«Нам сказали падати, якщо почуємо свист снаряда. Падали ми разів 20»: три історії людей, які вирвалися з пекла під Києвом

Ганна Чаплигіна, Буча: «Здається, я потрапила в останній потяг, який зміг піти з того пекла»

— Вранці 24 лютого зателефонував колишній чоловік і сказав, щоб ми із сином, 7-річним Левом, збиралися та виїжджали. Так я дізналася, що почалася війна, — розповідає «ФАКТАМ» Ганна Чаплигіна. — Подзвонила мамі, яка мешкає в центрі Бучі, щод вона збиралася… З вікон своєї квартири, які виходять на Варшавську трасу, я побачила кілометрові черги на заправку — люди стрімко покидали місто. Подивилась новини. Оскільки вибухи були чи не по всій Україні, подумала, що на трасі може бути ще небезпечніше. І наївно вважала, що армія РФ не бомбардуватиме житлові квартали…

Відвела сина до колишнього чоловіка, будинок якого знаходиться за 700 метрів від мого ЖК. Вирішила, що у приватному будинку, де є укриття і більше рідних, буде безпечніше. Коли повернулася до себе додому, пролунав вибух. Почалася атака на Гостомельський аеродром.

О 12:43 я зробила першу фотографію зі свого балкона: над соснами вже були стовпи диму, у Гостомелі точилися бої. З того часу ставало лише гірше. Якщо в перші дні, чуючи вибухи та залпи, ми з сусідами тут же бігли до підвалу, то незабаром під деякі з цих звуків ми навчилися спати. Вже розрізняли, за яких звуків виходити на сходову клітку, а за яких краще все ж таки піти в підвал. Туди принесли каремати, обладнали зону, де можна було попити воду та чай. Так тривало тиждень — до 3 березня.

«3 березня почалося пекло, — описала у своєму Facebook події того дня Ганна. — У будинок, де був Лев, потрапив уламок. А під моїми вікнами не вщухали вибухи. Добу. Незважаючи на це, тієї останньої ночі я спала не в укритті, а в квартирі. На підлозі у коридорі. Я втомилася так, що мені було байдуже — потрапить снаряд чи ні.
⠀
4 березня у чаті була інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно — обстріли… Папа Лева зателефонував і сказав, що ще буде поїзд із Ірпеня. Лева повезли до Ірпіня. Я планувала у Бучу. Але потім рвонула і встигла до Ірпіня. І це було правильно. Здається, я потрапила в останній потяг, який зміг піти з того пекла.
⠀
О 10:00 на привокзальній площі вже був натовп. Ми стояли дві години. Дві години ти не можеш поворухнутися, бо немає місця продохнути. Навколо кричать немовлята. Ніколи раніше я не тримала Лева так міцно.
⠀
Перший поїзд пішов. Повідомили, що він дійде до Києва і потім повернеться назад — за годину. Ми з Левом вже були біля сходів платформи. У цей момент розпочався обстріл. Бігти з площі, де юрба, нікуди. Треба було сісти. Присісти на відкритій місцевості під обстрілом. Але натовп був настільки щільним, що я не змогла навіть цього. Десь поблизу мого будинку, де я була дві години тому, пролунало попадання. Можливо, ближче. Я побачила, як дроти над шляхами пішли хвилею. Здалося, що й опорні стовпи зараз розлетяться… Військові повідомили, що шляхи знеструмлені. Поїзда не буде…»

Ганна згадує, що багато людей, почувши це, побігли до зруйнованого мосту.

— Люди панікували. Я ж на свій страх і ризик вирішила залишитися з сином на вокзалі, — розповідає Ганна. — І не дарма, бо трохи згодом таки під'їхав поїзд. Ми змогли потрапити до одного з п'яти купейних вагонів. Брали лише жінок та дітей. На поїзд намагалися пронести чоловіка-інваліда, але його не пропустили… У нашому купе я нарахувала 16 людей.

На евакуаційному поїзді Ганна з сином дісталися Київського центрального залізничного вокзалу. І вже звідти вирішили виїжджати до Хмельницького:

«Наступні 10 годин ми провели на вокзалі. Я знайшла відносно тепле місце, де можна було сісти, — підлогу. Через 3 години підійшов поліцейський і запитав, чи знаю я, що для мам та дітей доступна зала очікування підвищеного комфорту. Ні, я не знала. Я відчайдушно стежила за зарядом телефону і вивчила номер телефону дівчини, яка чекала нас у точці призначення. Поліцейський допоміг пройти до зали. То був рай. Тут було тепліше та були розетки.
⠀
Коли вранці у Хмельницькому ми з Левом вийшли на вокзалі, у мене навернулися сльози від запаху кави. Тут можна було купити каву. Тут взагалі можна придбати продукти…»

Юлія Балаєва, Ірпінь: «Чорний дим пожеж скрізь над містом — нізащо, просто так, бо хтось вирішив, що воно так може…»

«Я кинула напризволяще 15 кішок і евакуювалася з Ірпеня, — пише Юлія Балаєва у Facebook. — Поки переходили розбитий міст, потрапили під обстріл. Наш собака злякався вибухів і втік, і ми залишили його в гарячій зоні — не встигли зловити, бо була загроза нападу. Над нами зависав російський дрон, і незабаром зовсім близько пролунало два вибухи. Ми вже сиділи у автобусі. Від вибухової хвилі мало не вилетіли вікна, мені здалося, що в автобуса спустило шини. Усі попадали на підлогу, а я тримала Няшу у рюкзаку спереду, стрибати було неможливо, тож натягла капюшон.

На переправі зустріла Anton Dvornin, ніби кадр з іншого життя — Новий рік, джемєсон, мене не пустили на вечірку через відсутність вакцинації, я співаю «завтра була війна»… І ось справжня війна, я даю коментар невідомому журналісту, а він каже мені «тейк кер».

Розповіла, як учора в Ірпені, снаряд потрапив до сусідського приватного будинку, почалася пожежа. Два будинки вигоріли вщент, під час обстрілів, звісно, ​​ніхто гасити не приїхав, поливали полум'я з двох садових шлангів… По всьому місту хаотичні обстріли житлових районів, кожна пожежа — загроза вибуху газу. Під звуки вибухів, які могли бути мінометним обстрілом, ми пішли ночувати в бомбосховище. Без зв'язку та інтернету слухали радіо НВ через приймач — про Ірпень там говорили мало і нічого обнадійливого.

Вранці обстріл продовжився. Таке враження, що ворог проголосив наше тихе передмістя Карфагеном і надалі реалізує метафору. Бачила новини, що під час сьогоднішніх обстрілів загинули люди. Спокійна думка — це могли бути ті люди, яких ми проїжджали дорогою до розбитого мосту…

Перед виходом я насипала кішкам залишки корму та наповнила водою всі ємності. Якщо в будинок щось прилетить — а ніхто ж із цивільних не розуміється на цій пекельній зброї і про будь-яке влучення просто говорять «нам прилетіло», — не допоможе, інакше котам вистачить на тиждень, або навіть більше. Я вже у Києві, вдома у друзів, не хочу їхати далеко від Ірпеня, щоб оперативно повернутись.

Втрачену маленьку Гердочку ми також сподіваємося знайти. Хоч би вона прибилася до хлопців із тероборони чи небайдужих перехожих. Серце розривалася сьогодні під обстрілами, але я навіть не здригнулася… Дивилася на наш Ірпінь-Бучу-Гостомель, які сьогодні не маленькі затишні лісові містечка з проблемними забудовниками, а одне велике місто-герой. Та хіба хтось збирався ставати героєм ціною таких руйнувань? Скільки розірваних доль, спалених історій, знищених мрій. Чорний дим пожеж скрізь над містом — ні за що, просто так, бо хтось вирішив, що воно так може…"

Дмитро Ткачук, Буча: «Ми думали, що пересидімо вдома, адже навіщо ворогу бити по приватному сектору. 5 березня на нашу вулицю заїхав ворожий танк…»

«Війна застала мою сім'ю у Бучі. 24 лютого я був у приватному будинку з чотирма жінками на господарстві — мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Ворзель, — пише Дмитро Ткачук у Facebook. — Трохи згодом бої почалися безпосередньо і в Бучі. З кожної з чотирьох сторін від нашого будинку почалися вибухи. Вікна вилітали мало не від кожного з них. Ми опинилися в оточенні.

На третій день у нас відключили електрику, інтернет та мобільний зв'язок. Місцеві казали, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вежах… Навколо безперестанку лунали вибухи снарядів. Час від часу, після особливо гучних вибухів, небо з боку Гостомелю та Києва ставало багряним. Немов наливалося кров'ю. До цього всього додався шум винищувачів, який чомусь звучав тільки рано-вранці.

Раз на кілька днів ми виходили до міста у пошуках провізії. Магазини були зачинені. Інформації про видачу гуманітарної допомоги не було. Міськрада мовчала. Іноді нам щастило — одного дня працівники «Еко Маркета» вирішили роздати людям залишки їжі зі складів. Виглядало це, м'яко кажучи, жахливо, бо сотні людей намагалися вихопити собі бодай пачку чаю чи апельсин.

Ми думали, що пересидімо вдома. Думали, що ми в безпеці, адже навіщо ворогу бити по приватному сектору. Тим часом коридору не було. З вулиці лунали звуки вибухів від снарядів бронетехніки та автоматних пострілів. Над будинком продовжували літати винищувачі. Ми перебралися жити до підвалу, де було градусів 5−7 тепла. Думали, що так буде спокійніше.

Думали ми так до 5 березня — дня, коли на нашу вулицю у приватному секторі заїхав ворожий танк. На моїх очах ця залізна херня спочатку вистрілила у приватний будинок, що був через один від нас. Потім він потрапив у купол церкви, яка була від нас метрів за 70. Після цього ми з сестрою побачили, як перед церквою зупинився спринтер, водій та пасажири вибігли і лягли за ним на асфальті. Думаю, що вони переховувалися від бронетехніки ворога. Ці бідні люди зробили саморобний білий прапор на якийсь тростині і час від часу показували його ворогові. Але реакції не було, тому вони продовжували лежати на асфальті, сподіваючись, що в них не влучить.

З верхнього поверху нашого будинку було видно, як горять верхні квартири дев'ятиповерхівки, що знаходилася ближче до центру міста. А з нашого вікна видно було, як по сусідніх вулицях почали ходити ворожі колони орків із білими пов'язками на руках. Вони ходили групою по 5−7 туш. Заглядали у вікна будинків…"

Дмитро зрозумів, що залишатись удома більше неможливо. Всією сім'єю, разом з бабусями, що ледь ходять, вони пішли пішки. Їм дивом вдалося оминути ворожий блокпост.

«Ми йшли повільно, бо обидві бабусі вичавлювали з себе максимум. Мама дуже переживала, що цей марш-кидок може стати для них останнім… А я думав, що якщо не він, нас усіх знищить випадковий снаряд. А тому треба йти. І ми йшли — кущами, бездоріжжям — до моменту, поки нарешті не побачили перший блокпост. Наш блокпост… Окупована Буча залишилася позаду… Але в Ірпені нас чекало розчарування — там теж не було ні зв'язку, ні якогось транспорту чи попутних машин. Згодом ми зрозуміли чому. Буквально через 50 метрів ми побачили ірпенські новобудови, які були знищені вщент. Враження було таке, ніби там пройшов смерч. Ми дивилися на ці будинки і бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки дзеркал у ванних кімнатах.

Нам нічого не залишалося, як іти через увесь Ірпінь у бік Романівки — південного району Ірпеня, де нібито мали евакуювати людей. Навколо палали будинки, куди буквально кілька хвилин тому потрапили снаряди. Ми бачили, як на вулиці лежали накриті тіла людей…"

Дорогою в однієї з бабусь Дмитра почали відмовляти ноги.

«Ми підійшли до останнього блокпоста наших хлопців в Ірпені. Далі було тільки поле, асфальтована дорога та міст через річку Ірпінь. Це була дорога до Києва. За мостом було кілька десятків будинків, які й являли собою Романівку. За нею були евакуаційні автобуси. За нею мав бути будинок.

«Падай!» — крикнув один із військових. Ми швидко всі впали на землю. Свист снаряда. Три. Два. Один. Вибух. Десь у радіусі сто метрів. «Гатять уже п'ять годин. Вам убік. Ідіть знизу від дороги — по полю трохи менше кілометра. За полем — під підірваний міст. Там ви все зрозумієте. Якщо ви почуєте свист снаряда, у вас буде від 7 до 2 секунд, щоб впасти на землю. Падайте щоразу!» І ми пішли. Забігаючи наперед, скажу, що падали ми разів 20…

Щойно вийшли на поле, у два будинки по обидва боки від мосту потрапили снаряди. Одразу перед мостом. Все миттю спалахнуло, а небо затягло чорним смогом. У бабусі остаточно забрало ноги. Вона просто не могла йти. Вже тоді, коли ми відійшли від блокпоста і не мали укриття.

У цей момент твій мозок не працює. Ти просто починаєш виживати. Ми з сестрою взяли бабусю під руки та буквально потягли її за собою. В одній руці бабка, в іншій — величезна сумка, у якій були всі наші цінні речі з дому. Над головою свист снаряда. Ми падаємо на землю. Попадає ліворуч від нас у недобудований будинок. Я злітаю на ноги, хапаю бабусю, піднімаю сестру, і ми знову тікаємо. Мама з іншою бабусею та сусідами біжать попереду у бік мосту. Знову свист — кілька секунд і в міст влучає інший снаряд. Бабуся кричить, щоб ми лишили її там, а самі бігли до мосту. Якщо це не пекло, то що?

Я не знаю, як ми добігли. Пам'ятаю, що там стояли військові та махали нам руками, щоби ми забігли під міст. Там уже було близько 40 цивільних. Стояли під опорами, бо там ймовірність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту, менша.

Через річку нас не пускали. Військові дали зрозуміти, що будь-якої миті зверху може прилетіти черговий снаряд… Лунає черговий свист. На цей раз подвійний. Два снаряди потрапляють у поле праворуч від нас.

Військовий дав сигнал, що треба швидко йти до річки. Ми рвонули вперед. Я, сестра, бабуся між нами та сумка з речами. Через річку військові кинули дошку сантиметрів 40 завширшки. Перед нами люди везли жінку на колясці. Мама з бабусею пішли першими. Моя мила бабуся у свої 83 роки показала чудеса витримки, сміливості та грації та швидко перебралася на інший берег. Іншу бабусю ми з Марусею тягли на собі.

«Тільки не снаряд, тільки не снаряд, будь ласка», — повторював я про себе, бо сховатися там не було де. Крок за кроком, і ми нарешті опинилися на іншому березі.

Наступний епізод у моїй голові постійно прокручується як у уповільненій зйомці — я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові та кричать «Біжіть!» Навколо горять два будинки, ми зовсім поруч із нашим блокпостом, і я розумію, що будь-якої миті може прилетіти снаряд. Але бігти я не можу, бо на мені лежить інша бабуся, яка зовсім не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може… Ми, мабуть, так і не вигребли б з того мосту, якби з боку до нас не під'їхав бус. Відчинилися двері, і ми побачили, що там сидить жінка в колясці, яку перенесли перед нами, і ще кілька людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, зачинив двері і сам побіг у бік блокпоста.

Я біг, поруч бігла моя сестра та незнайомі мені люди. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі та махали нам руками. 50 метрів. 45 метрів. 40 метрів. 30. 20. 10. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший у моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, яка знаходиться в лісі і за інерцією біжимо ще метрів 50. Ми в Києві. Ми вдома…"

Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що 9 березня з Ірпеня, Ворзеля та Гостомеля вдалося евакуювати понад п'ять тисяч людей. А ось евакуація людей з Бучі зірвалася. У вищезгаданих населених пунктах досі залишаються сотні мирних жителів, з якими вже більше тижня немає жодного зв'язку.

Читайте також: Західна Україна потрапила під удар: окупанти обстріляли Луцьк, Івано-Франківськ та Дніпро

Фото в заголовку: https://www.facebook.com/Glavred.info/

6830

Читайте нас у Facebook