«Ми бігли з усіх ніг під кулеметними чергами»: як сім'я з дітьми рятувалася з Бучі під Києвом

Про те, як рятувалася всією сім'єю з окупованої рашистами Бучі у Київській області, у своєму пості у фейсбуці розповіла Vika Kurilenko.

«Сьогодні ми втекли з Бучі. Залишатися в будинку вже не було жодної можливості. Три дні без світла, тепла, мобільного зв'язку, під постійними обстрілами та у напруженому очікуванні: прилетить до нас у будинок чи не прилетить. По звуку ми вже навчилися визначати, що саме стріляє (гради, танки, артилерія), як далеко від нас, чи пора бігти в підвал, чи можна ще посидіти в коридорі за несучою стіною. До речі, підвал затягує. Якщо просидіти в ньому кілька днів у холоді та темряві, він паралізує душевні та фізичні сили, рішучість тане, страх зростає, стає все важче виходити з нього. Деякі наші сусіди з маленькими дітьми сидять у ньому з першого дня. Я зрозуміла, що підвалу не можна піддаватися. І ось на 10-й день цього трешу у нас закінчилося все: продукти, свічки, вода та терпіння. Прийшло розуміння, якщо не втечемо сьогодні, вже не втечемо взагалі. І ми побігли. Варіант на машині не розглядався — буквально вчора з нашої вулиці намагалася виїхати на машині сім'я, рашисти її тупо розстріляли, влучили в маму та чотирирічну дитину. У нашому будинку залишилася лікарка Іра Язова — вона надавала їм медичну допомогу, бо швидкі та пожежні до нас тепер не їздять. Ми рушили пішки на Ірпінь уздовж залізниці вп'ятьох: я, Льоша, Маша, Марік і Маринка. У полі потрапили під перший обстріл, чоловік сказав потім, що чув, як повз нього просвистіла куля, тобто стріляли тупо у мирну сім'ю з дітьми. Нам потрібно було дістатися церкви на вулиці Соборній, там можна було зарядити телефони, випити чаю і попутною машиною доїхати до села Романівка — останнього пункту сполучення Ірпеня з Києвом. Найстрашніше було біля входу до Ірпінського парку. Снаряд розірвався буквально поруч між багатоповерхівками, посипалися шибки, затремтіли стіни, а ми просто впали на землю і прикрили руками голову. До церкви нас підвезла розбита машина з червоним хрестом, а звідти на Романівку. Останній ривок був розбитим мостом до нашого блокпосту, за яким чекали евакуаційні автобуси. Тут ми бігли з усіх ніг під кулеметними чергами. Здається, Маринка думала, що це гра, коли її підхопив якийсь військовий і переніс через місток, вона навіть сміялася. Марік був шокований, але теж біг, як міг, тільки весь час просив навушники, чути ці звуки було просто нестерпно. В автобусі їхали, лежачи у проходах між сидіннями, бо поряд теж щось рвалося та гуркотіло. І ось ми в Києві, завтра їдемо далі на Захід, кудись, де не чути пострілів. Ніколи не думала, що головною цінністю для мене буде тиша.

P. S. Через кілька годин після нашого марш-кидка у наш будинок влучив снаряд. На щастя, у техповерх під дахом, проте… І в нашому будинку досі залишаються люди — без світла, тепла, їжі, води, зв'язку із зовнішнім світом, без захисту та надії на швидку евакуацію".

Нагадаємо, у боях за Бучу загинув ветеран АТО, який втратив обидві ноги на Донбасі, і став паралімпійцем.

Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.

2682

Читайте нас у Facebook