«Я сіла на кухні — і тут пролунав вибух»: Олена Фроляк про перші дні війни
«З розмови з президентом я зрозуміла, що літо буде дуже гарячим»
— Олено, що вразило вас найбільше в інтерв'ю із президентською сім'єю?
— Готовність до відвертих відповідей. Президент багато сказав такого, про що раніше не говорив: Маріуполь, льотчики-герої, які там загинули, яким він прогнозує закінчення війни. Ви ж бачили, яка висока цитованість цього інтерв’ю була по всьому світу. Так, були запитання, на які він просто не міг відповідати — військове становище диктує свої рамки. Мене також вразили теплі стосунки першої пари України. Було відчутно, що вони скучили один за одним і мали побачення завдяки цьому інтерв"ю.
— Про що так і не ризикнули запитати?
— У мене багато запитань, можливо і не до президента, але всьому свій час.
— Як ви зрозуміли з бесіди з президентом, чи скоро нам чекати на перемогу?
— Повторю за паном Зеленським: війна у нас гібридна, така буде і перемога — спочатку на полі бою, а потім за столом переговорів. З нашої розмови я зрозуміла, що літо буде дуже гарячим. Тому ілюзій на літо не слід будувати. Повернемось до цього питання 30 серпня, для себе я такий рубіж звела.
Читайте також: «З асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, а по узбіччям лежали трупи»: Анатолій Анатоліч про життя в епіцентрі боїв під Києвом
— Як життя вашої родини змінила війна? І що вас рятує зараз?
— Зараз тільки почуття безвиході й невимовний біль за наших людей, хлопців та дівчат на передовій, за те, як руйнують наші міста і долі українців. Все це відбивається на тобі й твоїй родині. У мене немає іншої країни, дому, Батьківщини, даруйте за пафос. І я не розумію, що далі, як і у всіх, є тільки віра-віра в перемогу.
А рятує нас із чоловіком робота. Сергій взагалі не покидав Київ, а я поїхала зі столиці на місяць і повернулася 31 березня. Відтоді на марафоні в широкому сенсі цього слова.
Дочка Наталя волонтерить у Львові, але скоро її логістичний хаб, який допомагав виїздити за кордон нашим жінкам і дітям буде згортатися. Антоша у мене випускник школи, йому теж запам"ятається цей рік вступною кампанією — гібридною. Ми дуже переживаємо за його вступ, але я не жаліюся. Добре з цього приводу сказав один з експертів: «Якщо у вас дискомфорт через неповний бак бензину, згадайте хлопців та дівчат на передовій — і вас попустить». Тому, як тільки я починаю скиглити, мені мій сімейний генштаб — син і чоловік — кажуть: «Згадай наших бійців на передовій». Тому змінила війна, звісно, наші пріоритети, розуміння цінностей і додала переживання за те, що відбувається зараз буквально за кількасот кілометрів від Києва.
«Я взяла косметичку, ноутбук, документи та поїхала на роботу. А додому повернулася за місяць»
— Вже понад два місяці найактуальніші запитання серед нас: «Як ти?» і «Де зустріла війна?». Знаю, що ви були вдома. Розкажіть про ранок 24 лютого.
— 23 лютого я приїхала пізно додому після вечірнього ефіру. Ми в редакції домовилися: якщо війна — одразу їдемо на роботу. Редактору Віктору Сороці подзвонили з Праги знайомі журналісти, які о четвертій ранку слухали путіна. Вітя одразу набрав мене і тремтячим голосом сказав: «Лєнка, почалося…» Чоловік спав міцним сном, бо пізно повернувся після випуску «Свободи слова». Антоша спав у своїй кімнаті. А Наталка наша чомусь поїхала 23 лютого в Кам’янець-Подільський зі своїм хлопцем.
Я встала і на автоматі пішла робити каву. Важко пояснити мої відчуття: якесь суцільне заціпеніння, яке блокує емоції. Я, як робот, включила кавомашину, сіла на кухні — і тут пролунав вибух.
Читайте також: «Кіркорова та Баскова я послав слідом за російським кораблем»: Володимир Остапчук став добровольцем
Я зрозуміла, що це не шина лопнула на вулиці Богатирській. Побігла до Сергія: прокидайся, почалося! А він спросоння: «Та що ти вигадуєш?» І тут повторюється вибух. Тоді вже і він підскочив, зрозумівши що це за вибух.
Ми живемо недалеко від Вишгорода, наш напрямок був дуже небезпечний, тому чоловік вирішив відвезти сина до моєї мами в Тарасівку, в бік Одеської траси й Василькова — з вогню та в полум’я, як кажуть. Я ж узяла косметичку, ноутбук, документи та поїхала на роботу. Як була, у светрі, чоботах, куртці. А додому повернулася за місяць.
— Де ви були весь цей час?
— Я відпрацювала день в новинах, ночувала вже у мами, а зранку брата з дітьми ми відправили на Прикарпаття. Чоловік пішов у тероборону, а ми, троє жінок, залишились у Тарасівці. Та коли почались сильні вибухи з боку Василькова, я зрозуміла: залишатись тут точно небезпечно. Ми сіли в машину — моя мама, подруга і дружина брата — і поїхали на Івано-Франківщину. Їхали ми 36 годин. Це була найгірша подорож у житті.
— Я так розумію, ви до останнього не вірили, що росія все ж таки нападе на нашу країну?
— Я усвідомлювала, що це може статися, але до останнього сподівалася, що путіну вистачить розуму цього не робити.
— Пригадуєте момент сильного страху за місяці війни?
— У мене, напевно, найбільший був страх, коли я зрозуміла, що росіяни серйозно зайшли в Київську область. І коли я побачила диверсантів на Гаванському мосту, яким щодня їздила на роботу… Страшно було усвідомлювати, що вони все ближче і ближче підходять до Києва. Але, дякувати Богу, їх погнали.
Читайте також: «Хотілося б дійти до Уралу»: поет-пісняр Петро Мага став командиром взводу
— Був момент, коли здавалося, що Україна таки не зможе впоратися з агресією?
— Був, звісно. У перші дні війни. Це, певно, такий жіночий страх і безвихідь. Коли ти не знаєш, що буде завтра. Невідомість і страх за життя твоїх рідних — це найгірше. Загалом всі ці відчуття страху і безвиході просто трансформуються, накривають періодами й хвилями, але нікуди не зникають. Розуміння ціни мирного життя теж не дає спокійно спати. Щодня гине мінімум 100 людей. Це страшні втрати. Це зруйновані долі, втрачені життя, розбомблені міста. У мене серце розривається, коли я дивлюся, що вони зробили з Бучі чи Ірпеня. Мені надзвичайно це болить.
— А у вас за час війни ні разу не було думки покинути країну?
— Ніколи! Я хочу бути тут. Я просто знаю себе. Там я буду хвилюватися, дзвонити по 10 разів чоловіку. Навіщо мені це? Я не можу так. Я мушу бути вдома, зі своєю родиною. Мені здається, нам усім потрібно триматися купи. Це моє рішення. Я нікого не засуджую, хто поїхав, але я особисто не хочу. Як закінчиться війна, кудись гайну, а зараз маю бути в Києві, на роботі, вдома. Тільки так.
.JPG "Олена Фроляк: «Як закінчиться війна, кудись гайну, а зараз маю бути в Києві, на роботі, вдома»")
— Дмитро Кисельов, який, до речі, у свій час працював на ICTV, виявився одним з головних пропагандистів росії. Як гадаєте, що сталося з ним?
— Ми обговорювали це з моїми колегами й друзями, які працювали разом з Кисельовим. Мені важко сказати коли настав отой момент «розлюднення» Кисельова, коли з людини, яка працювала у Норвегії і вчила нас європейським цінностям, вийшла людина, яка називає Європу гейропою і лякає радіоактивним попелом. Не знаю, де почався цей «розкол» особистості. Я зараз багато читаю про імперське мислення, яке, до речі, засноване на страху та любові до свого «царя». А Кисельов завжди був зачарований путіним. Тому, напевно, ним керує безапеляційна і беззастережна любов до вождя — це, по-перше. І дуже великі гроші за винятково талановиту пропаганду, по-друге. Плюс розуміння того, що ти міцно пов’язаний багатьма вузлами з «верхівкою».
— На вашу думку, чому більшість росіян довіряють всьому, що чують по телевізору? Це теж ось ця «нездорова» любов?
— Думаю так, росія як імперія ніколи не переставала існувати. Це не австро-угорська чи римська імперії, які завершилися. А імперія ж завжди тримається на страху до вождя, який переходить у сліпе обожнювання. Ви ж чуєте ці слова: «путін знає що робить, я йому довіряю, він найкращий». Сліпо вірять, щоб він не робив. З 2000-го року з їхньою свідомістю працюють цілодобово майстри брехні й пропаганди. Повіриш у все, навіть у те, що українці їдять дітей. Звідси й «побєдобєсіє», і «можем повторіть», «Кримнаш». Звідси та нелюдська ненависть до нас, звідси слова російської жінки чоловіку:"ґвалтуй українок, тільки мені про це не кажи".
— А що для нас головне в боротьбі з цією пропагандою?
— Я переконана, нам головне не скотитись в таку «угарну» контрпропаганду. Важливо відчувати межу між людським та звірячим. Нам треба перемогти, відбудувати країну. Дуже довго доведеться їх в чомусь переконувати. А чи треба? Самі все зрозуміють, тільки пізно буде. Як кажуть, буде каяття, та не буде вороття.
Раніше в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» відома телеведуча каналу «1+1» та мама чотирьох дітей Валентина Хамайко розповіла про свою найстрашнішу ніч після 24 лютого та складне рішення, яке довелося прийняти.
Фото надані Оленою Фроляк
2673Читайте нас у Facebook
