ПОИСК
Історія сучасності

«Якби я набрав Мішу Ткача з пекла й попросив про допомогу, він би відповів: «Тримайся. Я спускаюся», — Ігор Поклад

16:05 10 жовтня 2021
Михайло Ткач

Народний артист України, поет і сценарист Михайло Ткач народився у 1932 році в селі Лукачани Чернівецькій області. У 1957 році закінчив Буковинський медичний інститут, пізніше — Вищі літературні курси в Москві. Ткач написав близько півтора десятка поетичних і пісенних збірок, сценарії фільму-опери «Наймичка», художньої стрічки «Серед літа», документальних фільмів «Леся Українка», «Про дружбу співа Україна», «Радянська Україна» (фільм отримав Державну премію УРСР імені Шевченка), «Золотi литаври», «Україна, земля моїх предків». Пісні на його вірші були популярні далеко за межами України: «Марічка», «Якщо любиш — кохай», «Зоряна ніч», «Ясени», «Сніг на зеленому листi», «На щастя, на долю», «Диво-сторона», «Коли нема того, що любиш», «Небеса очей твоїх», «Сину, качки летять», «Три тополi на три сторони».

Про свою дружбу з поетом згадує відомий український композитор Ігор Поклад.

«Ти що, здурів? Випусти, кажу, бо зараз двері виб'ю!»

Я сидів біля телевізора, дивився якийсь фільм, а з мого кабінету долинали стукіт і крики:

— Негайно випусти мене! Ти що, здурів? Випусти, кажу, бо зараз двері виб’ю!

— Ось як напишеш, так і випущу. Сиди працюй. І не кричи, зараз сусіди збіжаться.

За кілька днів до цього Міша приніс мені стопку віршів. Нам замовили (вперше в моєму житті, на замовлення я пісень ніколи не писав) цілий альбом для якогось хору. Міша примчав задоволений та щасливий. Це були важкі 1990-ті. Хто пам'ятає, той зрозуміє. А тут на тобі — замовлення. Та не на одну — на 12 (!) пісень.

Я сів читати. Один текст, другий, третій… І зрозумів, що читаю «В'ється, наче змійка, неспокійна річка. Тулиться близенько до підніжжя гір». Я читав… третій варіант легендарної «Марічки». Але довелося взяти себе в руки й дочитати всі 12. І всі вони були тією самою «Марічкою». Ні, не за змістом. Зміст, як завжди, бездоганний — Міша був приголомшливим поетом. За ритмом! Ось просто: та-та-та-та-тата, та-та-та-та-тата.

Сидів і думав, як мені сказати про це Міші. Я був переконаний: він цього навіть не помітив. Але якщо у віршах це дійсно не дуже відчутно, то у музиці нема куди дітися — той самий ритм виповзе моментально. І я вирішив:

— Мішо, давай до мене, працюватимемо. Є Ідеї.

— Лечу.

І він прилетів. Ми зайшли в кабінет, я награв йому на роялі «Марічку», попросивши декламувати будь-який з його текстів під мелодію. Він став читати та поступово прозрівати. Один, другий, третій…

— Ти все зрозумів? Отож. Сідай і роби щось. Це чудові вірші, але точно не 12 різних пісень. Я пішов.

І я пішов, закривши Мішу на ключ в кабінеті. І ось тоді й почалося — крик, стукіт, матюки. Але я не здавався. Покричить-покричить і заспокоїться. І почне працювати. Так і сталося. Через пів годинки він вгамувався й сів писати. Інакше з ним не можна було.

«Те, що побачиш, точно не забудеш ніколи»

Він уже був автором пісень «Марічка», «Ясени» та багатьох інших, що облетіли всю країну, коли я тільки починав свій творчий шлях. Ми познайомилися в більярдній у Спілці письменників України на вулиці Банковій. Я знав, що він серйозно та щільно співпрацює з Олександром Білашем, тому й не намагався зруйнувати їхній творчий союз. Все сталося випадково.

Крім того, що Міша складав вірші, він писав сценарії до безлічі документальних фільмів. Одного разу пролунав телефонний дзвінок:

— Ігорю, а поїхали зі мною в Карпати. Я пишу сценарій про народні промисли, це буде цікаво, повір.

— Мішо, що я там забув? Я, певно, кожну стежину там вже знаю.

— Ти? Да ти й сотої долі не бачив. Принаймні те, що побачиш, точно не забудеш ніколи. Збирайся. Вирушаємо.

І ми поїхали. Він дійсно мав рацію! Звісно, багато хто, в тому числі і я, бачили наші рідні Карпати: прозорі річки, водоспади, величні гори. Але те, що я побачив на власні очі, приголомшило.

Ігор Поклад: «Такі, як Міша, народжуються рідко»

У ті дні гуцули (основне населення тих місць, куди ми з Мішею приїхали) відзначали якесь свято. По схилах полонин йшли люди — цілими селами. У національних костюмах, з трембітами, троїстими музиками, цілими кошиками страв. І це не фестиваль чи зйомки на камеру. Це був їхній звичний спосіб життя. Свято якесь релігійне, швидше за все.

А потім ми взялися за справу та вирушили пішки на саму верхотуру. Чи треба говорити, що ні про світло, ні про воду, ні про каналізацію (взагалі про чудеса цивілізації) на полонинах навіть не чули. Жили, як жили їхні діди-прадіди.

І ось тут я й побачив ті самі шедеври народних промислів, заради яких ми й приїхали в Карпати. Неймовірної краси картини, глиняні вироби, одяг і прикраси. Як їм вдавалося все це створювати — загадка. А вже природа — ми ходили по хмарах, дихали свіжим повітрям, пили справжнє молоко та їли справжню ковбасу й сир. Фантастика!

Їхав я звідти з однією думкою: повернуся та куплю хату десь там, в тому світі, де все справжнє, де воду можна пити прямо з річки, де повітря чистіше, ніж в кисневому балоні, де немає брехні й зради. І буду там жити в первозданній красі. Мене зупинив Міша:

— Ні. Тобі це не треба. Ти — міська людина. Тільки подумай, як ти зможеш вижити без світла, води та телевізора, і зупинись. Аби так жити, треба народитися і вирости в цих місцях. Просто приїзди на відпочинок. Цього вже достатньо.

Він мав рацію. Поєднувати божевільний графік моєї тодішньої роботи та сидіти, милуючись світанком і заходом на порозі своєї хати в горах, було нереально. Але я закохався в Карпати на все життя.

Мене здивувало несказанно, що в тих місцях, де ми ходили (саме ходили, проїхати там можна було на коні або на велосипеді, та й то не скрізь), нас зустрічали як найдорожчих гостей. Міша в тих краях взагалі був національним героєм, та й мої пісні народ теж наспівував.

В останній день перед від'їздом нас посадили за стіл, гостей зібралося чоловік сто. Знаєте вислів «гуцульське весілля»? Точнісінько. Ми їли, пили, співали. І раптом з гір стали стікатися люди — спочатку з одного боку, потім з іншого. Як інформація поширилася по сусідніх селах, гадки не маю, але люди йшли на зустріч з нами. Зібралося чоловік 500 — всі в національних костюмах, веселі, життєрадісні, рум'яні. Цілими сім'ями, цілими хуторами. Йшли й співали українські народні пісні під акомпанемент троїстих музик. Я вам передати не можу, що це була за картинка. Суцільний захват і пишність! Вони влаштували нам справжнє свято. Це неможливо забути.

Ми повернулися, й життя увійшло у свої колишні береги. А за той сценарій до документального фільму, до речі, Міша заслужено отримав Шевченківську премію.

«Тут у нас тихо-мирно, як на кладовищі»

Того вечора ми вирішили подивитися матч Ліги чемпіонів. Наше «Динамо» впевнено вигравало один матч за іншим, це не могло не радувати.

— Мішо, давай до мене! Я телевізор новий купив, екран великий, подивимося футбол.

— А де я машину лишу?

— У дворі. Тут у нас тихо-мирно, як на кладовищі. Не хвилюйся. Нічого з твоїм авто не станеться.

— Добре, їду.

Ми дивилися футбол, раділи, кричали «го-о-ол», наші громили суперників. Настрій прекрасний! А потім я пішов проводжати Мішу до машини.

— Тихо, кажеш? Мирно, кажеш? Як на кладовищі?

Вікно його «Жигулика» було розбите, двірники з лобового скла попливли в невідомому напрямку разом з магнітолою з салону. Я сказав собі тихо: «Біжи, Ігорю, біжи». У гніві Міша був страшний.

Відверто кажучи, не пам'ятаю жодної (за все життя) нашої розмови, яка не почалася б зі слів: «Привіт! Як справи?», а закінчилася: «Ну, давай, до зустрічі. Бувай». Починали ми саме так, але вибуховий характер Михайла ніколи не давав нам розлучитися на мажорній ноті. Зазвичай останніми словами були: «Та пішов ти. Все! Бачити тебе більше не хочу. Баста!» А наступного дня знову дзвінок і знову: «Привіт! Як справи?»

Напевно, тому ми так мало працювали разом — листи з його віршами літали по кабінету, як пір'я з розпоротої подушки. Він злився, психував, лаявся й тільки потім сідав та починав працювати. Мої співавтори звикли — вони йдуть за мелодією, а не я за текстом. Звикли та здалися. Всі, крім Михайла. Він стояв на своєму до останнього — буде так або ніяк.

І в чому ж справа? Вірші, безсумнівно, приголомшливі. Можна сказати, геніальні. Але просто вірші та пісенний текст — це абсолютно різні речі. Візьміть будь-яку, бажано складну, пісню та спробуйте прочитати текст не як текст, а як вірш. Ви здивуєтеся. Може вийти така тарабарщина, що нічого не зрозумієте. А ось в тандемі з мелодією виходить чудовий твір. Мені доводилося втовкмачувати Михайлу своє бачення пісні, але, як правило, це закінчувалося скандалом, грюканням дверима й обіцянкою більше не з'являтися в мене на порозі. Слава богу, він швидко відходив, і ми продовжували.

Саме так і було того дня, коли я замкнув його на ключ у своєму кабінеті. Він вийшов звідти, переробивши мінімум половину текстів. Чого йому це коштувало, можу тільки собі уявити.

Лише один раз здався я. От чесно, єдиний раз в житті не зажадав виправити в тексті жодної букви, жодної фрази. Я «побачив» цю пісню, настільки перейнявся ідеєю, змістом, що досі вважаю її найкращою та найулюбленішою своєю піснею. «Посміхнися, доле» ми писали для фільму «Дударики», а виконав її співак з прекрасним голосом Вітя Шпортько, світла йому пам'ять.

Читайте також: Володя Дахно мені сказав: «Козаків» придумав для дітей, але ніяк не для реклами партії", — Ігор Поклад

«Доленько моя, чом це ти в журбі? Жду на тебе я при крутім горбі. Я подам тобі коні вороні, тільки посміхнись мені. Де ж це ти була, коли танув сніг, чом не принесла весну на поріг? І з яких доріг, в рідній стороні посміхнешся, доле, ти?» У цих словах я побачив трагічну, повну болю й страждань долю України. Просто побачив і переніс її на нотний стан. Приголомшливі вірші, повні драматизму та надій. Напевно, цей твір — наша з Мішею найбільша удача.

Нам вдалося написати всього кілька спільних пісень, але важливо інше. Ми були дружні настільки, що Міша реально став ревнувати мене до інших поетів та навіть до дружини. Такої єдності душ, як з ним, у мене не було. Це факт.

Читайте також: Ігор Поклад: «Неповторний голос Юри напевно влився в величезний хор великих співаків там, нагорі»

Ішов він довго (Михайло Ткач помер 3 квітня 2007 року, у нього була пухлина мозку. — Ред.), а я не міг з ним спілкуватися, складно все було. Рідні говорили: «Не час, він все одно не впізнає тебе». Через рік, в день його народження, я зателефонував його сестрі, а вона з сумом відповіла: «Ігорю, дякую вам. Знаєте, що гірко? Ви єдиний, хто згадав про Мішу в його день. Якщо зможу, передам йому ваші побажання».

Що я міг побажати? Щоб ми знову зустрілися. Нехай би буцалися, як зазвичай, але головне, щоб він повернувся. А він не повернувся…

Можна в житті зустрітися з тисячами хороших людей, можна розійтися з сотнями, можна навіть справжніх друзів по пальцях перерахувати, а ось незагойну рану в душі своїм відходом залишать одиниці. Таку рану залишив у моїй душі неймовірний друг і співавтор Міша Ткач — один з найталановитіших поетів, яких народила українська земля…

Міша був моїм найближчим другом. Ми багато часу проводили разом. У світі мало людей, які кинуться тобі на допомогу в будь-який час дня й ночі. Міша кидався. Мені здається, якби я набрав його звідкись із пекла та сказав: «Мені терміново потрібна твоя допомога», — він відповів би: «Тримайся. Я спускаюся». Скільки разів я говорив йому спасибі за це! Скільки разів він виручав мене в найскладніших життєвих ситуаціях!

Я пишу про нього як про близьку людину. А що й хто написав про нього як про великого українського поета? Де передачі про Мішу? Радіопрограми? Одне щастя — пісні живі.

Такі, як він, народжуються рідко. Якщо десь на Землі зараз ходить людина, якій Господь подарував душу й талант Михайла, я заздрю цій людині. Дасть Бог, він теж створить щось, що вмів Михайло Ткач — поет, людина, громадянин, який носив вишиванку не тому, що так модно або заведено. Справжній українець, справжній патріот. Друг справжній. Михайле, коли-небудь ми обов'язково зустрінемося. Ти там пиши поки що, стане в пригоді…

Читайте також: «Завдяки Магомаєву у мене в Москві завжди був номер в найсучаснішому тоді готелі «Росія», — Ігор Поклад

На фото в заголовку: Михайло Ткач написав близько півтора десятка поетичних і пісенних збірок, сценарії до фільмів

925

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.