ПОИСК
Події

«Я просила Бога, щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб ніхто не мучився»: страшна історія з Маріуполя

20:55 8 травня 2022
Ольга з Маріуполя

Жителька Маріуполя Ольга розповіла, як її раніше щаслива родина пережила блокаду. Жінка втратила через рашистів коханого чоловіка, постраждали її дитина та мама…

«Наше місто вже потопало в крові. 3 березня виїхали з дому до друзів, — згадує жінка. —  Наш район почали бомбити із «Градів». Коли снаряди полетіли в сусідні будинки, стало зрозуміло, що треба бігти. Знаємо, що місто закрите, ми в котлі. Їдемо до друзів у центр міста. Думаємо, що там спокійніше.

Приїхали. Перші три дні вибухи було чутно, але далеко. Потім почалося пекло. Над нами вже другу добу кружляв бомбардувальник. І ми були в очікуванні, чи впаде бомба на наш будинок, чи ні. Тихо. Беззвучно. Летів літак. Чути лише вибухи. Поснідали. Мій чоловік Женя сказав, що, поки тихо, потрібно піти до машини та зарядити дівчаткам планшети на вечір. Все тремтить, стіни хитаються, секунда — і я розумію, що це все. Це саме воно. На нас скинули авіабомбу.

У каламутній свідомості я бачу, що Саша і Ліза цілі, думки — де Ваня, Женя, мама… Біжу в кімнату по завалах. Заціпеніння. Бачу маму, вона у крові, кричить. Бачу Ваню. Лежить. На підлозі. На ньому шибки, пил, каміння і рама від вікна… Прямо на обличчі. Він лежить, очі заплющені. Думки: це все. Мій малюк… Зриваю в агонії з нього раму, він мовчить. Кричу: «Ваню, Ваню, синок!». Очі заморгали. Живий, живий мій хлопчик. Весь у склі, крові, очі засипані пилом та дрібним склом. Беру на руки, знімаю раму з мами. У неї пробито голову.

Кричу: «Женя, де мій Женя?». Розумію, що якщо він не прибіг до нас відразу, значить щось погане трапилося. Навколо руїни, над головою продовжують літати бомбардувальники і далі скидають бомби. Кричу: «Женя живий? Де він? Голова ціла?» (Чомусь саме голова, мені здавалося що якщо голова ціла, то все інше буде добре.) Бачу, що Женю намагаються дістати з-під нашої машини. Кладуть на ковдру. Він перекошений. Не рухається. Біжу до нього, кричу, що все буде добре, що люблю його. Він показує, щоб йшла з дітьми. Спускаємось у підвал із дітьми. Ліза плаче і крізь гул літаків, що літають над нами, я чую: «Ваню, Ванечко, братик, відкрий очі, мій малюк, мій улюблений братик. Мама, мама, чому у нього закриті очі?» Я відповіла: «Доню, він живий».

Читайте також: «Щоби нагодувати дітей, я була готова вбити собаку»: три страшні історії з Маріуполя

За словами Ольги, весь цей час вона не знала, чи є якісь пошкодження у сина, адже він упав з висоти від вибухової хвилі.

«Ми вилізли з підвалу, — продовжує Ольга. - Навколо все зруйновано. Бачу поліцейську машину, несуть Женю. Вся вулиця завалена, будинки навколо горять, дороги завалені плитами та шибками… Таке я бачила у фільмах про кінець світу. Я босоніж. Ваня на руках. Сідаємо в машину. Поліцейські запитують ПІБ і рік народження Жені. Відповідаю та роблю помилку у місяці. Женя виправляє — полегшення. Він говорить. Значить, житиме. У голові думки, аби жив, хай на інвалідному візку, хай, може, без ніг, але хай буде живий мій Женька.

Під'їжджаємо до лікарні, її бомбардують. Над нами летять снаряди. Біжу коридором, там усюди смерть. Люди лежать на підлозі, на каталках без рук, ніг, без частин голови. Хтось плаче. Хтось кричить… Лікар оглядає Ваню. Пошкоджено м'які тканини. На обличчі багато уламків. Вибігаю в коридор — бачу каталку, на ній мій Женя. Підходжу, боюся побачити неминуче. Поруч лікар, чую, що Женя відповідає, що ногами може ворушити, а рукою — ні. Трохи заспокоююсь. Кричу, що люблю його. Він незадоволений і, зчепивши зуби, каже: йди до дітей. Женю забирають в операційну. Це був останній раз, коли я бачила його…

Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі

Усю ніч лікарню бомбили з літаків. Операційний блок розгромили вщент. Дітям було страшно. Били прямо по нас. Хтось із дівчаток запитав мене: «Мамо, ми зараз помремо?» «Не знаю, мила… не знаю». Мені було не страшно. Я тоді просила Бога, щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб одним махом. Щоб ніхто не мучився. Щоб не засипало плитами. Щоб не вмирати у муках. Я була впевнена, що ми помремо. Не впевнена була тільки, як. Боялася, що я залишуся, а діти ні.

11 березня. Ми живі. Чомусь боюся йти дізнаватися про Женю. Іде мама. 40 хвилин довжиною в життя. Сидимо на підлозі. Холодно. Запах крові та старої побілки пронизує все довкола. Годую Ваню. Наприкінці коридору бачу маму. Підходить. «Як Женя?» Думаю, що мама зараз скаже, що Женя живий, але не зможе ходити. «Олечко… Олю… Нашого Жені більше немає. Він помер, Олю. Він помер ще вчора…»

11,12,13 березня — це провал у моїй пам'яті. Цих днів я фізично не пам'ятаю. Мама каже, що я була в маренні. Я говорила, що зараз прийде Женя, купатиме дітей. Я нічого не пам'ятаю…

Читайте також: Мрію, щоб мама воскресла: мережу сколихнула історія маленького хлопчика з Маріуполя

Лікарню бомбили ще багато днів і ночей із літаків. Усі вікна були вибиті. На вулиці мороз. У лікарні 5 градусів. Звідусіль дме вітер. Я кладу поруч із собою Ваню та відчуваю, як над ним гуляє вітер. Люди ходять темним маленьким проходом між нами, шурхаючи взуттям. Іноді повз провозять скривавлені тіла…

В один із днів перебування в лікарні туди забігла дівчина з дитиною на руках. Вона плакала захлинаючись. Я подумала: дивно, малюк живий, а вона плаче. Вже потім я дізналася, що їхня родина так само потрапила під авіаудар, одну дитину врятували, а ще двох дістали мертвими з-під завалів. Я не бачила Женю мертвим. Він живий. Для мене він живий.

Десь 16 березня. Я йду, щоб знайти когось із лікарів, медсестер. Лікарня зруйнована, лікарів майже немає. На першому поверсі знаходжу лікаря. Він сказав, що мені треба в морг, але йти туди небезпечно. Це через вулицю, там бомблять. Спускаємося сходами й чуємо, як над нами летить снаряд. Один, другий, третій вибух. Лікар бере мене за руку і каже: «Вибачте, але далі я не піду». Я пройшла ще кілька кроків і після чергового вибуху повернула назад. Ні, мені не було страшно померти від снаряда. Мені було страшно побачити мого Женю там, серед неживих людей… Ми не змогли з ним попрощатись…

Читайте також: «Щоб діти не бачили цього жаху, накрила їх ковдрами»: розповідь жінки, яка з двома синами втекла з Маріуполя

Потім я дізналась, що наші документи врятували й вони знаходяться за певною адресою. Це було поряд із лікарнею. Мама хотіла йти за ними одразу, як дізналася. Але на вулиці були обстріли. Був приліт на ґанок лікарні якраз у те місце, де зазвичай люди ходили брати їжу. Тож я не відпускала маму.

21 березня у мами був день народження. Цього дня ми вирішили, що вона піде за документами. З нею пішли хлопці, з якими ми були в лікарні, щоб показати їй, де це знаходиться. Уже не авіація, але «гради» летіли. Мати повернулася. Я видихнула. З документами. Вона сказала, що нас забирають, нас вивозять волонтери. За 5 хвилин ми зібралися, попрощалися з тими, хто за ці 11 днів став сім'єю, і побігли вниз. Нас вивезли до Бердянська. Там нас зустрів наш друг та хрещений Вані.

Читайте також: «Щоразу не можу стримати сліз»: Катерина Осадча розплакалася, розповідаючи шокуючу історію пошуку жінки з Маріуполя

Далі, за словами жінки, шлях був складним та страшним. З Бердянська до Запоріжжя — одні блок-пости рашистів.

«На кожному перевірки, — згадує Ольга. - Їхали ми не автобусом Червоного хреста, а колоною з 4 машин на свій страх та ризик. По дорозі ми бачили згорілі автомобілі, ті, які теж хотіли виїхати з цього пекла, але не змогли. Відкриваються двері. Я сиджу годую Ваню. Поруч зі мною змучені дорогою Саша, Ліза та мама.

— Ви не раді що ми прийшли воювати до вас, так? — каже з кавказьким акцентом.

— Ми просто хочемо дітей відвезти туди, де не стріляють, — відповідаю я, боячись видати поглядом, що ненавиджу їх усім серцем.

— Ви в Україну, так?

— Так, у Дніпро…

— Ну я вам так скажу, ви з однієї жо*и в іншу їдете… Там буде так само. Вові своєму передайте…"

Зараз Ольга зі своїми дітьми у Польщі й чи не щодня вона публікує дописи про те, як важко їй пережити смерть чоловіка. А ще вона проклинає росію, яка не лише в неї, а в тисяч людей відібрало право «жити»…

Як раніше повідомляли «ФАКТИ», з «Азовсталі» разом з іншими мирними жителями евакуювали піврічну дитину, яка провела третину життя в окупації.

Читайте також: «Були випадки, коли люди вішалися в укриттях»: страшні хроніки з блокадного Маріуполя

Фото з instagram Ольги

4523

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.