ПОИСК
Історія сучасності

«Гауляйтера України мав убити німець. Розвідник Кузнєцов був запасним»: історик про те, чиї останки покояться на Пагорбі Слави у Львові

15:15 21 листопада 2021
Микола Кузнєцов
— Пенсіонерка з Росії Маргарита Брюханова, яка стверджує, що вона племінниця радянського розвідника Миколи Кузнєцова, домоглася у Верховному Суді України рішення про передачу їй праху свого дядька, щоб перепоховати його в Єкатеринбурзі в Широкоріченському військово-меморіальному комплексі (там для цього вже і місце підготували), — каже історик Олександр Намозов, автор трьох книг про Миколу Кузнєцова. — Але наприкінці жовтня Львівська облрада відмовилася віддавати останки доти, доки у в'язницях країни-агресора та на окупованих нею територіях України знаходяться наші політв'язні та військовополонені.

У цій справі є ще один дуже важливий аспект: є вагомі підстави вважати, що на Пагорбі Слави у Львові не родич пані Брюханової, а німецький офіцер, завербований чекістами і направлений ними у 1942 році в окуповане гітлерівцями місто Рівне з наказом вбити Коха. Непрофесійний розвідник Микола Кузнєцов під виглядом німецького офіцера Пауля Зіберта теж був залучений до цієї операції, але йому відводилася роль запасного кілера. Основне завдання — ліквідацію Коха — ці два «бійці невидимого фронту» провалили.

Щоб уникнути суворого покарання від кураторів у Москві, вони почали вбивати інших управлінців окупаційної адміністрації — до кого вдавалося дістатися. До речі, використовували отруєні розривні кулі. Ці замахи не назвеш визначним досягненням. Однак великі успіхи у групи радянських розвідників у Рівному все ж таки були: вдалося отримати інформацію про плани німецького командування провести стратегічну наступальну операцію на Курській дузі влітку 1943 року, про підготовку німецькою розвідкою замаху на Сталіна, Рузвельта та Черчилля під час Тегеранської конференції наприкінці осені того ж року. От тільки здобули ці найважливіші відомості не Кузнєцов і не завербований чекістами німець, а дві молоді жінки, імена яких відомі хіба що вузькому колу істориків.

«Кузнєцов підписав свій звіт прізвиськом «Пух»

— Років десять тому, коли вийшла моя друга книга про радянського розвідника Миколу Кузнєцова, зі мною захотіла зустрітися дочка одного з підпільників, які працювали в окупованому гітлерівцями Рівному, — продовжує Олександр Намозов. — Її батько працював на цвинтарі. Жінка показала мені надгробки, які служили для радянських підпільників та бійців УПА свого роду таємними поштовими скриньками, через які передавалися письмові повідомлення. А потім вона мене приголомшила новиною: «Ви знаєте, Олександре, Кузнєцових було двоє. Один займався розвідкою, а другий переважно стріляв німців». «З чого ви це взяли?» — питаю. «Мені подруга Валя розповіла під великим секретом». Валя — молодша сестра однієї з ключових фігур підпільної агентури НКВС Лідії Лісовської в окупованому Рівному. Моя співрозмовниця дружила з Валентиною. «У радянські часи Валя дуже боялася проговоритись, що Кузнєцових було двоє — розуміла, співробітники КДБ можуть її вбити за розголошення таємниці. Але зі мною вона все ж таки поділилася», — сказала дочка підпільника.

Олександр Намозов: «Дочка підпільника сказала мені: «Кузнєцових було двоє. Один займався розвідкою, інший переважно стріляв»

Зізнатися, я тоді поставився до її слів скептично, — каже Олександр Намозов. —  Розсудив: вік у неї похилий, от і наплутала щось чи взагалі вигадала. Але ця інформація зненацька знайшла підтвердження в іншому джерелі. У 2005−2006 роках Рівненську область очолював Василь Червоній, на жаль, уже покійний. Він сказав, що розмовляв у Дубенському районі із ветераном УПА, який бачив Кузнєцова і навіть брав участь у його розстрілі.

Дідусь розповів політику, що 1944 року бійці з загону українських повстанців, у лавах якого він воював, затримали у Дубенському районі кілька озброєних осіб, серед яких був чоловік у формі німецького офіцера. У нього знайшли звіт російською мовою, написаний від першої особи. Там було докладно розказано, як цей фальшивий німець застрелив кількох гітлерівців із окупаційних адміністрацій у Рівному та Львові. Звіт було підписано псевдонімом «Пух». Не викликало сумніву, що це агент НКВС. Бійці УПА запропонували німцям обміняти його на одного зі своїх лідерів Миколу Лебедя, який разом із дружиною Дарією та дворічною донькою перебував тоді (у першій половині 1944 року) у концтаборі. Також повстанці просили в обмін на «Пуха» зброю. Переговори тривали. Лінія фронту підійшла до Дубенського району. Тож довелося полоненого агента НКВС розстріляти. Його поховали десь біля хутора Рожок.

Василь Червоній домовився з ветераном УПА, що відвідає його разом зі мною, і я почую цю розповідь від безпосереднього учасника подій, зможу поставити додаткові запитання. Ветеран покаже місце, де похований «Пух». Ми вже їхали до цього дідуся, коли він зателефонував по мобільному Червонію і став вибачатися, сказав, що спілкуватися зі мною не буде, мовляв, його діти суворо заборонили йому говорити про Кузнєцова. На мій величезний жаль, інтерв'ю зірвалося.

Бійці УПА пропонували німцям обміняти Миколу Кузнєцова на одного з лідерів ОУН-УПА Миколу Лебедя, його дружину та маленьку доньку, які перебували в концтаборі. На цьому фото, а також на фото в заголовку Кузнєцов у формі німецького офіцера

— Чому свідчення ветерана УПА є підтвердженням того, що Кузнєцових було двоє?

— Та тому, що Кузнєцова з агентурним прізвиськом «Пух» розстріляли в Дубенському районі, а його напарник, похований на Пагорбі Слави у Львові, загинув або в бою з українськими повстанцями, або був убитий чекістами в іншому місці — на Львівщині біля села Боратин Золочівського району.

— Звіт Кузнєцова-«Пуха», мабуть, не зберігся?

— Зберігся та був опублікований після війни керівником служби безпеки УПА Лебедем. У звіті є одна цікава деталь: у ньому описано лише частину замахів на співробітників окупаційної адміністрації Рівного та Львова. І це при тому, що «Пух» був зацікавлений записати якнайбільше подвигів. Його керівництво в Москві могло поставити питання так: чеські підпільники зуміли застрелити заступника імперського намісника Гейндріха, у Білорусі ліквідували гауляйтера Вільгельма Кубе. А український намісник Еріх Кох залишився неушкодженим. Один із безпосередніх винуватців цього — «Пух».

— Чому ж він не вписав у звіт усіх ліквідованих його групою гітлерівців?

Мабуть, він написав про те, у чому брав участь особисто. Отже, решту терактів здійснила інша людина — той самий завербований німець. Зауважте, що задля ліквідації намісника України Коха НКВС здійснив масштабну операцію. Вона почалася з того, що 1942 року на Рівненщину одну за одною закидали з літаків на парашутах кілька груп підготовлених для партизанської та підпільної війни співробітників НКВС. Їхнім головним, по суті, єдиним завданням було створити в лісі партизанський загін (його назвали «Переможці») для надання підтримки кілерам, які мали вбити Коха.

Перші кілька груп приземлилися не там, де планувалося, про їхню долю нічого невідомо, виходить, їх знищили німці. Чергову групу очолив кадровий співробітник НКВС полковник Дмитро Медведєв, хоча через проблеми з хребтом лікарі забороняли йому стрибки з парашутом. Його група приземлилася у запланованому районі, вціліла. Медведєв зумів створити великий — близько 1000 осіб — загін (до нього вливалися місцеві жителі, червоноармійці, а також євреї, що втекли з полону та гетто). У загін із Москви перекинули кілерів для виконання головного завдання.

На користь того, що їх було двоє й основним був завербований німець, каже такий факт: російський хлопець Микола Кузнєцов хоч і виріс поряд з німецькими поселенцями на Уралі, навряд чи володів розмовною мовою, армійським жаргоном і знав реалії життя Німеччини настільки добре, щоб щодня спілкуватися з офіцерами Вермахту та не викликати у них підозр. Тому дістатися Коха під виглядом оберлейтенанта Пауля Зіберта він не міг. Для цієї операції чекістам потрібен був справжній німець.

Головним завданням агентів НКВС, закинутих у Рівне під виглядом німецьких офіцерів, була ліквідація гауляйтера окупованої України Еріка Коха

— Справжнього німця задіяли й у ліквідації гітлерівського намісника в Білорусі?

— Ні. Там операцію провели інакше. Агент НКВС Олена Мазанік не видавала себе за німкеню. Вона влаштувалася прибиральницею в особняк намісника Кубе як місцева мешканка, зуміла підкласти йому міну та піти неушкодженою.

«Кілери НКВС провалювали одне завдання за іншим»

— Кого саме з окупаційної адміністрації у Рівному вдалося знищити радянським розвідникам?

Із великих керівників — нікого. Гітлерівці обрали Рівне як столицю рейхскомісаріату України. До осені 1943 року радянська розвідгрупа була змушена визнати, що дістатися Коха не вдасться. Тому з санкції Москви вирішили ліквідувати його заступника Пауля Даргеля. Це доручили дублеру, тобто Миколі Кузнєцову, — основним розвідником вирішили не ризикувати. Підпільники отримали потрібні відомості: о 13 годині Даргель із секретарем вийде на вулицю і попрямує на обід. У цей час його можна підстерегти та застрелити. Але операцію (вона була проведена 20 вересня) все ж таки підготували безглуздо. Кузнєцов не знав в обличчя заступника гауляйтера та його секретаря, тому розстріляв інших гітлерівців — завідувача відділу права та пересічного фінансиста. На помсту за теракт окупанти розстріляли 500 ні в чому не винних мешканців Рівного, яких тримали заручниками у місцевій в'язниці.

Відмовитися від плану ліквідувати хоча б Даргеля полковник НКВС Медведєв не міг, розуміючи, що в Москві його за це розстріляють. Тому основний розвідник (завербований НКВС німець) отримав наказ вбити заступника гауляйтера. Розвідник вчинив замах на Даргеля восьмого жовтня: три рази вистрілив із пістолета з відстані двох-трьох кроків і… жодного разу не влучив! Після цього зумів втекти. Припускаю, що німець просто не захотів убивати німця.

Через 12 днів близько шостої години вечора Даргеля підстеріг Микола Кузнєцов — жбурнув у гітлерівця гранату, але вона потрапила в брівку і відскочила вбік. Даргель відбувся легкими пораненнями. Осколки потрапили і в Кузнєцова. Виходить, він знову поставлене завдання не виконав. Прагнучи хоч якось реабілітуватися, Медведєв 10 листопада направив основного розвідника прибрати далеко не найважливішого заступника гауляйтера, який відповідав за доставку посилок німецьким солдатам на фронт та інші господарські справи. Його також не вдалося ліквідувати. Це вже було схоже на провал. Тоді вирішено було викрасти і доставити в розташування партизанського загону, а потім літаком до Москви німецького генерала Ільгена.

Великої цінності для радянського командування він не представляв, оскільки очолював допоміжні підрозділи, що складалися з колишніх полонених червоноармійців, донських та кубанських козаків. Але до нього Кузнєцов із підпільниками могли дістатися — Ільген проводив вільний час із дівчатами, серед яких були агенти НКВС. Щоб захопити генерала, Кузнєцов узяв чотирьох помічників. Але й цього разу успіх виявився не на боці кілера — Ільген був чемпіоном Берліна з боксу. Тому навіть уп'ятьох скрутити його не вдалося. Під час сутички Кузнєцов з дикою силою врізав гітлерівцю пістолетом у скроню і вбив його. Але ж стояло завдання взяти живим. За генералом уже й літак із Москви направили. Кузнєцов із товаришами забрали документи, зброю, нагороди та мундир генерала — як доказ його ліквідації. Тіло поховали неподалік Рівного біля одного з хуторів.

Вочевидь, провал цієї операції штовхнув Кузнєцова на відчайдушний крок. Попри те, що німці підняли тривогу, перекрили дороги, він все ж таки повернувся вночі в Рівне і о восьмій ранку підстеріг німецького суддю Функа, людину похилого віку, і застрелив його. Але хіба цього від Кузнєцова чекало начальство у Москві?

Фронт уже наближався до Рівного. Основний розвідник із Кузнєцовим отримали наказ перебратися до Львова, щоб спробувати ліквідувати тамтешнього німецького губернатора Бауера. Наприкінці зими 1944 року вони таки зуміли застрелити його заступника та одразу ж втекли зі Львова. Чомусь розділилися. Але пробитися до загону Медведєва чи до лінії фронту жоден із них не зміг. Завербований німець загинув біля села Боратин Львівської області (його останки на Пагорбі Слави), а Кузнєцов — у Дубенському районі Рівненщини.

Цінну інформацію сестри-підпільниці вивуджували у своїх німецьких коханців

— Хто ті дві молоді жінки із радянської розвідгрупи у Рівному, яким вдалося добути цінну інформацію?

— Двоюрідні сестри Лідія Лісовська та Марія (псевдонім Мая) Микота. До речі, перед війною Лісовська ледь не одружилася (ви дуже здивуєтеся) з Вольфом Ейдельштейном, батьком одіозного російського політика Володимира Жириновського.

— Ви впевнені, що це так?

- На 100 відсотків. У нульові роки Жириновський приїжджав на батьківщину батька та діда до міста Костопіль Рівненської області, де я живу. І навіть замовив мені провести дослідження історії його роду по батьківській лінії та написати про це книгу. Його батько Вольф був із родини костопільського промисловця Ісаака Ейдельштейна, у 1920—1930 роки одного з найзаможніших людей Рівненщини. Лідія Лісовська була балериною, приїхала до провінційного Костополя, рятуючись від можливого переслідування бандитів.

Річ в тому, що разом із ще кількома актрисами вона прийняла пропозицію якогось імпресаріо спробувати себе в кіно та вирушити до Голлівуду. Дорогою в поїзді дівчата дізналися, що після посадки на корабель їх повезуть у бордель на Близький Схід. Тому коли потяг зробив зупинку в Берліні, Лідія втекла. Напередодні дівчатам роздали аванс за «майбутню роботу у Голлівуді». Лісовська встигла витратити частину грошей (вона любила жити на широку ногу), а повернути їх не мала можливості. Тому Лідія переховувалась у Костополі, де жила її рідня, у тому числі Марія Микота (тоді, у 1930-ті, ще школярка).

Я знайшов однокласницю Марії, яка розповіла, що Лісовська була дуже красивою і мала манери шляхетної дами. Місцеві жінки та дівчата дивилися на неї із захопленням та заздрістю. Вольф Ейдельштейн не міг не помітити появу в невеликому місті такої шикарної панночки. Став залицятися, цілком можливо, зробив би пропозицію, але батько Вольфа заборонив одружуватися з Лідією. Син підкорився, однак поставив умову — надавати втікачці матеріальну допомогу.

Через деякий час у Лідії спалахнув роман з офіцером польської армії (нагадаю, тоді Рівненщина входила до складу Польщі), вона вийшла за нього заміж. Лісовська вона по чоловіку, її дівоче прізвище — Демчинська. Сімейне щастя тривало недовго. У вересні 1939 року на Польщу напала гітлерівська Німеччина, а потім Радянський Союз. Чоловік Лідії потрапив у полон. Рівненщина увійшла до складу радянської України. Чекісти стали зачищати «класово чужі елементи», Вольфа Ейдельштейна та його брата вислали до Казахстану.

Лідію Лісовську від подібної долі, схоже, врятувало те, що вона погодилася співпрацювати із НКВС. Після початку війни між Німеччиною та СРСР її залишили в окупованому Рівному для розвідувальної роботи. Лідія (їй тоді був 31 рік) знайшла собі покровителя — 54-річного начальника німецького концтабору. Це допомогло їй урятувати двоюрідну сестру Марію Микоту від відправлення на примусові роботи до Німеччини. Влаштувала сестру працювати у поїзді Харків — Берлін. Проте дівчину там зґвалтували. Вона звільнилася і за допомогою Лідії знайшла нову роботу — у ресторані «Дойче хаус». Лідія розповіла Марії, що працює на НКВС, і переконала її також стати розвідницею.

Марія Микота (ліворуч) та Лідія Лісовська загинули вже після звільнення Рівного. Скоріш за все їх вбили співробітники НКВС — дівчата дуже багато знали

— Цінну інформацію сестри виуджували у своїх німецьких коханців?

- Саме так. У Рівному під виглядом приватної стоматологічної клініки працював центр підготовки диверсантів. Марія закрутила роман із керівником цього центру штурмбанфюрером Ульріхом фон Ортелем, соратником улюбленця Гітлера розвідника Отто Скорцені. Якщо Ортель і вмів тримати язик за зубами, то не в усіх ситуаціях і не з усіма. Принаймні або в присутності Марії, або безпосередньо їй він вибовкував не просто секретні, а дуже важливі речі.

Наприклад, про те, що він із колегами підготував групу диверсантів з-поміж перевербованих абвером агентів НКВС для виконання завдання у Москві. Група мала проникнути туди, дістатися полонених німецьких генералів фон Зейдліца і фон Даніельса і знищити їх. Ці двоє воєначальників із низкою інших військовополонених погодилися створити Союз німецьких офіцерів. Вважалося, що його члени стали антифашистами. Вони виступали в агітаційних радіопередачах і на лінії фронту через гучномовці, закликаючи солдатів і офіцерів Вермахту здаватися в полон. Отримавши інформацію про засилання диверсантів, чекісти зуміли їх знешкодити.

Якось Ортель оголосив Марії, що їде у відрядження. Запитав, що їй привезти і сам відповів: перський килим. Грайливо додав: «Ми ж ще не кохалися на килимі». Ось вам наочна ілюстрація справедливості приказки «Базікало — знахідка для ворога». Дівчина передала цю розмову сестрі, а та через підпільників — до партизанського загону Медведєва, де була рація для зв'язку з Центром. Чекісти легко зрозуміли, що німецькій розвідці потрібно в Персію, де готувалася зустріч Сталіна, Рузвельта та Черчилля.

Перед загоном Медведєва та підпільниками було поставлене завдання спробувати дізнатися, де на території України будується бункер Гітлера «Вервольф» («Вовче лігво»). Відомості про це вдалося видобути партизанам — на дорозі вони захопили німецький автомобіль з офіцером зв'язку, який мав портфель зі схемами телефонних ліній. Усі вони сходилися біля селища Стрижавка на Вінниччині. Це дало підставу припустити, що там розташований Вервольф. Перевірити версію доручили іншій групі, і вона підтвердила цей здогад.

«Російські спецслужби засекретили до 2050 року документи про операцію з ліквідації Коха, що провалилася»

— Лідія та Мая пережили війну?

— Ні, хоч гітлерівці їх і не викрили. 1944 року розвідниці перебували у звільненому від німецьких окупантів Львові, коли їм оголосили, що вони нагороджені орденами Вітчизняної війни. Для вручення нагород слід прибути до Рівного. Але до місця жінки не дісталися — їх убили біля села Кам'янка (нині входить до складу Хмельницької області). Вони їхали із співробітниками НКВС у кузові вантажівки «Студебекер». Біля Острогу машина мала повернути у бік Рівного, але вона попрямувала на Хмельниччину. Під'їжджаючи до села Кам'янка, пригальмувала.

Дівчата, мабуть, зрозуміли, що відбувається щось недобре. Коли вантажівка загальмувала, одна з них зістрибнула на землю, гукнула комусь зі своїх супутників: «Не стріляй». Мені вдалося розшукати в Кам'янці очевидицю цієї сцени, що сховалася за колодязем і завдяки цьому залишилася не поміченою. Слідом за дівчиною зістрибнув радянський офіцер. «Як можна вбити таку пташку?» — сказав він, наближаючись до дівчини. Потім загорнув її з головою в шинель і вистрілив у скроню. Та ж доля спіткала і другу підпільницю. Я впевнений, що сестер прибрали чекісти. Чому? Та тому що багато знали. Цілком можливо, таким чином НКВС мав намір поховати таємницю про «двох Кузнєцових».

Те, що російські спецслужби щось приховують про операцію з ліквідації рейхскомісара України Еріка Коха, що провалилася, свідчить і те, що архівні документи з цієї історії були засекречені до 2025 року, а нещодавно цей термін продовжили аж до 2050 року.

І ось що. Я неодноразово розмовляв із молодшим братом Марії Микоти Іваном. Він тричі зустрічався із Кузнєцовим. Під час війни окупанти мали намір відправити Івана на примусові роботи до Німеччини. Сестра-підпільниця попросила про допомогу радянського розвідника, який працював під виглядом німецького офіцера. Разом із Лідією Лісовською він приїхав на фабрику «Пакет-аукціон», на якій працював Ваня. Офіцер зумів домогтися переведення хлопця на іншу роботу, і той не потрапив до ешелону з остарбайтерами. Потім Марія Микота з Кузнєцовим приїжджали до Костополя — свої люди у місцевій управі їм виписували документи для підпільників. Марія зупинялася з офіцером у Івана. Він мені розповідав, що в один із цих візитів запитав сестру: «Хіба це той німець, який мене врятував?» Він не впізнав у гості офіцера, який приїжджав рятувати його на фабрику. Це ще один доказ того, що «Кузнєцових» було двоє.

Але це не дуже важливо для російської влади (думаю, що саме за їхньою порадою племінниця Кузнєцова подала позов до українського суду про перенесення праху дядька до Єкатеринбурга). Адже історія з перепохованням затіяна заради того, щоб Росія володіла символом, свого роду «сакральними мощами» «легендарного радянського розвідника».

Читайте також: «З'являтися на вулиці з хлібом небезпечно — пограбують»: в Англії знайдено листи з України часів Голодомору

Фото надане Олександром Намозовим

7333

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.