ПОИСК
Інтерв'ю

«Мої дружина і доньки знаходилися в маріупольському драмтеатрі, коли на нього скинули 500-кілограмові бомби»: дивовижна історія порятунку сім’ї журналіста

12:24 16 жовтня 2022
маріупольський драмтеатр
— Коли почалася велика війна, мої дружина Галина та обидві доньки Галина та Марія (доньки вже дорослі) знаходились вдома в Маріуполі, а я — в Києві, — розповів «ФАКТАМ» голова ГО «Країна успіху» журналіст і боєць територіальної оборони Сергій Кутняков. - В перший же день війни я телефоном попросив їх евакуюватися, але вони відмовились, сказали, що місто активно готується до оборони. Ситуація в Маріуполі з кожним днем ставала все небезпечнішою і нестерпнішою. Коли 15 березня найініціативніша в родині молодша донька Марія (їй 30 років) включила телефон (електропостачання не було, тому заряд батареї доводилось економити) і якимось дивом додзвонилася до мене (в місті майже ніде не працював мобільний зв’язок), я узнав, що ми бомжі: ракета зруйнувала під’їзд і квартиру. Сказав, щоб вона з мамою і сестрою йшли в драматичний театр — туди мають прибути евакуаційні автобуси, які вивезуть людей до Запоріжжя. Наступного дня, 16 березня, дружина з доньками дісталися драмтеатру, дорогою туди ледь не загинувши від пострілу російського танку. А через декілька годин російський літак скинув на драмтеатр дві дуже потужні 500-кілограмові бомби. Це диво, що всі троє моїх дівчат вижили в тому пеклі. Зараз вони в безпеці у Литві.

«Температура у квартирі з вибитими вікнами трималась на позначці нуль градусів, вода вночі замерзала»

— З 10 березня окупанти почали обстрілювати житлову забудову в районі, в якому жили мої дружина і доньки, одна з ракет влучила в їх під’їзд, — продовжує Сергій Кутняков. — В цей час вони знаходились вдома. Дуже сильно злякалися, але головне, що лишилися живими та неушкодженими. Вціліла й кішка Мишка. На превеликий жаль, вбило сусіда, молодого чоловіка, який під час «прильоту» був в парадному на сходовій клітці. Його ще живого з пробитими легенями занесли в нашу квартиру. Зробити це було не просто: вибуховою хвилею вхідні двері зірвало і перекосило. Їх ледве відсунули.

Їжі й води у моїх дівчат не лишилося — запас продуктів зберігався на кухні, а її повністю зруйнувало, бо вона примикає до парадного — місця влучання ракети.

— Ваші рідні пішли з квартири?

— Не зразу — через кілька днів. Їх прихистили сусіди, квартира яких постраждала менше, ніж наша. Росіяни майже постійно обстрілювали житлові будинки або скидали на них бомби. Тому моя родина кілька днів провела у квартирі сусідів. Заради безпеки доводилося весь час знаходитись в коридорі. А він дуже маленький. Донька Марія розповідала, що довжина того коридорчику десь 2 метри, ширина — 1,5. Місця, щоб вільно лежати, там не було. Температура в квартирі з вибитими вікнами трималась на позначці нуль градусів, вода вночі замерзала.

В один з тих днів біля будинку побачили українських солдатів. Моя дружина сказала одному з бійців, що їм зовсім нема що їсти. Так той хлопець приніс їй декілька пачок галетного печива «Марія». Мої рідні й сусіди, які їх прихистили, розподілили те печиво — по шість штук кожному на день. Це був увесь їх добовий раціон: по два галетних печива на сніданок, обід і вечерю, плюс — кружка холодної води на весь день.

Треба було вибиратися з Маріуполя. Як я вже казав, 15 березня донька Марія включила телефон, змогла додзвонитися до мене і я порадив йти в драмтеатр.

Молодша донька Сергія Кутнякова Марія

— Як так сталося, що дорогою туди по них відкрив вогонь російський танк?

— Не зрозуміло, яку загрозу являли собою для росіян жінки в пуховиках і літній дядечко-сусід. Але вони бахнули по них з гармати танку. Розповім по порядку: мої дівчата разом з сусідами, які їх прихистили, тобто вшістьох, вранці 16 березня, поклавши в переноску кішку, рушили до драмтеатру. Коли підходили до перехрестя проспектів Будівельників і Миру біля площі Свободи, побачили російський танк з літерою «Z» на борту. Російські танкісти уважно подивилися на них, але нічого не сказали.

Читайте також: Втеча з пекла: українець проплив 4 км у крижаній воді, щоб вибратися з блокадного Маріуполя

Мої дівчата з сусідами зайшли за магазин «1000 дрібниць» і зустріли бійця ЗСУ. Той питає «Де ці пі***сти?» Сусідка не збагнула: «Хто, хто?» А моя дружина відповіла: «За цим будинком». Пройшли ще десь пів кварталу і знову опинилися в полі зору російських танкістів: той Z-танк, якого наші обстріляли, вже їхав по проспекту Миру. Командир, який перед цим уважно придивлявся до моїх рідних, наказав повернути в їх бік башту танка. Через декілька секунд пролунав постріл! Снаряд пролетів повз жінок і розірвався десь не надто далеко. Вони забігли в зруйновану лікарню, потім помчали дворами. Врешті благополучно дісталися до драмтеатру.

Марія розповідала про враження від того, що вони там побачили: «Наче раптом опинилися на райському острові: багато людей, дехто з них прогулюються довкола театру, є вода і продукти». Моїх дівчат пригостили чаєм, який вони не пили багато днів, сказали, що скоро буде гарячий обід. Жодних військових там не було.

«Через падіння конструкцій піднялася дуже густа щільна хмара пилу. Щоб не задихнутися, дружина натягнула на голову светр та куртку»

— Волонтери повідомили, що людей в театрі дуже багато, треба самим шукати для себе місце, — продовжує Сергій Кутняков. —  Мої знайшли вільний куточок на третьому поверсі на балконі. Старша донька Галина лишилася там з речами. А молодша Марія пішла до дядька Павла (йому 71 рік), який живе за пару кварталів від драмтеатру. Біля його дому є джерельце з чистою водою.

— Коли російський літак скинув дві 500-кілограмові бомби на драмтеатр, Марія ще туди не повернулась?

— На щастя, ні. Вона набрала джерельної води дядьку і собі. Забрати його з собою не могла — він ледь ходив (на щастя, Павло вижив, зараз за кордоном). Марія пішла назад в театр. Дорогою почула гул літака, притулилася до стіни. Одразу ж після цього майже одночасно пролунали два дуже потужні вибухи. Те, що побачила, в першу мить здалося маренням, але то була реальність: в парку біля театру та навколо фонтану лежало багато людей. Поранені кричали від болю. Даху театру не було, скрізь валялися уламки конструкцій.

На драмтеатр в Маріуполі російський літак скинув дві 500-кілограмові бомби

— Де під час бомбардування театру знаходились ваші дружина і старша донька?

— Донька Галина була на третьому поверсі. А дружина Галина (вони тезки) — в районі «чорного» входу в тильній частині будівлі. Вона як раз стояла в черзі до волонтерської аптечки. Коли на театр впали й вибухнули авіаційні бомби, дружина знаходилась біля колони під опорною балкою — свідомо вибрала безпечне місце. Саме ця балка врятувала її, бо вистояла, не впала. Дружина розповідала, що під час вибуху миттєво розвернула стопи ніг на 90 градусі. Якби не встигла — стопи розчавило б будівельними конструкціями, які рухнули поруч на підлогу. Через падіння конструкцій піднялася дуже густа щільна хмара пилу. Щоб не задихнутися, дружина натягнула собі на голову светр та куртку, дихала через них, як через фільтр. Згодом, коли зняла речі з голови, побачила довкола гори уламків, які по висоті були в рівень з її плечима. Багато людей, які знаходились поруч, загинули.

Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі

Серед тих, хто вижив, був один студент, який в драмтеатрі став волонтером. Він взяв ініціативу на себе: «Все, що встояло, може обвалитися в будь-яку секунду. Тому ті, хто живі, вибираються разом на вулицю». Але двері чорного входу були завалені будівельними конструкціями. Всіх виручила моя дружина: раніше вона займалась театральним мистецтвом, грала в народному театрі, якийсь час її мама працювала в цьому драмтеатрі. Сказала: «Під сценою є приміщення. Через них можна пробратися до бокових дверей. А через ті двері — спробувати вийти на вулицю».

Волонтер підтримав її план: «Добре, я йду першим, включу ліхтарик на смартфоні. Шикуйтесь один за одним, кладіть руку на плече того, хто стоїть попереду і рушаємо за мною. Я буду шукати прохід, а ви, коли будуть дорогою траплятися люди, поштурхайте їх — може хтось з них живі й ми спробуємо їх вивести».

Благополучно ланцюжком дісталися бокового виходу, але й він виявився заваленим. Дружина й каже: «З іншого боку є ще один вихід». Добралися й до нього, але двері не піддавалися — були завалені з протилежного боку — з вулиці. Вирішили кликати на допомогу — може, зовні хтось почує й розблокує двері. Почали стукати в них і кричати.

Читайте також: «Те, що я бачив в драмтеатрі Маріуполя до і після його знищення, не відповідає висновкам російського „розслідування“ цієї трагедії»: свідчення очевидця

В цей час моя старша донька Галина, якій пощастило лишитися неушкодженою, спустилася з кішкою на вулицю, почула, що хтось кричить з-за бокових дверей. Як раз тоді її знайшла молодша сестра Марія.

Марія згадувала: «Люди, які були на вулиці, розгрібали завал біля дверей. Сестра Галя вигукнула: «Де моя мама!?» — і з-за дверей підвалу, як з-під землі, пролунало: «Я тут!» Нарешті завал розібрали, мама з дочками кинулись обіймати одне одну. Коли трошки заспокоїлися, забрали свої речі з третього поверху і вирішили йти в філармонію.

«Довелося йти пішки по замінованому узбережжю»

— Як їм вдалося виїхати з Маріуполя?

— У філармонії, куди вони прийшли, була активістка (до речі, як згодом виявилось — сепаратистка), яка за гроші (1000 гривень з пасажира) організовувала вивіз людей за межі міста. Мої дівчата ухопилися за цю можливість. Наступного дня на мікроавтобусі з ще 10-ма маріупольцями виїхали в напрямку курортного селища Мелекіне на березі моря. Грошей на дорогу у моїх не було — довелося позичати у сусідів, з якими вони вибиралися.

Активістка-сепаратистка провезла людей лише 2−3 кілометри до першого деенерівського блокпоста на околиці міста, і там заявила: «Добирайтесь до селища пішки». Вона спілкувалася з сепаратистами, як зі своїми, докладно розповідаючи їм, де в місті розміщуються українські підрозділи.

Пасажирам автобуса довелося йти по замінованому узбережжю. Коли побачили перші міни, стали, мов вкопані. Марія вивела всіх з заціпеніння: «Що, так і будемо стояти й дивитися на міни? Чи, може, підемо назад в Маріуполь?» Обережно рушили в бік селища.

Родина Кутнякових планує повернутися в Маріуполь після його звільнення від окупантів. На фото: Сергій Кутняков з дружиною і старшою донькою

— Там вашій родині було де поселитися?

— Коли добралися до школи, де знаходились сотні біженців і була електрика, змогли зарядити телефони. Подзвонили знайомим, які мають неподалік від того місця (на Білосарайській косі) дачу. Господарі дозволили в ній пожити та брати харчі, які там були. Коли дівча подзвонили мені, я був на сьомому небі від щастя — вони вижили в драмтеатрі й вибралися з міста!

Марія зв’язалась телефоном з друзями. Спочатку один з них, а потім другий спробували приїхати на ту дачу і вивезти моїх в Бердянськ, а потім, можливо, в Запоріжжя. Але в обох «віджали» машини на деенерівських блокпостах. Тоді Марія звернулася телефоном до мене: «Тато, виручай, знайди перевізника, який нас звідси забере».

На мій пост у «Фейсбуці» з проханням допомогти з перевізником відгукнулись багато людей, були сотні поширень. Завдяки цьому я знайшов водія, який доставив дівчат до сусіднього селища Ялта. Звідти на мікроавтобусі за 1000 гривень з людини вони зі своїми маріупольськими сусідами добралися до Бердянська. Розмістилися там у вестибюлі спортзалу. Марія подзвонила мені і між іншим повідомила: «В морський порт Бердянська їдуть величезні колони військової бронетехніки з літерою Z. Це не деенерівці, а росіяни — десантура. Вантажаться на кораблі — нам все це добре видно, бо знаходимося на пагорбі неподалік від порту». Це готувався десант в Маріуполь, скоріше за все на міський пляж.

Наступного ранку, 24 березня, було приємно дізнатися і побачити відео, як в порту Бердянська наша ракета «Точка-У» вражає ворожий десантний корабель БДК «Саратов» (спочатку його помилково називали «Орськ»), ще два кораблі тікають.

— Як сім’я змогла дістатися Запоріжжя?

— Це ціла історія, як я шукав таксиста, який би за це взявся. Врешті Марія дізналася, що на під’їзді до Бердянська окупанти затримали на одному транспортному кільці колону евакуаційних автобусів і не пускають їх в місто. Я дізнався у знайомого далекобійника, з ким чергував на блокпосту (ми обидва в теробороні), де це місце. Скинув Марії карту, де його позначено. Мої дівчата найняли таксі, дісталися до автобусів. До підконтрольної українській владі території їхали понад добу (до війни цю відстань проїжджали за дві години). Пережили ганебні перевірки окупантами на десятках блокпостах, але, на щастя, добралися. Коли нарешті дісталися до першого українського блокпоста, пасажири зі сльозами кричали бійцям: «Рідненькі! Скоріш приходьте, звільніть нас і наші домівки! Звільніть Маріуполь!»

В Запоріжжі мої дівчата орендували квартиру, вперше за чотири тижні змогли прийняти душ. У волонтерському центрі їм запропонували поїхати в Івано-Франківськ, бо осада російськими військами Києва ще продовжувалась. Вийшло так, що поїхали у Львів. Там вони познайомилися з волонтерами з Литви, і за їх сприяння переїхали жити у Вільнюс. Марія каже, що після звільнення Маріуполя повернеться додому. Всією родиною і маріупольською громадою готуємося до деокупації і повернення. Обов’язково переможемо!

Читайте також: «Були бовдури, у яких російські бомби знищили будинок, а вони малювали „Z“ і робили селфі», — радник мера Маріуполя Петро Андрющенко

3193

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів