«Я була в етері в момент вибуху»: Олена Фроляк про життя під час великої війни

«Прийшло розуміння, що це надовго»

— Олена, що у вас зараз на серці?

- На серці важко, як у всіх. А ще прийшло розуміння того, що це надовго. Ще на початку повномасштабного вторгнення було відчуття, хотілось вірити, що це на «два-три тижні» (як би не хотілось повторювати одного політика), але я дійсно шукала якісь ознаки того, що ось воно — скоро закінчиться. Однак зараз розумію — у путіна його життя і влада нині вимірюються тривалістю цієї війни, от він її і затягує.

— І як з цим усвідомленням жити?

- Треба просто жити. Робити, що можеш, працювати, донатити на ЗСУ. Завантажувати себе роботою і навіть, можливо, справами, які довго відкладали, пробувати щось нове. Кращого часу важко придумати. Я ось зробила маленький ремонт ванної кімнати, давно хотіли з чоловіком встановити сонячні панелі — путін з блекаутами став останнім аргументом на їх користь. У нас тепер маленька гібридна сонячна електростанція і ми вже не боїмось відключень. Я вперше записала кулінарну рубрику для YouTube, чоловік все це гарно зняв на природі, новий досвід, нові враження, нова я.

Багато читаю, з останнього Книжкового арсеналу вийшла з горою нових книжок і була приємно вражена, як о 10 ранку в неділю в Києві вишикувались черги за книжками, люди всілися послухати лекторів та авторів.

Ми навчились жити з війною. Звичайно, бадьорого настрою немає, але «закопатися живцем» точно не готова. У нас в ефірі був коментар однієї жіночки — вона сказала чудову фразу, описуючи ранок в Києві після нічних обстрілів: «Всі пом’яті, але незламні». Ось це відчуття, що страшно всім, важко всім, нас і тримає.

— Відчуття страху за життя у вас залишається?

- Звісно боюсь, але ми всі адаптувались, і якщо для Прикарпаття повітряна тривога — страх господній, то киян вона вже не особливо лякає, ми «принишкнемо», вже коли полетять ракети. Страшно так казати, але це правда. А ще мені подобається спостерігати, як у тривогу київські затори просто розчиняються, а як тільки відбій — вони, як Фенікс, одразу відновлюються… Та якщо серйозно — ніколи не забуду ефір 10 жовтня минулого року, коли прилетіло в центр Києва на Володимирську, наша студія поруч, я була в ефірі, у момент вибуху вікна в студії затрусилися, сказати, що було страшно — нічого не сказати. Але страшно рівно до відбою тривоги. Так і живемо від тривоги — до тривоги.

Читайте також: «Під нашим будинком горів російський танк, у стінах — шматки від снарядів»: ведуча Наталя Островська про життя під час війни

— Ми звикли до війни…

- Не хочу говорити це слово. Ми — адаптувалися до викликів, які є на сьогодні. А що робити?! Мусимо це пережити і перемогти. Тікати з країни я не хочу і не буду.

— Відомо, що і ваші діти залишилися в Україні.

- Наталка працює, на вихідних часто їздить на толоки на Чернігівщину, там збирається молодь, розбирають зруйновані росіянами будинки, готують місце для нових, а ввечері дискотека, вогнище, ми навіть сюжет про це зняли, радію за нашу молодь. Антон закінчив перший курс і влаштовується на роботу на літо, хоче заробляти гроші! Ніхто з дітей не покинув країну. Ми всі тут. Я перший місяць війни побула на Франківщині і досі себе картаю себе за цю слабкість.

«Тиша дуже підступна, я не можу їй радіти»

— Телебачення тепер живе в умовах воєнного часу.

- Так, на жаль, багато проєктів довелося згорнути, новини зашиті в марафон, втомилися всі від війни, хочеться вже розповідати про щось інше, але поки наша верстка — хроніка війни. Журналісти на передовій і пишуть історію, як би пафосно це не звучало. Колись наше відео буде використано і в судах, і в трибуналах, і у великих документальних проєктах.

Читайте також: Чудом вирвався з пекла: зірка «Кіборгів» про життя після другої окупації

— Який період за ці півтора роки став для вас найскладнішим?

- Це все приходить хвилями. Умань, Дніпро, Каховка, Краматорськ… Це постійні «гойдалки». Звичайно, найскладніше було у перші місяці війни. Ми всі були розгублені. Не знали, що буде, як себе поводити. Потім прийшла адаптація. Але весь час росіяни «кошмарять» наші міста. Навіть коли спокійно, ти розумієш, шо тиша дуже підступна і ти не можеш їй радіти і розслабитися. А хочеться, щоб тиша була справжня.

— Чого найбільше сьогодні вам не вистачає?

— Миру, перемоги. Кого не спитаєш, всі хочуть одного: щоб закінчилась війна. Ми просто не знали, що були дуже щасливі, і країна у нас чудова. Тепер знаємо.

— Як ви переживали травень, коли майже кожного дня йшли ракети на Київ?

- Травень 2023 кияни не забудуть ніколи! Ти лягаєш спати в очікуванні біди… Вранці розбитий їдеш на роботу, а якщо припав нічний ефір — працюєш з укриття і часто не віриш, що це все відбувається насправді. Але в такі хвилини я згадую хлопців на передовій і мої втоми розтають. Я розумію, що мені гріх жалітися. Тому живемо, радіємо сонцю і пережитій ночі вибухів.

— Дозволяєте собі якусь слабину?

- Я помітила, що мені зовсім не хочеться купувати собі щось з одягу. Я як нормальна жінка любила до літа купити новий сарафан чи босоніжки… Зараз нічого не хочеться! Хоча робота тримає в тонусі і я мушу бути доглянутою, вдягаю яскраву літню сукню чи спідницю, фарбую губи і вперед до перемоги! Мені сподобались слова Ірени Карпи, як вона розповідала французам про киян у війну: «Після повітряної тривоги кияни виходять з укриттів чи з метро і замовляють каву-лате… тобто трішки насолоди після варварів».

— Уявляєте день нашої перемоги?

- Багато хто хоче в Крим, а я туди не хочу. Мені здається, вони там навіть повітря отруїли своїм гнилим духом. Але повернути його треба і природа швидко очиститься від русскага духа. Дуже хочеться кудись полетіти з Борисполя, на вихідні, куди-небудь, як у тій пісні «купити по п’яні квитки до Праги і проспати літак. А щодо самого дня… Хочу салюту, шампанського та обіймів першого перехожого. Радіти будемо дуже голосно. Головне, щоб це сталося. А формат придумаємо вже по ходу.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з політологом Олегом Саакяном: «Картинка після Перемоги буде дещо іншою, ніж ми уявляємо зараз».

2319

Читайте нас у Facebook