ПОИСК
Суспільство та люди

«Нашу величезну групу підперли окупанти на БТРах, направили мовчки автомати»: розповідь жительки Гостомеля

20:58 15 березня 2022
ворожий танк у Гостомелі

Гостомель — одне з міст коло Києва, де вже третій тиждень точаться гарячі бої. Російські війська бомблять інфраструктуру, будинки та цивільних. Влада намагається створити гуманітарні коридори, аби вивезти місцевих. Одна із тих, кому вдалось вирватися з пекла, — Людмила Чіканева.

«Дехто запитував, чому люди з Гостомеля не користуються зеленим коридором: «Надо же просто выйти и идти к автобусам». Я вийшла й пішла. Чоловік виштовхав у спину — як би я не кричала й не голосила. Попереджали, що чоловіків можуть не випустити, а Сергій до всього ще й хворий, ледь пересувався… Але змушена була погодитися, коли зрозуміла — маю донести до наших Сергієві хронологічні записи. Тепер я знаю, що то була хвилина слабкості, яку я б ніколи в житті собі не простила і жити б з тим не змогла. Зато я разом з кількома сотнями людей обійшла двічі майже весь Гостомель і побачила те, чого за два тижні життя на підлозі в кухні (підвал у нас ніякий) уявити не могла, — поділилась своєю історією Людмила на Facebook. — Зробити знімок — смертельна небезпека, телефони у нас забирали у першу чергу. Я свій примудрилася зберегти (бо орки — суцільно тупі валянки), але зарядки вже не було.

Мені той день, вочевидь, був даний для того, аби я це побачила. Після принизливих знущань щодо зміни місця евакуації (люди з малими дітьми на руках, старі немічні люди вимушено бігли 10-кілометрові марафони з однієї точки містечка до іншої, щоб за дві-чотири години очікування вчергове почути, що автобуси якщо й пропустять, то не сюди. А причини, версії, плітки ходили різні. І стало зрозуміло, що перший морозний вечір та ніч під час комендантської години ми всі, близько 300 людей, проведемо, скоріш за все, просто неба. Частина мешканців була по власних автомобілях, і їм вже можна було, певно, позаздрити, бо, наприклад, сусідська родина, з якою ми йшли разом — три жіночки й дівчинка 1 рік 8 місяців, вискочили у чому були після двотижневого безперервного життя у підвалі, без світла, опалення й води, без харчування для малечі… На одній з дівчаток взагалі була легенька куртка поверх піжами…

Частину з нас врятувало від нічної заметілі укриття, про яке мало хто знав, але пошепки люди передали, куди треба рухатися. Це буде колись окрема історія, я не можу поки що про це говорити. Найстрашніша мить — коли я в рюкзаку не знайшла Сергійових записів. Загубити я їх не могла, скоріш за все, він забув чи не встиг їх мені покласти. У тому бункері ми зовсім не чули вибухів, до яких вже й звикли рівно як 14 днів — перший розбудив мене 24 лютого плюс-мінус 4 ранку… А тепер вже 9 березня. Ніч я не спала".

На ранок, зізнається Людмила, вона мала зробити вибір — залишитися в бункері й волонтерити, бо там купа людей, що потребують допомоги, або пробиратися додому.

«Одній мені не пройти, це близько 10 км по відкритій місцевості. Про зниклих чи вбитих одинаків та розстріляні машини з родинами я за ніч дізналася — за край сприйняття, усвідомлення… Але з 10 ранку нас знову почали фарширувати обіцянками про автобуси. І вони дійсно були — 50 автобусів на Стоянці, але орки всіляко блокували евакуацію, пояснюючи небезпекою замінувань по трасі. Після 13:30 годині нашу величезну групу підперли орки на БТРах, направили мовчки автомати (близько 500 людей), утворилася тиснява, люди побігли у внутрішні двори… Хтось мав зв’язок з організаторами евакуації, і нас знову зорієнтували йти зворотним шляхом — на площу до Склозаводу, який вщент згорів напередодні (диміло три дні). І це був вихід для мене — бо велика частина людей погодилися на цей маршрут, хоч і не дуже сподіваючись на автобуси, зато багатьом ближче до домівок. Не одна я вирішила повернутися.

До хати я дісталася о 16:00. Про зустріч з чоловіком не розповідатиму. Єдине — про записи. Вони просто вислизнули на підлогу, коли Сергій намагався покласти їх мені до рюкзаку, але ми в темряві цього не помітили. За півгодини раптом у мене з’явився зв’язок і прийшло повідомлення, що мої супутники вже сіли в автобус, який підібрав людей буквально в 600 метрах від нашого будинку, і що ми ще можемо встигнути. Але на ті 600 метрів вже не було сил не тільки у хворого чоловіка, а й у мене.

Подвійний марш-бросок у незручному взутті й одязі під неочікувано морозний й сильний вітер — губи полопалися, вся мокра, на підошвах — водянки. Йти не можу. В хаті мінусова температура. Світла, газу нема давно. Залишилися ночувати в сусідів. Це взагалі героїчна родина. У них ще залишився туристичний прилад, на якому можна було заварити чай та каву…

Наступного дня до нас прийшла звістка, що автобуси ще раз будуть ближче до нашої сторони — біля Гуманітарного інституту. І хоча ми вже все обговорили з чоловіком — що залишаємося й нікуди не йдемо, я сказала те, що привиділося мені ще в ніч з 24 на 25 лютого: «Бери отой інвалідський візок, кладемо рюкзаки і йдемо. У нас є година». З онуками я до того місця прогулянковими кроками діставалася за 35−40 хвилин. «Людо, ти жартуєш?» — «Ні! Не буде автобусів — повернемося». Ми дійшли. Ми свою хату навіть не замикали. Просто накинули гачок…"

Читайте також: «До нас у будинок у Гостомелі ввалилося 13 озброєних до зубів кадирівців», — телеведуча Юлія Панкова

Страшні історії людей, які вирвалися з Бучі та Ірпеня під Києвом, читайте тут.

Фото зі сторінки Людмили Чіканевої у Facebook

2908

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів