«Проїхав 31 тисячу кілометрів і врятував сотні дітей»: харків`янин евакуював дітей із шести дитячих будинків
Війна складається з болю і страждань, але й актів героїзму. Юрій Гордієнко з Харкова відмовляється від звання Героя. Але завдяки йому сотні українських дітей живі та цілі. Юрій евакуював дітей із шести дитячих будинків у Харкові, яким загрожувало бомбардування. Було здійснено 11 поїздок по 1400 км кожна, загалом — 30 800 км (туди й назад).
«Те, що ми переживаємо, це геноцид, це знищення українського народу. У цій війні з росією загинуло багато мирних жителів. Багато жінок та дітей втратили свої життя. Міста спустошені», — каже «ФАКТАМ» Юрій Гордієнко. - Я з міста Сухумі, та через воєнні дії у 1992 році був вимушений переїхати до України, у Харків. Мені було тоді 18 років. Як бачите, рф вже вдруге знищує моє життя. В той час, будучи переселенцем, я вперше отримав необхідну мені допомогу від зовсім сторонніх людей. Саме тоді я дав собі обіцянку: щойно досягну нормального рівня життя, обов’язково буду допомагати всім беззахисним та нужденним.
Закінчив я Київський державний економічний університет, Інститут соціально-політичних ініціатив та Харківський інститут банківської справи. Коли я спілкувався з головою одного з департаментів Міжнародного конгресу «МИР», у мене виникла ідея заснування власної організації. Тож вже понад 5 років Міжнародна академія захисту прав людини вирішує проблеми громадян та приймає активну участь у масових та культурних заходах України та за її межами. Я увійшов до Книги рекордів України як організатор та генеральний партнер наймасштабніших дитячих заходів. Мабуть, варто додати, що близько двадцяти років я займаюся благодійністю та зібрав команду однодумців, котрі завжди готові прийти на допомогу. Ця діяльність ще у 2013-му дозволила мені отримати звання «Меценат року» за допомогу дітям-сиротам на Міжнародному фестивалі «Щасливі долоні», котрий проходив в Артеку.
— Коли почалась війна, ви перебували у лікарні з інфарктом. Що ви пережили, як залишили лікарню, чи загрожувало це вашому здоров'ю?
— За декілька днів до інфаркту я став свідком ракетних ударів у районі Північної Салтівки, де на моїх очах у результаті обстрілу згорів заживо батько мого друга разом зі своїми двома псами та було зруйновано будинок цієї сім’ї. Цілком впевнений, що саме ця подія спричинила погіршення стану мого здоров’я, і 28 лютого я отримав інфаркт. Під час мого перебування в лікарні почалися сильні обстріли нашого району, була повна відсутність світла, опалення, інтернету та мобільного зв’язку. Коли прийшов до тями, не мав можливості зв’язатися зі своїми рідними. Ігноруючи вказівки та рекомендації лікарів щодо стану мого здоров’я, вирішив покинути медичний заклад, бо мав мету врятувати свою сім’ю та негайно, незважаючи ні на що, вирушити у будь-яку безпечну область нашої країни.
Читайте також: Харківʼяни радіють збитим російським літакам — і приводи для радості з’являються регулярно (відео)
Щойно закінчилася комендантська година, ми поїхали з рідного міста, до нас приєдналися ще на семи автомобілях мої друзі, в яких також є діти. До Чернівців ми їхали шість днів, зупиняючись на ночівлю у декількох містах. На пів шляху, у Кропивницькому, я був знову вимушений звернутися по медичну допомогу, бо недолікована хвороба далася взнаки. Зараз я все ще погано себе почуваю, та приймаю значну кількість рекомендованих ліків, але все ще не маю можливості для повноцінного лікування, бо щоденно займаюся проблемами дітей-сиріт Харківщини та організацією їхньої евакуації.
— Як відбувається евакуація? Чи були якісь вкрай складні ситуації під час евакуації?
— Коли я вивіз своїх близьких у Чернівці, впевнився, що обраний маршрут був найкомфортнішим та найбезпечнішим, а отже я можу взяти на себе відповідальність за евакуацію з зони бойових дій дітей-сиріт саме цим шляхом. З перших днів війни я отримував повідомлення та відеозвернення з проханням про допомогу. В мирний час ми з моєю командою опікувалися дитячими будинками, і звичайно, в воєнний час вони повністю можуть розраховувати на нас, тим більше, що в перші дні війни, вже під обстрілами, я забезпечував їх необхідними продуктами харчування та медикаментами. На сьогодні ми вже евакуювали понад 200 дітей — вихованців центру соціально-психологічної реабілітації, дитячих будинків сімейного типу, інтернатів та декілька багатодітних родин.
Евакуація відбувається наступним чином: наша волонтерська команда курсує за маршрутом Харків — Полтава — Кропивницький — Вінниця — Чернівці.
— Як на це все реагують самі діти? Як їх заспокоюєте?
— Перебуваючи під обстрілами, та ховаючись від них у підвалах та бомбосховищах діти отримали психологічні травми. Тож найближчим часом ми плануємо залучити команду психологів, аби покращити їхній стан. Дітям-сиротам особливо важко, бо на їхню долю вже випало чимало випробувань, а російська агресія майже лишила їх дитинства. Треба віддати належне мамам-вихователям, вони насправді всім серцем піклуються про своїх дітлахів та створюють максимальний психологічний комфорт, відчуття безпеки й душевного тепла.
— Яка подальша доля дітей, яких ви врятували?
— Всіх евакуйованих дітей ми влаштовуємо у Чернівцях. В цьому нам допомагають представники різних організацій та конфесій. Щодо їхньої подальшої долі, наразі більшість має проблеми з документами, і ми їх вирішуємо, попри будь-які бюрократичні перешкоди. Як тільки все буде готово, відразу розпочнемо пошуки максимально комфортних умов для їхнього проживання у Європі.
— Назад до Харкова ви везете якусь допомогу з Західної України?
— Так, за сприяння заступника губернатора Чернівецькій області Богдана Ковалюка та благодійного фонду «Україна єдина» у особі голови Молофія Романа, зворотнім рейсом на Харківщину ми доставляємо продукти харчування та медикаменти.
— Що найбільше вразило вас у цій війні?
— Мене вразила згуртованість, щирість та чуйність наших громадян. Таке відчуття, що війна відкрила у кожного з нас якийсь невичерпний внутрішній ресурс сили, стійкості та жаги до дій. Далеко не кожен дорослий зможе витримати випробування війною і водночас щиро вірити у світле майбутнє. А діти можуть. Так, звичайно, їм тяжко й долати свої страхи вони обов’язково будуть з психологами, але радість, що притаманна лише дітям, нагадує нам, для кого саме ми самовіддано рятуємо Батьківщину. І це вражає!
2811Читайте також: «Люди добираються на вокзал тунелями метро»: біженці розповіли, як їм вдалося евакуюватися з Харкова
Читайте нас у Facebook
