ПОИСК
Шоу-бізнес

«Найбільше боялась, що можу вже не побачити сина»: Людмила Барбір про те, як через війну залишилась одна в Києві

12:40 8 жовтня 2022
Людмила Барбір із сином
Телеведучу Людмилу Барбір телеглядачі знають, як спортивну жінку, турботливу маму, жартівливу та емоційну партнерку Руслана Сенічкіна в ефірі ранкового шоу «Сніданок з 1+1» (ТЕТ) — їх творча пара нещодавно відсвяткувала 9-річчя спільної роботи. Проте повномасштабне вторгнення росії змінило життя кожного жителя України, і Людмили — в тому числі.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» телеведуча розповіла, чому під обстрілами поверталась до Києва, як події в країні вплинули на стан її 10-річного сина та якими вправами лікує стрес.

«Я забігла в кімнату до сина, сонного його поцілувала і пішла на роботу»

— Люда, ви були серед тих, хто вірив у війну з Росією?

— Я з тієї категорії людей, яка до кінця сподівалась, що війни не буде. Проте це були тільки сподівання, всередині я розуміла, що напад — це просто питання часу. Адже мій чоловік був в АТО з 2014 року, ми постійно стежили за новинами, слухали експертів і розуміли, що події розвиваються до повномасштабного нападу. Я дійсно зібрала тривожні валізи з медикаментами і усім найнеобхіднішим для нас і сина. І ще одну валізу з документами і цінними речами, де поклала сімейні фотографії, малюнки сина, взяла вишиванку, власноруч вишиту бабусею, її хустку та запаску. Хотіла взяти усі спогади, бо розуміла, що ці речі не придбаю ні за які кошти.

Війна мене не застала в ліжку, як багатьох. Я вже зібралась їхати на телеканал, внизу очікував водій, я зав’язувала шнурки на порозі і раптом почула страшенний вибух, а потім слова чоловіка: «Почалось!» Я забігла в кімнату до сина, сонного його поцілувала і пішла…

РЕКЛАМА

— Ви проживаєте за містом?

— Так, на Київщині, якраз зі сторони Чернігова. Я розуміла, що якщо прорвуть тут, то будуть йти на Київ трасою повз наш будинок. Паніки не було, але я не знала, як діяти, бо офіційної інформації також одразу не було. В соцмережах писали про вибухи по всій Україні, я розуміла, що зараз їду на роботу на правий берег, а моя родина залишається на лівому. Я виходжу у двір, а там консьєрж в паніці бігає, кричить, що почалась війна, прокидайтесь. Сусіди починають з дітьми спускатись у бомбосховище, кричать, метушаться, паніка… А я з тривогою у серці сідаю в авто і їду на роботу.

РЕКЛАМА

Ми виходимо нашою четвіркою в прямий ефір: Неля Шовкопляс, Єгор Гордєєв, Руслан Сенічкін та я. По факту з цього і почався великий марафон новин. Була неймовірна кількість інформації звідусіль, але ми намагались розібрати її по крупинках та аналізувати, щоб не дезінформувати глядачів.

Неля Шовкопляс, Єгор Гордєєв, Людмила Барбір і Руслан Сенічкін 24 лютого фактично розпочали великий марафон новин

РЕКЛАМА

Після ефіру я зателефонувала чоловікові, і ми вирішили, що потрібно дитину відвезти до бабусі у Карпати, а самим залишитись в Києві. Чоловік одразу повідомив, що піде у ТРО. Ми сіли в авто та поїхали до мами. Разом з нами поїхала родина наших друзів з дітьми й мамою, яким ми запропонували прихисток. Там ми лише переночували, мама з дуже важкою душею нас відпускала назад. Проте заявила, що не відмовлятиме нас. Ми виїжджали дуже рано, і вона промовила: «Боже, я оце плачу, ніби на війну вас проводжаю!» І оця фраза, якою ми раніше кидалися, не вдумуючись в сенс, на автоматі, набула абсолютно іншого значення — стала страшною реальністю.

— Повернутись до Києва тоді було просто?

— Ні. Якби не моя прескарта, ми б, напевно, до Києва не потрапили. Бо тоді ми вже фактично проривалися під обстрілами по Житомирській трасі. І коли їхали, то шалені черги і затори були з міста і практично жодної машини в бік столиці.

Їхали у той час, коли по трасі мала їхати колона російських БТРів. Нас зупиняють українські військові на блокпості, питають, чи розуміємо ми небезпеку, що можемо просто не доїхати до столиці. Ми попросили нас пропустити. Вони відповіли: тільки на ваш страх та ризик, бо на наступному блокпості вже можуть бути орки.

Ми просувалися розбомбленою дорогою, бачили вирви, спалені перевернуті автівки, розбиті будівлі. При нас на одному з блокпостів затримали ДРГшників. Коли ми вже заїхали до Києва, то одразу поїхали на роботу, бо додому дістатись вже не було можливості, всі мости були заміновані. Пізніше один зі знайомих чоловіка повідомив, що почались обстріли Гореничів, які ми проїжджали. По факту, нам просто пощастило. Наступного дня чоловік записався в ТРО, а я залишилась на роботі.

— Так і жили, на каналі?

— Так, доводилось ночувати у сховищі на парковці телеканалу та у костюмерній. Там працювали, ночували і їли. Коли тривоги не було, я дотримувалась правил двох стін і ночувала в костюмерній. А щоб було тепліше і м’якіше, стелила під спальник костюм святого Миколая, який висів у гардеробній. І там було досить так затишно серед костюмів, туфель. У мене, до речі, досі спальник на «1+1» залишився. Пізніше перебралась до нашої продюсерки, яка живе неподалік каналу.

«Прощання з татом для Тараса було дуже довгим і болісним. Він ніяк не хотів відпускати його з обіймів»

— Пам'ятаю, перші дні весь час ви були в ефірі…

— Так, нам навіть з Русланом глядачі нещодавно писали, що в атмосфері шоку та паніки давав наснаги та сил той факт, що Київ тримається, бо ми були на екрані телевізора, на своїх місцях. Вони зізнались, що якби нас не було в ефірі, то для них це б стало сигналом, що столицю потрібно покидати. Якщо пригадати перші дні вторгнення, то Київ дійсно був іншим. Проте, попри відсутність людей, що спочатку дуже лякало, воно все одно дихало та було живим.

Людмила Барбір і Руслан Сенічкін ведуть ефір у День Незалежності України, 2022 рік

— А який страх був найсильніший?

— Найбільше боялась того, що можу більше не побачити сина.

— Чи не думали про те, щоб виїхати з дитиною з країни?

— Ні, не думала. Підсвідомо вірила, що вистоїмо. Коли відвозила сина на захід України розуміла, що прилітає всюди: і до Івано-Франківська, Львова, Житомира. Проте ми вирішили, що там у бабусі все-таки буде йому безпечніше. А ще розуміла, що розлучаємось з сином на довго. Адже я ніколи, нікуди не відправляла його, навіть на канікули. І для мене це було шоком. Перші дні я взагалі ніяк не могла звикнути до того, що відтепер сама…

Мене дуже тривожило, як це все вплине на сина. Тому щодня виходила на відеозв'язок. На момент повномасштабного вторгнення йому було лише 9 років, але він все прекрасно розумів. Бо до 24 лютого у нас постійно був увімкнений телевізор, де йшли різні передачі, політичні ток-шоу, і малий чув висновки різних експертів. Ми йому говорили, що можлива велика війна, що тепер вона може бути не тільки на сході країни, а й прийти усюди. І якось запитала, чи лякає його це? На що він відповів: «Знаєш, мамо, я намагаюсь про це не думати. Але розумію, що це можливо».

А вдень повномасштабного вторгнення, коли повернулась з марафону, Тарас тихенько сидів та складав лего. Коли я йому сказала, що він, мабуть, знає про початок війни, він мене виправив: «Мам, ну взагалі-то у нас вже 8 років іде війна». Тарас, який був дуже комунікабельним, веселим та позитивним, в перші місяці вторгнення закрився. До нього було важко достукатися, він мало йшов на контакт. Син був наче колючий їжак, відповідав на питання «так», «ні» або «не знаю». І це мене лякало. Згодом зрозуміла, що мені просто потрібно змінити формат діалогу. І почала йому розповідати прості речі, як минув мій день, що було позитивного. Авжеж, я розповідала й про події, що відбуваються, проте не нагнітала обстановку, більше перемикалась на повсякдення.

Лише десь через місяць він оговтався і повністю розкрився. З захопленням по відеозв’язку розповідав про все-все: як допомагав бабусі збирати урожай на грядках, скільки зібрали огірків, помідорів, цибулі, скільки банок закатали. Як варили варення «смачнюще» з малини. Я дуже раділа, що міська дитина привчається до сільської роботи і йому це подобається (посміхається. — Авт.).

В серпні чоловік зміг вирватись до нього на день народження, це стало неймовірним сюрпризом для Тараса. Але прощання з татом було дуже довгим і болісним. Тарас ніяк не хотів відпускати його з обіймів. І коли чоловік сів у машину і рушив, син просто побіг за автомобілем і біг до тих пір, поки машина не зникла за поворотом. Згадую, і сльози навертаються на очі…

Лише через довгих сім місяців я забрала сина до Києва, коли почула, що багато його друзів-однокласників, за якими він так скучив, повертаються додому.

"Ми вже обговорювали з сім’єю, що коли настане перемога, то зберемось усі разом в Карпатах і влаштуємо великий-великий пікнік", - каже Людмила

— Які традиції з мирного життя ви залишили у спілкуванні з сином?

—  У нас ввечері була улюблена гра: коли разом жили, для зняття стресу любили кидатися подушками. Проте, кидаючи, ми подушці давали назву: «Це тобі подушка-лоскотушка», «Це тобі подушка-цьомнатушка», «Це подушка-люблюшка». Ми придумували певні позитивні посили. І, оскільки зараз подушками ми не могли покидатися, то телефоном казали одне одному: «Я тобі шлю подушку-цьоматушку, подушку-щасливушку, подушку-заспокоюшку, подушку-Муську» (це про нашу кицьку Мусю). Він придумував слова, а я йому у відповідь. І ми таким чином обмінювались енергією і бажали спокійної ночі одне одному.

«Отримавши повідомлення „Ми живі. Все добре“, не змогла стримати емоцій і прямо в ефірі розплакалася від радощів»

— Пам'ятаєте найважчий день перших тижнів війни?

— Направду важко сказати… Напевно, найстрашніший був той день, коли ми повертались до Києва у невідомість. В дорозі чули по радіо, що висадився десант, ведуться бої, зайняли аеропорт Гостомель. Страшно, коли ти їдеш і не знаєш, що на тебе чекає буквально, за поворотом. Багато українців пережили це відчуття.

Ще згадую важкі дні, коли перестали виходити на зв'язок подруга та колега — гример з телеканалу «1+1», яка проживала в Бучі. Я знала, що їх обстрілюють, бомблять, що вони сидять у підвалах, без їжі й води. І я вже подумала про найгірше. І тут через кілька тижнів, прямо під час прямого ефіру «Сніданку з 1+1» прийшло від неї повідомлення: «Ми живі. Все добре». Я не змогла стримати емоцій і прямо в ефірі розплакалася від радощів.

— Чи був момент розпачу, коли здавалося, що ми здамося?

— Ні. Як би це дивно не звучало, у мене не було такого. У моїй парадигмі взагалі не було формулювання, що ми програємо. Тобто я розуміла, що ситуація може загостритись, проте ми все одно відіб’ємося, скільки б часу та сил на це не знадобилось.

— А у чому ви черпаєте енергію?

— У своєму синові та у звичайних рутинних речах. Я переживала внутрішньо різні фази, проте розуміння того, що ми маємо перемогти — нікуди не зникає. Життя триває і потрібно, всупереч очікуванням рашистів, все відновлювати. Син дає мені багато сил, ту саму енергію і стимул для того, щоб працювати й далі жити. Треба мати чітко розпланований день. Робити те, що ти в змозі: долучитись до волонтерської діяльності, якось допомагати. Коли у тебе багато справ, то немає часу обдумувати свій стан, сидіти та страждати.

— Чи були дні, коли ви просто не в змозі були виходити в ефір?

— Таких днів не було, я дуже відповідально ставлюсь до роботи. Перші місяці взагалі працювала без вихідних. Які вихідні? Війна! Було два чи три рази, коли ми не виходили в ефір — це відбулось під час великої комендантської години, яку оголошували в Києві. Була складність у тому, щоб уся команда проєкту змогла бути на роботі. І на день ми могли трохи видихнути. Проте, як виявилось потім, краще б й надалі працювали в такому ритмі. Бо коли ти працюєш по факту на виснаження, то менше думаєш про події, не пишеш у своїй голові негативні сценарії.

Слід додати, що це вже був не той «Сніданок з 1+1», який існував до повномасштабного вторгнення. Зізнаюсь: був час, коли ми робили усе «на колінках». Ми раділи кожному колезі, який прибував на канал. Інколи виходили в ефір у футболках, в спортивних костюмах. Ми там і плакали, і сміялися. Це просто були 3 години життя в прямому ефірі разом з нашими глядачами, які весь час були на зв’язку.

— Відомо, що ви активно займаєтесь спортом. Чи вдалось зараз повернутись до цієї звички?

— От зараз відновила пробіжки і займаюсь вдома гімнастикою. Зізнаюсь, що перші 5 місяців з початку вторгнення взагалі ні про який спорт не могла думати. Хоча неодноразово психологи, психотерапевти, різні лікарі наголошували, що елементарну гімнастику потрібно робити, тому що відновлюється тонус та енергія в тілі. Також фізичні вправи знімають стрес. Для когось спорт — це щось з мирного життя, а для когось — як піти почистити зуби або випити пігулку. Ну от для мене ліки так само — це встати з ліжка і розім’ятись, зробити якусь вправу для спини, бо у мене є проблеми зі спиною. І якщо я маю вільні пів години, вибігти на вулицю, просто вздовж лісу пробігти пару кілометрів. Так я стрес зганяю.

— Знаєте, що зробите, коли ми переможемо?

— Ми вже обговорювали з сім’єю, що коли настане перемога, то зберемось усі разом в Карпатах і влаштуємо великий-великий пікнік. Це буде справжнє возз’єднання родини. Почнеться інше життя, в інших умовах. Нам доведеться звикнути, що наші діти вивчатимуть домедичну військову допомогу та знатимуть, як поводитися з вибухонебезпечними предметами. Звикнути, що ми живемо поруч з «хворим сусідом», садистом. І бути завжди напоготові.

Раніше відома актриса Лариса Кадочникова розповіла про те, чому не виїхала з країни.

Читайте також: «Я пережила страх та депресію»: директорка конкурсу «Міс Україна» про зміни в житті

Фото надані Людмилою Барбір

9508

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів