«З'являтися на вулиці з хлібом небезпечно — пограбують»: в Англії знайдено листи з України часів Голодомору
Листи інженера Джері Бермана, надіслані ним в 1932—1933 роках зі Станиці Луганської, де він тоді працював, знайшла на горищі свого будинку британка Алісон Маршалл. Жінка передала цю винятково цінну для істориків кореспонденцію Національному музею Голодомору-геноциду.
— Ми дуже зацікавились, коли наша знайома з Великої Британії Сара Нестерук повідомила, що зустріла жінку, яка випадково знайшла на горищі свого будинку в Англії листи, надіслані з українського селища Станиця Луганська інженером Джері Берманом у 1932−1933 роках, — каже завідувачка експозиційного відділу Національного музею Голодомору-геноциду Яна Гринько. — Жінку, про яку розповіла нам Сара, звати Алісон Маршалл. Ми зв’язалися з нею. Вона сказала, що натрапила на чималий ящик з листами, які лишилися від її дідуся Меєра Фортеса.
Джері та Меєр разом навчалися в Кейптаунському університеті, дружили, займалися альпінізмом. Після отримання дипломів Меєр перебрався до Великої Британії, займався там антропологією, згодом став професором в Кембриджському університеті. А Джері спочатку поїхав у Нью-Йорк до свого брата Леві. Але влаштуватися на роботу не пощастило — то були часи Великої депресії. Певно, тому уклав контракт з радянськими представниками на роботи з будівництва транспортних та промислових об’єктів в СРСР, де тоді, на початку 1930-х, форсованими темпами проводилась індустріалізація. Для цього широко залучали інженерів і кваліфікованих робітників з-за кордону. Джері був дуже товариською людиною, працюючи в Радянському Союзі, листувався з великою кількістю людей. Частину цього листування й знайшла на горищі свого будинку Алісон Маршалл.
Там було багато й іншої кореспонденції. Передусім жінка зацікавилась посланнями свого дідуся до бабусі. Згодом прочитала й листи з СРСР від Джері Бермана, яких в тому ящику на горищі було 70 — справжній скарб для істориків. Всі їх Алісон передала нашому музею, коли завітала до Києва.
«Робітникам давали на обід 200 грамів хліба та кашу без м’яса»
— Під час Голодомору інженер Джері Берман працював за контрактом в Станиці Луганській на будівництві залізничного мосту, — продовжує Яна Гринько. — В його листах, адресованих рідним і друзям, чимало подробиць про повсякденне життя — своє та людей довкола, передусім своїх підлеглих робітників і безпосереднє керівництво.
— Він знав, що в навколишніх селах люди масово помирали від голоду?
— Авжеж. Невідомо чи по селах він їздив, але, безумовно, чув, що там відбуваються жахливі речі. Про це він дізнавався, наприклад, від українців, які влаштувалися на будівництво мосту в Станиці Луганській, щоб врятувати життя своїх родин і своє. До того ж Джері бачив ситуацію на вулицях селища, в якому жив, та Харкова, де час від часу бував у відрядженнях. Він писав, що з’являтися на вулицях з буханцем хліба або якимись іншими харчами небезпечно — пограбують голодні люди. Частіше їжу у перехожих віднімали безпритульні діти, які об’єднувалися в групи. Їх батьки померли від голоду в селах. Діти звідти тікали в міста і містечка, гуртувалися, жили на вулиці, усіма правдами й неправдами намагалися вижити. Тому й грабували.
Читайте також: «До 80 відсотків дітей, яких влада відправляла зі „смуги голоду“ в дитбудинки, померли, бо не було чим їх годувати»
— Джері доводилося носити старий засмальцьований одяг, щоб не привертати до себе уваги на вулицях?
— Ні, вдягався він гарно. Писав, що носить дорогий костюм, і через це його пускають в різні установи, іноді навіть не перевіряючи документи. Це він пояснював тим, що через такий одяг незнайомі люди помилково сприймають його за партійного або господарського функціонера, бо в ладних костюмах ходила радянська номенклатура.
— Джері керував великим колективом?
— Під його орудою було 40 робітників. Вони не могли просто прийти в їдальню і поїсти за гроші — треба було мати ще й картки-жетони на обід. Керівництво мало видавати Джері ці картки на всіх його підлеглих. В одному з листів він скаржиться, що отримав їх лише на чотирьох робітників! Що їстимуть й без того виснажені люди, дехто з яких навіть непритомнів через постійне недоїдання?! Інженер діяв в цій ситуації рішуче: сидів в кабінеті у начальника доти, доки той видав решту карток.
Зауважу, що у 1931 році радянська влада ввела карткову систему розподілу харчів — простою мовою, держава визначала, кому скільки їсти. Під час Голодомору норми на пайок постійно зменшувалися. Дійшло до того, що деякі установи взагалі не отримували харчових продуктів за картками.
— Відомо, з чого складався обід в їдальні, який отримували робітники?
— Так, в листах про й це написано: 200 грамів хліба та тарілка якоїсь каші без м’яса. Люди недоїдали. Щодо цього Джері зауважив: «На таких напівживих чоловіках „успішно“ (?) будується п'ятирічка». Також він, зазначав що чимало робітників, які будували з ним міст, жили в бараках та навіть в землянках. Своєму брату Ісраелю, який жив у Південно-Африканській республіці, він пише: розкажи про все це нашим комуністам, бо в Радянському Союзі все не так, як вони розповідають у своїх газетах.
Тут варто пояснити, що Ісраель робив машинописні копії листів, які отримував від брата, і розсилав їх друзям в інші країни. Тому в ящику на горищі Алісон Маршалл знайшла не тільки листи Джері до її дідуся, але й надруковані на машинці копії листів до Ісраеля.
«Радянські газети викликали у Джері огиду»
— Джері отримував такий саме обід, як і його підлеглі?
— Ні, дещо кращий, але все одно не ситний. Ось як він про це пише: «Я маю тут привілейований обід, який видають лише працівникам кесонів, що працюють під стисненим повітрям 2−3 атмосфери. Суп з кислих огірків і більше нічого, а потім друга страва — картопляне пюре з крихітним шматочком м’яса! Це привілей, бо інші не отримують м’яса! Це така сама правда, як і те, що я тут!»
— Він як іноземний інженер мав якісь інші привілеї?
— Так. Для ілюстрації цього можна навести такі факти: Джері писав, що його безпосередній начальник — виконроб — заробляв 425 рублів на місяць. Податки, різні обов’язкові грошові збори, купівля щодня одного літру молока для малої дитини та плата за одноразове харчування в ««stolovka» (саме так Джері називає в листах робітничу їдальню) «з'їдає» з зарплатні цієї людини більш ніж половину грошей. У виконроба лишалося лише 200 рублів. Він отримує пайок — 800 грамів хліба для себе й один кілограм для родини (дружини та двох дітей). Все інші потрібні йому товари мав купувати на базарі за шаленими цінами. «І це людина з високим становищем та відповідальністю, яка отримує хорошу заробітну плату фахівця, — зазначає Джері. — А що ж говорити про робітника, який отримує не 425, а всього 130−180 рублів на місяць? [Або] секретаря, який має 175−250 рублів, чи інспектора з його 220−260 рублями на місяць? Я тут найщасливіший працівник, бо знаходжусь в іншій ситуації. Маю, щоправда, лише 400 рублів на місяць, але купую продукти в магазині для іноземців. Молоко там коштує 1 рубль за літр, вершкове масло — 7 рублів за кг, а не 50, як на ринку, цукор — 2 рублі за кг, а не 70 рублів тощо. Мої 400 рублів в цьому магазині дорівнюють 4000 рублям поза ним».
Але бувало таке, що виплати зарплатні затримували (про це йдеться в листах). Тому родичі стали присилати Джері гроші через Торгзін (Всесоюзна контора по торгівлі з іноземцями). Але в цих магазинах заборонялося забирати грошові перекази — замість них люди мали взяти товари, що там продавалися. Штука в тому, що не рідко траплялось так, що на полицях лежали, наприклад, чоботи, сукні, костюми, люстри, а їжі не було. Людина, який надіслали переказ, хотіла взяти саме щось поїсти. Тож мала йти з «Торгзіну» з порожніми руками.
Джері писав, що побудувати міст в заплановані терміни не вдалося. Бо не вистачало ані матеріалів, ані людей. Взагалі він дуже критично відгукувався про шалені темпи індустріалізації в Радянському Союзі, бо вони призводили до численних аварій та нещасних випадків на виробництві. До того ж, за його словами, на багатьох вже побудованих заводах першої п’ятирічки через численні проблеми тривалий час не вдавалося налагодити виробництво продукції, бо зводили ті заводи поспіхом, аби тільки відрапортувати начальству. Взагалі показуха була хронічною хворобою економіки СРСР. Повністю підконтрольні комуністичному режиму, сповненні пропаганди та славослів’я на адресу Сталіна радянські газети викликали у Джері огиду. Він писав своєму другові, дідусю Алісон Маршалл, Меєру Фортесу, що західні газети, які той йому присилає, як ковток свіжого повітря в задушливій атмосфері тотальної брехні.
— Якщо Джері міг оцінити зміст радянської преси, значить, він добре володів російською?
— Саме так. Адже народився в Литві, яка в часи його дитинства входила до складу Російської імперії. Коли стався більшовицький переворот, спочатку за кордон виїхав Берман-старший. Тоді Південна Африка знаходилась під мандатом Великої Британії. Влада в Лондоні сприяла виїзду єврейських біженців в Південну Африку. Тож Берман-старший поїхав в цю далеку країну. В цей час його дружина з дітьми поселилася у Маріуполі, де Джері та, певно, і його брати добре вивчили російську мову.
Згодом мати з дітьми поїхали в Південну Африку до батька. Там в 1923 році Джері вступив до університету. Коли після закінчення він приїхав працювати за контрактом в СРСР, був шокований сумними змінами, що відбулися за більшовицької окупації з українцями: писав, що вони похмурі, не збираються разом, щоб поспівати пісень, потанцювати.
У 1934−1935 роках він переїхав працювати на Волгу в Нижній Новгород на будівництво іншого об’єкту сталінської індустріалізації. Тож мав можливість порівняти забезпечення людей харчами в Російській СФРР та Українській РСР. За його спостереженнями, продовольча ситуація в Росії була значно кращою. До речі, на мою думку, власне з цієї причини він наполегливо клопотав про переведення до Росії. Адже не хотів бути свідком геноциду цілої нації. Врешті, Джері піклувався і про власний добробут.
Читайте також: Великий голод в Україні в 1932−33 роках: оладки пекли з листя липи або кори дерев, їли очерет, цвіт акації
До речі, в одному з листів він згадує, що заарештували голову одного з радгоспів, що знаходився біля Станиці Луганської. Людину репресували, начебто за те, що померло теля. Але справжня причина арешту була в тому, що батько того голови радгоспу був отаманом, який боровся за незалежність Української Народної Республіки. Як правило, на так звані «чорні дошки» комуністичний режим заносив села, мешканці яких воювали в лавах армії УНР. З сіл, які потрапляли на «чорні дошки», карателі вивозили буквально всі харчі, аж до зернини, прирікаючи українців на тотальне вимирання від голоду.
— Відомо, як склалася доля Джері після того, як він поїхав з Радянського Союзу?
— Так. Алісон Маршалл, прочитавши листи Джері з СРСР, провела пошукову роботу: через єврейську громаду Південної Африки знайшла його сина Пітера Бермана, який мешкає у Кейптауні. Він надав багато відомостей про батька. Після чотирьох років роботи в СРСР Джері повернувся у Південну Африку, в 1940-х роках одружився. Дружину звали Гвен. Їхній син Пітер народився у 1947 році. Джері зробив успішну кар’єру, в одному з міністерств очолював департамент з будівництва…
Нагадаємо, у четверту суботу листопада в Україні відзначають День пам'яті жертв голодоморів, у яких, за оцінками істориків, загинули щонайменше 10 мільйонів людей.
Фото надані Яною Гринько
Читайте нас у Facebook
