. Потрібно тільки докласти зусиль. У дитинстві я був мрійником, фантазером. Томом Соєром і Геком Фіном одночасно. Раптом зараз згадав одну історію. Мені було шість або сім років тоді. Ми зайшли з батьком в магазин. І там було печиво. Домашнє печиво в красивій яскравій обгортці. Я й раніше на нього задивлявся. І тут помітив, що одна з обгорток надірвана. Можна було витягнути пару печив непомітно. Я так і зробив. Був упевнений, що ніхто нічого не помітив. Ми попрямували до виходу, і раптом біля самих дверей батько зупинився і сказав: «Думаю, тобі варто повернути печиво. Чому ти його взяв?» «Бо був голодний», — відповів я. Тоді батько сказав: «Воно не твоє. Знаєш, як точно і правильно називається те, що ти зробив? Крадіжка. Ти вкрав печиво». Батько дуже дохідливо сформулював для мене наступне — ми можемо виправдати для себе будь-який свій вчинок. Але якщо дати йому точну назву, це допоможе приймати в життя правильні рішення.

Читайте також: Мій старший син Кемерон був наркоманом, і це привело його до в'язниці, — Майкл Дуглас

— Кажуть, ви працюєте над якимось великим кінопроєктом. Це правда?

— Так, намагаюся заштовхати камінь на вершину пагорба. Як Сізіф. Це буде епопея з чотирьох фільмів. Все повторюється. Здається, що ти все вже знаєш. Знаєш, як знімати, де знайти гроші, але виявляється, що ти помиляєшся. Але я все одно сподіваюся, що мені вдасться реалізувати цей проєкт. Я давно носив його в кишені. Мені хочеться зняти щось таке, про що люди будуть пам'ятати дуже довго. Зміст розкривати не буду. Це поетична епопея. І разом з тим жорстока. Люди в ній поводяться відповідно до найгірших своїх інстинктів. Це те, що мені завжди подобалося в історіях про Дикий Захід. І тут не буде тільки чорного та білого. Як в житті, про що я вже сьогодні говорив.

«У дитинстві я грав і співав у церкві»

— Ви ж не тільки актор і режисер. У вас є кантрі-група Modern West. Нещодавно ви записали альбом Tales From Yellowstone, навіяний, як я розумію, серіалом «Єллоустоун»…

— Музика була моїм першим коханням. У дитинстві я грав і співав у церкві. Мені було трохи більше як 20, коли я став членом групи Roving Boy. Це була моя перша група. Але все поламав мій невдалий дебют у кіно. Рецензії були жахливими. І я злякався, що мене будуть називати або актором-невдахою, який намагається врятувати репутацію, граючи в групі, або музикантом, який сунувся ще й у кіно. І я відступив тоді. Дотепер лаю себе за це.

— Що або хто змусив вас повернутися до музики?

— Моя друга дружина випадково знайшла старі записи — наші пісні. І вона запитала: «Чому ти більше цим не займаєшся?» Я уникнув відповіді. Промимрив щось на кшталт «ні, ні». Після цього ще протягом двох років морозився і не говорив з дружиною на цю тему. Вона не витримала одного разу і сказала: «Ти поводишся, як дитина, яка не любить овочі, а її змушують їх їсти. Я поставлю тобі одне запитання. Ти був щасливий, коли записував ці пісні?» «Так», — відповів я. «Як ти вважаєш, люди, перед якими ви виступали, теж були щасливі?» — продовжувала вона. «Так», — сказав я. Вона подивилася прямо мені в очі і запитала: «Так що поганого в тому, якщо ти знову спробуєш?»

І я зателефонував двом хлопцям з тієї моєї першої групи. Минуло, між іншим, близько 25 років, як ми розбіглися. І я сказав їм: «Роздумую про те, що хочу знову грати музику з вами». І ми зібралися. І ось уже 16 років граємо разом. Об'їздили пів світу. Але це їхня заслуга, не моя. Я граю на гітарі досить посередньо. У дитинстві я вчився грати на піаніно, але кинув заради бейсболу. Мама тоді сказала мені, що я коли-небудь пошкодую про це. І вона мала рацію.

— Нещодавно ви з групою випустили пісню The Sun Will Rise Again («Сонце знову зійде». — Ред.)…

— Ми записали її близько двох років тому під час концерту у Вентурі. Тоді в Каліфорнії були ці жахливі лісові пожежі, за ними почалися повені. У Санта-Барбарі багато хто загинув — на місто наринули зсуви. І пісня була про надію, яка повинна залишатися з нами в найважчі часи. Сьогодні під час пандемії коронавірусу важкі часи переживає весь світ…

— Чим відрізняється виступ співака, музиканта від виступу актора?

— Виступ перед аудиторією дає мені відчуття якоїсь взаємного зв'язку з залом. Мені є чим поділитися з людьми, і я відразу відчуваю їхню реакцію. Мені це подобається. Але тут не повинно бути позерства. Я не намагаюся зачарувати публіку. Нарцисизмом не страждаю. Чужа музика мені часто подобається більше, ніж моя (сміється). Але це змушує мене прагнути грати краще.

— Ви пишете музику та слова до пісень. Пишете сценарії. А вірші пробували писати? Або художню прозу?

— Пробував, але мені мої вірші не видалися хорошими. Упевнений, що у мене ніколи не виникне бажання поділитися ними з ким-небудь. Щодо прози, то я виступив співавтором ілюстрованого роману. Там 800 сторінок, якщо не помиляюся.

«Люблю пірнати з аквалангом. Мені подобається обстежувати затонулі старовинні кораблі»

— Якби у вас була можливість оселитися де завгодно, яке місце ви б обрали?

— Мені подобається будинок, який ми створили разом з дружиною. Але все ж я б, можливо, захотів влаштуватися на Бора-Бора. Якщо помріяти, то мені подобається ідея жити на Карибах чи в Полінезії. Я люблю пірнати з аквалангом. Особливо мені подобається обстежувати затонулі старовинні кораблі. У такі хвилини я уявляю собі, що відчували люди, коли їхній корабель починав тонути. Про що вони думали? Про що шкодували?

— Хто знає вас найкраще?

— Моя дружина.

— У чому б вам хотілося досягти успіху більше, ніж вдалося?

— У тому, щоб чинити правильно.

— Мені здається, ви багато чого зробили у вашому житті правильно.

— Можливо, але точно є речі, в яких мені це не вдалося. І мене це мучить (сміється). Я планував другу половину моєї кар'єри зніматися тільки в шедеврах, які залишаться в пам'яті, увійдуть в історію. Існує переконання, що з віком за умови успішної кар'єри багато речей будуть даватися нам легше й легше. Але це не так. Нічого подібного. Все настільки ж складно, як і 40 років тому. А мені хочеться робити те, що відповідає моїм бажанням. Те, що приносить задоволення.

— Але ви продовжуєте зніматися в кіно…

— Так. Мені здається, що перегляд фільму можна порівняти з просуванням на дотик. І добре, коли потім кажеш собі — я радий, що подивився цю картину. Це невелике задоволення, яке здатне скрасити нам важкий день. І я хочу бути частиною цього задоволення. Дуже хочу, усім серцем…

Переклад Ігоря КОЗЛОВА, «ФАКТИ» (оригінал Allison Glock / AARP)

Читайте також: «Я повів п'яту дружину на кладовище»: Ніколас Кейдж відверто розповів про особисте життя

Фото AARP

3512

Читайте нас у Facebook