ПОИСК
Україна

«Вищі сили наче попереджали мене, щоб не заходила у квартиру»: через вибух бомби жінці травмувало коліно, але вона все ж змогла врятувати сина

12:20 22 травня 2023
Марина Артемова з сином
Через вибух однієї з авіаційних бомб, скинутих рашистськими літаками на Маріуполь в березні 2022 року, місцева мешканка Марина Артемова отримала розрив зв’язки колінного суглоба. Незважаючи на це, їй треба було врятувати з оточеного міста свого маленького сина Андрія. Про пережите цією жінкою та багатьма її земляками розповідається на фотовиставці «Портрети Маріуполя», яка відкрилась в Національному музеї історії України.

«Будинок, в підвалі якого ми жили, фактично опинився на лінії фронту — біля нього призупинився наступ російських військ»

— Ми з маленьким сином Андрійком (весною 2022-го йому було 5 років) ховалися від обстрілів в підвалі нашого багатоквартирного будинку, — розповіла «ФАКТАМ» Марина Артемова. - В підвалі було холодно і сиро, тож 12 березня вночі дитина попросилась піднятись в нашу квартиру, бо там було трошки тепліше — завдяки тому, що на той момент ще не вибило вікна. У квартирі ми з ним подрімали і зібралися знову спуститись в підвал. Аж раптом російський літак (або декілька літаків) почав скидати авіаційні бомби. Вибуховою хвилею вибило досить масивні металеві вхідні двері в нашу квартиру. Їх зірвало з петель, і двері вдарили по мені. На щастя, сина не зачепило. Я полетіла на підлогу. Спробувала підвестися, але знову впала — було відчуття, що в мене вже немає однієї ноги. Згодом, коли ми вирвались з Маріуполя, лікарі зробивши МРТ, діагностували у мене розрив зв’язок колінного суглоба.

— Коли вас шарахнуло тими дверима і ви не змогли звестись на ноги, хтось прийшов вам на допомогу?

— Так. Я стала кликати людей. На нашому поверсі на той час, лишились сусіди ще в одній квартирі — бабуся і її дорослий онук. Вони були вдома в ту ніч, проте зразу допомогти нам не могли — через вибухову хвилю двері їхньої квартири заклинило. Але сусіди з 8-го поверху їм допомогли, а тоді вже вони прибігли до нас. Бабуся вела Андрія, а її онук допомагав мені.

— У вас було передчуття, що щось трапиться?

РЕКЛАМА

— Згадуючи ту ніч, розумію, що вищі сили наче застерігали мене, підказували, що не варто заходити у квартиру. Річ у тім, що я зразу не змогла відкрити двері перегородки, бо заклинило замок. Але я мала при собі мультитул (складний багатофункціональний інструмент). За його допомогою, підсвічуючи собі ліхтариком, я розкрутила той замок. Виявилось, що через поштовхи та вібрацію від вибухів в ньому тріснув язичок. На душі було тривожно і я казала сину: «Краще підемо вниз». Але він почав просити, щоб все ж зайшли додому. Я там його перевдягла, ми встигли трохи поспати в коридорі, як знову почалася атака російських літаків по мирних кварталах. Бомба впала поруч з нашим будинком, і я отримала удар металевими дверми.

Читайте також: «Мої дружина і доньки знаходилися в маріупольському драмтеатрі, коли на нього скинули 500-кілограмові бомби»: дивовижна історія порятунку сім’ї журналіста

РЕКЛАМА

Я вам скажу, що нам в певному сенсі поталанило. Адже осколки бомб поранили деяких людей, які саме бігли зі своїх квартир вниз в підвал. Поранених треба було якось доправити в лікарню. Всі автівки в нашому дворі були дуже сильно ушкоджені (деякі згоріли) від вибухів трьох авіаційних бомб, які впали тієї ночі неподалік. На щастя, одну машину все ж дивом вдалося завести (бо вона стояла в гаражі, який її частково захистив). Але все одно лобове скло в ній вилетіло. Ми відвезли поранених в одну з лікарень, де ще були лікарі. Людям надали допомогу, яку була можлива в тих умовах, і вони повернулися до нас в підвал — там було безпечніше, ніж в лікарняних палатах.

— У вас була серйозно травмована нога. Ви могли ходити?

— Могла переміщатися, спираючись на когось. Після пожежі в нашому будинку ми з сином перебралися в підвал сусіднього дому. Під час цих переходів я неодноразово падала. Думаю, що цими падіннями остаточно добила коліно. Але я мала рухатись — заради порятунку сина. Тож змусила себе ходити — шкутильгаючи, не зважаючи на біль.

РЕКЛАМА
«В Маріуполі через інтенсивні бої ми були змушені знаходитись переважно в підвалі. У квартиру підіймалися ненадовго. Але саме у квартирі нас застав наліт російської авіації, і я отримала розрив зв’язок коліна», - розповіла Марина. На фото з сином Андрійком

— Сусіди в ті дні жили комуною?

— До певної міри дійсно комуною: допомогали одне одному, частина людей готувала їжу разом (хоча дехто й індивідуально). Газу, електрики не було. Варили на вулиці на вогнищі. Це я розповідаю про мешканців нашого будинку. Коли він згорів і ми перебралися в підвал сусіднього дому, то там всі готували разом. Людей там було дуже багато. Мій син не їсть деякі продукти, тому в тих умовах готувати йому було особливо складно.

— Де тоді був ваш чоловік?

— В Києві. Мій чоловік Сергій військовий. Але перед початком великої війни він був цивільним і перебував в столиці. Ясна річ, що коли росія відкрито вторглась в Україну, він пішов на війну. До 2 березня ми без особливих проблем зв’язувались по мобільному. Навіть 8 березня я знайшла місце, куди ще добивав сигнал, і ми поговорили з Сергієм. Після того я змогла до нього додзвонитись тільки 20 березня о 5 годині ранку — вже коли ми з сином вирвались з Маріуполя і знайшли, де зарядити телефон. Сергієва бригада звільняла Київську область.

Читайте також: «Мої собаки тепер на небі. І дідусь також»: 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації

— Була якась конкретна подія, яка підштовхнула вас наважитись виходити з міста?

— Таких подій було декілька. По перше, будинок, в підвалі якого ми жили, фактично опинився на лінії фронту — біля нього призупинився наступ російських військ. Українські захисники влучним вогнем не дозволяли цим виродкам перетнути широкий проспект, щоб рухатись далі.

Приблизно тоді ж (десь з 16 березня) з різних сіл до цього та сусідніх будинків почали прориватись на приватних автівках родичі людей, які переховувались в підвалах, і вивозити їх. Стало зрозуміло, що існують шляхи, по яких можна звідси вибратись. Ті, хто проривався до родичів, розповідали, що з певних місць в Маріуполі час від часу відправляються евакуаційні автобуси. Слід сказати, що то були не українські автобуси, але я не могла зважати на цю обставину, тому що головним було — врятувати дитину. З жінками, з якими ми переховувались в підвалі, говорили про те, що з кожним днем ситуація стає все більш небезпечною, побутові умови жахливі, треба вибиратися з міста. У мене до того ж була додаткова причина вирватись на підконтрольну українській владі територію — те, що мій чоловік військовий. Я розуміла, що окупанти почнуть шукати сім’ї українських захисників.

Отже, 19 березня, дочекавшись коли поблизу не буде російських танків, ми з сином та декількома жінками пішли до обласної лікарні — найближче місце, звідки можна було сісти на евакуаційний автобус (але ми були морально готові йти навіть на околицю міста). Відстань до тієї лікарні невелика, але ми долали її довго — зокрема через те, що мені було дуже важко йти. Врешті нам поталанило сісти в автобус і виїхати в більш-менш безпечне місце, а вже звідти через окупований Бердянськ — в підконтрольне українській владі Запоріжжя.

Читайте також: «Я просила Бога, щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб ніхто не мучився»: страшна історія з Маріуполя

— Що ви взяли з собою в дорогу?

— Найнеобхідніше і найцінніше, в тому числі український прапор. Взяла з Маріуполя ще й військові шеврони, але врешті вирішила їх викинути. А ось прапор таки вивезла в Запоріжжя.

—  Де ви його сховали?

— В плащі для туристичних походів. Одна з кишень в ньому була розірвана, і це дало можливість покласти знамено під підкладку. Колись цей прапор чоловік привіз зі своєї військової частини.

«Пасажири розуміли, що будь-якої миті може бути влучання в наш поїзд»

Серед багатьох героїв виставки «Портрети Маріуполя» — психолог Наталя Яковенко. На другий день великої війни вона з донькою була в потязі, який потрапив під обстріл.

— Ми з донькою Настею і моєю подругою Оленою та її сином виїхали з Маріуполя останнім евакуаційним потягом 25 лютого, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя. - Увечері того дня евакуюватися планували ще декілька моїх подруг, але за нашим потягом перебило вибухами рейки, тож залізничний шлях було перерізано.

Читайте також: «Не хотіла, щоб діти бачили мене в крові, з відірваною ногою»: мешканка Маріуполя розповіла, як її сім'ї вдалося вирватися з пекла

Вагони в нашому поїзді були переповнені. Місць в купе не вистачило, тож люди сиділи в коридорах. Було багато дітей, адже передусім їх слід було рятувати. Останнє, що я побачила, коли ми виїздили з Маріуполя, — колону танків, яка йшла по набережній біля «Азовсталі».

Найстрашніше на маршруті трапилось біля Волновахи — серед білого дня наш поїзд потрапив під обстріл. Потяг зупинився, трава в степу горіла. Це стало для нас жахливою несподіванкою: ми вважали, що бої йдуть в районі Водяного, а виявилось, вони точились вже біля Волновахи. До речі, поки вагони рухались, вони заглушали гуркіт вибухів. Але тільки потяг став, стало чути потужну канонаду. Пасажири розуміли, що будь-якої миті може бути влучання в поїзд. Дорослі клали дітей на підлогу і лягали на них, щоб прикрити малечу своїми тілами, накривали себе всіма ковдрами, що були в вагонах. Нарешті потяг рушив. Ми отримали такий сильний стрес, що майже не спали всю дорогу до Львова.

Наталя Яковенко: «Під час обстрілу ми отримали такий сильний стрес, що майже не спали всю дорогу до Львова». На фото Наталя з донькою Настею на фоні свого портрета на виставці

— На третю добу ми потрапили в Польщу і, як тільки дісталися ліжок, миттєво провалились у сон, — згадує Наталя. — Я тоді за тиждень схудла більш ніж на 10 кілограмів. Мої батьки пережили в Маріуполі жахи осади міста і, на щастя, змогли 16 березня вирватися на моєму автомобілі (кермував мій батько) на територію, підконтрольну українській владі.

Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі

Наталя з донькою місяць провели в Польщі й повернулися в Україну. Зараз Наталя працює на посаді координатора програми у проєкті Всесвітньої організації охорони здоров’я — разом з колегами навчає українців управляти своїм стресом.

— В рамках цього проєкту створено потужний координаційний центр під керівництвом Олени Зеленської. Наше завдання підготувати тренерів, які поширять прості навички управляння стресовими станами серед широких верств населення України, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя Яковенко.

Читайте також: «Найбільше росіян дратувало, що ми такі красиві»: жителька Маріуполя про пережите з шестимісячним сином у фільтраційних таборах

Фото автора

1592

Читайте нас у Facebook та Instagram

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів