«З асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, а по узбіччях лежали трупи»: Анатолій Анатоліч про життя в епіцентрі боїв під Києвом

«Ми були у центрі жахливих боїв. Над нашим будинком літали гелікоптери, ми чули все, що відбувалося у Бучі, Демидові, Катюжанці»

— Анатолію, що ви відчуваєте зараз, коли війна в Україні триває вже три місяці?

— Те саме, що, мабуть, кожен українець. Ми маємо бути безмірно зобов'язані нашим солдатам, Збройним Силам України. Я відчуваю, що ми, безперечно, переможемо й не підемо на жодні компроміси щодо наших територій.

— Ви припускали, що росія може на нас напасти?

— Припускав, але не вірив, як, мабуть, більшість. Повірити у такий розвиток подій, в яких ми всі живемо останні три місяці, було просто неможливо! Але це сталося. Багато хто з моїх знайомих у росії, серед яких і журналісти телеканалу «Дощ», залишили країну. Водночас є Льоша з Кривого Рогу — музикант, творча особистість, з яким ми були дуже дружні. У 2015 році він виїхав до росії і став жертвою пропаганди. Його переконати неможливо. Зараз він посварився з усіма друзями, але стоїть на своєму, що росія — молодець.

Читайте також: Як можна мовчати, коли бомбардують твоє рідне місто?: Анатолій Анатоліч різко звернувся до зрадниці Тодоренко

— Відомо, що напередодні війни ви були в Америці та могли там залишитися. Чому це не зробили?

— Наприкінці січня, коли вже серйозно говорили про напад росії на Україну, у нас був рейс зі Штатів до Києва. Його несподівано скасували, і друзі стали казати: «Не їдьте, у вас почнеться війна». Але ми все одно змінили квитки, навіть змінили авіакомпанію, щоби дістатися додому. Їхали довше, складніше, але ми мали бути в Україні, бо тут наш будинок, сім'я, батьки, собаки. Через три тижні після нашого приїзду розпочалася війна.

— Пам'ятаєте ранок 24 лютого?

— Звісно! Ми були у своєму будинку під Вишгородом. О п'ятій ранку я збирався на ефір «Ранок з Україною», прокинувся о 4:30. Перший удар я почув у душі. Спочатку був якийсь хлопок, бо душ без вікон. Потім прокинулася вся сім'я та почалася паніка. Але я все одно поїхав на ефір і о 5:30 застав у місті величезні пробки. І вже на роботі почув, що почалася війна та телебачення переходить на один спільний канал.

— Було страшно?

— Так, дуже. Особливо за наших дітей — це найдорожче, що у нас є. З першої хвилини ми думали, що нам з ними робити. Вони ще в тому віці, коли складно пояснювати, — старшим 10 та 9 років. Говорили максимально коректно, відверто, даючи зрозуміти, що зробимо все, щоб їх захистити. Ми їм постійно повторюємо, що армія нашої країни, всі українці зайняті однією метою — захистити нас від страшної орди рашистів.

— Як ви пережили перші дні війни, перебуваючи у будинку?

— Ми були у центрі жахливих боїв. Над нашим будинком літали гелікоптери, ми чули все, що відбувалося у Бучі, Демидові, Катюжанці, наш будинок знаходився посередині цих місць. Чули, як розбився гелікоптер над Київським морем. Три ночі ми провели в холодному погребі. Молодшому, Нілу, виповнилося лише сім місяців. Переломним став момент, коли в нас за парканом почалася стрілянина з диверсантами. Дружина сказала, що ми повинні будь-що поїхати. За п'ять хвилин зібралися та сіли в машину. Поки їхали, діти бачили всі жахіття війни: з асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, по обочинах лежали накриті трупи російських військових. Ми поїхали за 80 кілометрів від Києва, до бабусі та дідуся однокласниці наших дітей. Це були незнайомі нам люди, але вони нас прийняли як рідних. У будинку було 19 людей, і ми там провели три тижні. Коли вирішили забрати дітей до Франції, пройшов уже місяць війни.

«Неможливо домовитися з божевільним, маніяком та вбивцею»

— Чому саме Франція?

— Старші діти навчаються у французькій школі, і нам запропонували два місця у класі вже у Франції. Але рішення виїхати за кордон було дуже тяжким. Ми обговорювали це питання близько двох тижнів. Усі відтягували момент від'їзду. До цього часу ми вже забрали своїх мам, собак та котів до сім'ї, яка нам дала притулок. Але зрештою вирішили, що у Франції буде краще для дітей.

— Як ви добиралися?

— Перетнути кордон було нескладно, ми виїжджали офіційно. Я — батько трьох дітей, та й не міг не їхати. Нас було дев'ятеро людей, ми рухалися двома машинами. Проїхали 2,5 тисячі кілометрів. Їхали п'ять днів, часто зупинялися, дві доби провели у Будапешті, дорога була дуже складна.

— Що вразило вас найбільше у Франції?

— Ми очікували на гарне ставлення, але в результаті воно виявилося приголомшливим. Французи максимально підтримують нашу країну, наскільки це можливо. Ми зараз говоримо виключно про людей. Мою сім'ю підтримують, пропонують соціальну допомогу батькам. Тому французам ми будемо вдячні за відчуття безпеки.

— Зараз ви повернулися до Києва та ведете з Лілією Ребрик ранкові ефіри. Що відчуваєте?

— Пам'ятаю, 24 лютого вранці ми зустрілися з нашою командою. Усі приїхали на роботу, не вірячи в те, що відбувається. Ми дивилися один на одного зляканими очима. І ось, майже через три місяці зустрілися знову. І це приголомшливе почуття, бо всі вірять у нашу перемогу! Пам'ятаю, на першій зустрічі у студії всі плакали. Але відновлення ефірів — це невеликий, але важливий крок до повернення нашої реальності та нормального життя. І такими маленькими кроками в тилу, підтримуючи хлопців на фронті, ми точно переможемо!

— Питання лише у часі…

— Єдиний спосіб закінчити війну — це перемога України. Інших методів немає. Я не вірю у дипломатичне рішення. Тому що неможливо домовитися з божевільним, маніяком та вбивцею. Тож лише перемога! Чекаємо та віримо!

Раніше телеведуча Лідія Таран, яка через війну разом із дочкою Василиною знайшла притулок у Франції, розповіла, як адаптувалися до нового життя і коли планує повернутися до України.

1883

Читайте нас у Facebook