«Плакали, бо не хотіли помирати»: директорка Харківського центру соціально-психологічної реабілітації дітей — про війну, порятунок і надію

Директорка Центру соціально-психологічної реабілітації міста Харкова Тетяна Черкашина спокійно розповідає про 24 лютого 2022 року, коли прокинулася від вибухів. Її голос не тремтить, коли вона згадує, що піклувалися про дітей під час бойових дій у межах Харкова з чотирьох десятків співробітників лише декілька. Вона зважено говорить про місяць, який провела разом з вихованцями центру у місті, яке спалювала російська авіація. Але плаче, коли цитує слова дітей, сказані в укритті під час повітряних тривог.

Як центру та його вихованцям вдалося вціліти та евакуюватися зі зруйнованого Харкова — подробиці далі.

«Я молода, хочу жити»

«До повномасштабного вторгнення росії в Україну ми чудово жили, у нас прекрасні діти, яких ми забезпечували не те що всім необхідним, а більше того: екскурсії, музеї, театри, кіно, спорт, кружки, заняття музикою, п’ятиразове харчування», — розповідає Тетяна Черкашина.

Але все змінила війна.

«24 лютого в центрі перебували 30 дітей віком від 3-х до 18 років, це дві групи: молодша дошкільна, до 6 років, і старша група хлопчиків і дівчаток. Серед них був 17-річний емігрант з Нігерії. Такий збіг: ніч на 24 лютого я провела на роботі, оскільки мала багато робочих завдань. Прокинулася рано-вранці, як і вся країна, від вибухів», — згадує вона.

У таких обставинах ситуацію серйозно ускладнювало те, що із 42-х співробітників свої професійні обов’язки продовжили виконувати лише з десяток людей. Серед них — декілька вихователів, кухарі, охоронці.

«На жаль, більшість нашого колективу — медики, вихователі — того дня просто не вийшли на роботу. Без жодних дзвінків, пояснень, виправдань, просто не прийшли і все. Дякувати Богові, ми маємо такий костяк колективу, і я знала, що ці люди не підведуть. І от якраз вони 24 лютого приїхали до центру з валізами: два вихователі жили в центрі постійно, і ще три людини мінялися, працювали вахтовим методом. Решта, до кого я телефонувала, казали, що вже евакуювалися. Одна зі співробітниць у месенджері мені написала: „Мені 20 років, я хочу жити“. Я лише усміхнулася: мабуть, у нас тут куточок самогубців, які жити не хочуть… Насправді жити хочеться всім, проте як ми могли залишити дітей?» — наголошує Тетяна Черкашина.

Директорка почала оцінювати поточну ситуацію. Продуктів залишалося на чотири дні, а постачальники категорично відмовилися забезпечувати заклад провізією. Врятували волонтери — продовольства було більш ніж достатньо.

«Крім того, наш центр має дуже багато друзів — це і меценати, і бізнесмени, і волонтери. 24 лютого всі вони зателефонували мені з одним запитанням: яка допомога потрібна? Тому ми не залишилися наодинці з війною, нас постійно підтримували», — розповідає Тетяна.

Дітей проінструктували на випадок обстрілів.

«Ми зібрали „тривожну валізку“ на кожну дитину, пояснили їм ситуацію. На жаль, наш центр не має підвального приміщення, проте ми спускалися на перший поверх у коридор, це найбезпечніше місце будівлі, принесли туди матраци зі спальних кімнат, і ніч ми всі проводили там. Звісно, ми випрацювали тактику та стратегію на випадок, якщо бомбардуватимуть саме наш район. Поруч із територією центру є приміщення, яке можна було використовувати як укриття, куди можна було би евакуюватися», — розповідає вона.

Кожна дитина мала інструкції, що робити у критичній ситуації.

«Ми вирішили, що слухатися потрібно лише мене. Що старші хлопчики відповідальні за те, щоб винести речі. Дівчата допомагали збирати та виводити малюків, і кожна відповідала за конкретну дитину. Таким чином, ніхто з дітей не залишався сам, всі всім допомагали. Також проінструктували, як поводитися на вулиці під час бойових дій, аби не дістати поранення. Коли лунала повітряна тривога, у нас було буквально все відпрацьовано, діяли в межах чіткого алгоритму, виходили двома „потоками“ на двоє дверей. Дякувати Богові, у нашому районі було спокійно», — продовжує Тетяна.

Від початку директорка центру була проти евакуації дітей, оскільки боялася, що колону могла розстріляти російська армія. Проте мала щонайменше три варіанти, до кого звернутися у разі потреби екстреної евакуації. Бо, як і багато інших закладів інтернатного типу, центр не мав плану евакуації та не був підготований до 24 лютого.

При цьому власну родину, 15-річного сина, Тетяна не змогла побачити протягом трьох тижнів.

«Як ви після подивитеся їм в очі?»

Тетяна каже: дітьми пишається. Вихованці центру не просто гідно зустріли небезпеку, але виявили справжню відвагу, коли піклувалися одне про одного.

«Звісно, їм було страшно. Старші діти намагалися приховати, що налякані, але ж по очах було видно. Було дуже страшно, коли ракети пролітали поруч, наприклад, коли росіяни бомбардували танкове училище на Холодній горі. Проте навіть попри страх вони, особливо дівчата, думали не про себе, а про малюків: хапали їх, одягали на них курточки, несли до укриття, а в укритті під час повітряної тривоги шепотіли їм на вушка заспокійливі, ласкаві слова, хоча самі були ладні плакати від страху. Саме тому я сказала вихователям, які кинули заклад у найтяжчий час: як ви, які вчили дітей не зраджувати, бути чесними та добрими, повернетеся після війни та подивитеся їм в очі? Я розумію, що кожен рятував власних дітей, але ось у цих дітей взагалі нікого немає, крім нас», — каже директорка закладу.

Говорячи про малечу, вона не може втримати сліз.

«Це дуже важко, коли малеча сидить під час цих обстрілів, вибухів і говорить: „Ми не хочемо помирати“… Це так страшно, так страшно…» — повторює Тетяна.

Заспокоювати дітей допомагала довіра.

«Мені довіряють і діти, й персонал. У найстрашніші миті я казала: «Ви ж мені вірите? Я кажу: «Ми виживемо, ми все витримаємо, все буде добре, будуть і свята, і дні народження». Вдень, коли не було вибухів, у нашому центрі тривало мирне життя: ми дотримувалися звичного розпорядку, займалися, гралися. Звісно, лише більш організовано — і в прямому доступі до «тривожних рюкзаків», — каже Тетяна Черкашина.

Так минув місяць. Місяць на війні.

«Сім'я категорично проти виїзду з міста, ми залишаємося в Харкові. Я живу на роботі»

26 березня евакуювати центр допоміг Червоний Хрест — у координації з обласною службою у справах дітей, а також зі стороною, яка приймала. І зараз двадцятеро дітей (решту забрали біологічні сім’ї) перебувають в одному з мальовничих куточків заходу України.

Тетяна Володимирівна залишилася на робочому місці, а з дітьми поїхали чотири співробітника: психолог, два вихователі та медсестра.

«Передусім — центр немає кому охороняти. Крім того, я також маю родину, і я не можу її кинути назавжди. Моя сім’я категорично проти виїзду з міста, а отже ми залишаємося в Харкові. Я живу на роботі. Крім того, залишаються поточні обов’язки — наприклад, персонал повинен отримувати зарплатню. Головна бухгалтерка, на превеликий жаль, у березні померла від коронавірусу, інша — евакуювалася попри все. Тому ми з заступником освоїли бухгалтерські програми і займаємося усім одразу, бо більше немає кому», — пояснює директорка центру.

За теперішнім місцем перебування про вихованців центру добре піклуються.

«Діти дуже задоволені, вони на природі, цілодобово з ними поруч наші співробітники. Дітям просто казково пощастило. Це дитячий оздоровчий табір, це прекрасне мальовниче містечко. Адміністрація та весь персонал табору дуже тепло прийняли наших дітей. Для мене головне, щоби їм було комфортно, а, за словами дітей, так і є. Якщо потрібно щось, немає жодних проблем доставити все необхідне до табору. З дітьми регулярно спілкуємося, сумуємо одне за одним», — каже Тетяна.

Проте багато сумувати часу немає. Попри відсутність дітей, у центрі багато роботи. Та й новий вихованець нещодавно з’явився.

«Це 16-річний хлопчик, його до нас евакуювали з Ізюму. Повернутися додому, до сім’ї, звісно, він жодним чином не може. Тому піклуємося про нього. Взагалі, я впевнена, що ми можемо потурбуватися про дітей, можемо стати, так би мовити, перевалочною базою для евакуйованих дітей, які потім вирушать до інших закладів. Ми готові до роботи», — наголошує директорка центру. І додає: під час війни діти стають сиротами не через те, що їхні батьки неправильно поводяться, а через те, що батьки гинуть внаслідок бойових дій.

«Про цих дітей має хтось піклуватися. Я знаю, що ми — зможемо», — впевнена Тетяна Черкашина.

Довідка

«ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» — це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів та з окупації до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Історії, записані й опубліковані зараз, допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини та підтримки сім’ї в Україні після Перемоги.

Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки „Українська Мережа за Права Дитини“ в формуванні державної політики у сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».

Архів матеріалів медіакампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» тут.

Читайте також: «Проїхав 31 тисячу кілометрів і врятував сотні дітей»: харків`янин евакуював дітей із шести дитячих будинків

1019

Читайте нас у Facebook