Поїхав рятувати маму, а опинився на лаві підсудних: у росії молодого волонтера з Харкова приговорили до 11 років ув’язнення

- У вересні 2022-го син ризикнув поїхати в село Тавільжанка (Харківська область), яке тоді знаходилося в зоні запеклих боїв, щоб забрати мене звідти (бо там дійсно було вкрай небезпечно), але у результаті опинився в російському полоні, і це обернулося тим, що нещодавно, 30 січня нинішнього року, в Санкт-Петербурзі йому присудили 11 років ув’язнення за безпідставним безглуздим звинуваченням у шпигунстві, — розповіла «ФАКТАМ» Марина Забавська, мати 29-річного волонтера з Харкова Івана Забавського.

«В Тавільжанці ми розминулися з сином лише на один день»

- Коли у вересні 2022 року на Харківщині почався український контрнаступ, я знаходилася разом зі своєю сестрою в селі Тавільжанка, — продовжує Марина Забавська. — Сподівалася, що ЗСУ дійдуть до нас (адже територію від Харкова до Куп’янська вони деокупували лише за чотири дні). Проте природні перешкоди (ліси і річка Оскіл) завадили звільнити Тавільжанку. Тоді загинула моя сестра: коли почався черговий обстріл, вона не встигла забігти в дім, з важкими пораненнями скривавлена впала на порозі. Я затягнула її в дім. Сестра не усвідомлювала, що відбулося — марила.

Я не мала можливості ані викликати «швидку», ані самостійно доставити сестру в лікарню. Зв’язку не було, навколо вибухали снаряди. Я зібрала волю в кулак, вибігла на вулицю, щоб покликати когось на допомогу. Побачила російський танк, розмахуючи руками, кинулась до нього. Танк зупинився, військовий спитав: «Что, есть раненые?» «Да!» «Пришлем помощь. Ждите», — пообіцяв росіянин. Я лишила відкритими ворота. Проте, допомоги ми так і не дочекалися.

Читайте також: «Для порятунку поранених довелося взяти інструменти, якими я користуюся для консервації»: 74-річна лікарка про перші дні великої війни

Сестра померла від ран. Я підготувала її до поховання: помила, одягла. Через дві доби вночі (з пів на першу до п’ятої години ранку) вирила могилу. Десь о шостій ранку за допомогою однієї жінки перетягла туди тіло сестри. На могилі поставила стовпчик, зав’язала на ньому бордовий шарфик. І тільки коли все це зробила, дозволила собі розплакатись. До речі, така ж реакція на екстремальну ситуацію була в мене, коли мій син Іван у дитинстві зламав обидві руки. Я діяла чітко, розсудливо: повезла сина в лікарню, йому зробили операцію (склали кістки рук). І лише тоді я дала волю сльозам та емоціям.

— Після того, як поховали сестру, ви, певно, найбільше хотіли виїхати з Тавільжанки?

— Я б поїхала звідти в той же день, але не було на чому. Лишатися там було вкрай небезпечно і лячно: постійні прильоти, стіни будинку ходили ходуном, вікна розбиті… Мені аж ноги трусилися від страху.

Вибиратися звідти в бік селища Дворічна на території підконтрольну українській владі було дуже небезпечно, бо шлях лежав через так звану «сіру зону», де можна було запросто загинути або отримати поранення. Я навіть не припускала, що Іван направиться цим шляхом, щоб забрати мене з Тавільжанки у Харків. Я вже вам казала, що на той час ані зв’язку, ані Інтернету в Тавільжанці не було. Тому ми з сином не мали можливості підтримувати зв’язок, і я не знала, що він їде до мене попри небезпеку.

Читайте також: «Росіяни присудили мені 44 роки ув’язнення»: в полоні капітана морської піхоти змушували зізнатися, що він… агент розвідки США

— Йому вдалося прорватися до вас?

- Прорватися вдалося, але, коли син дістався Тавільжанки, мене вже там не було. Як я потім дізналася, ми розминулися лише на один день.
Розповім по порядку. Наступного дня після того, як поховала сестру, я взяла свого собаку (вівчарку), вийшла на вулицю, щоб якось виїхати з Тавільжанки. Російські військові на бронетранспортері вивезли нас на край села. А звідти ми з собакою добиралися попутками в бік російської території. Чому в тому напрямку, я вам вже пояснила — рухатись в той бік було більш-менш безпечно.

— Коли і як ви дізналися, що син поїхав в Тавільжанку рятувати вас?

— Я дізналася про це вже наступного дня (тобто 29 вересня) у сусідньому селі. Там у людей був Інтернет, завдяки цьому я змогла зв’язатися з родичами. Вони сказали: «Твій Ваня пішов за тобою у Тавільжанку». Це була страшна новина, бо я розуміла, яка величезна небезпека чатує на сина в Тавільжанці, де повно російських військових. Він неминуче викличе у них підозру, адже молодий.

Я кинулася шукати номери телефонів мешканців деокупованого тоді села Дворічна, через яке Іван мав добиратися до Тавільжанки. Дізналася, що син привіз в Дворічну хліб. Лишив там свій автомобіль та інші речі, попросив у незнайомих людей велосипед, пояснив, що поїде на ньому за мамою. Сказав цим людям: «Заберу маму, а тоді її і вас вивезу в Харків». Але в Дворічну Ваня так і не повернувся.

«Вірю, що вдасться визволити мого Івана і всіх інших полонених — цивільних і військових. У мене таке відчуття, що це станеться вже цього року»

— З тим, що відбулося в Дворічній, зрозуміло. А як ви дізналися, що Іван зміг добратися до Тавільжанки?

- Дивіться, я поїхала звідти 28 вересня 2022 року, а майже через три місяці — 16 грудня повернулася (хоча повертатися туди було страшно, бо розуміла, яка там обстановка). Але не могла спокійно жити, не знаючи, де мій син і що з ним. Перед тим, як їхати назад у Тавільжанку, я роздрукувала на комп’ютері фотографії сина. Написала, що це Іван Забавський, наприкінці вересня він вийшов з Дворічної, направився в Тавільжанку, щоб забрати звідти маму. Хто щось знає про нього, прошу повідомити.

— Розвісили ці оголошення по Тавільжанці?

- Так. Окрім того ходила селом з фотографією сина, питала: «Ви бачили цього хлопця?» Одна жінка (вона жила за десять будинків від нас) розповіла, що стала свідком того, як Ваню вели під дулами автоматів двоє російських військових. Так я дізналася, що він дістався Тавільжанки і що його тут взяли в полон.

— Не сумніваюсь, що ви почали звертатися до різних російських структур, щоб дізнатися, де ваш син. Вдалося отримати від них інформацію про Івана?

- Я звернулась у поліцію Луганська і військову комендатуру в Троїцькому (Луганська область), в російський Червоний хрест, Мінюст та Міноборони рф, до уповноваженої з прав людини рф Тетяни Москалькової, у військові прокуратуру та комендатуру в Бєлгороді, та в багато інших інстанцій та організацій. По два-три рази на тиждень обдзвонювала їх. Мені повідомляли, що мого сина нема ані в Бєлгородській обласні, ані взагалі на території росії.

Аж раптом в травні 2023 року я отримала правдиву відповідь від Міноборони рф, в якій написано, що мій син знаходиться в росії, його затримано за «противодействие СВО». Я так розумію, що сталася неузгодженість дій між різними російськими відомствами, тому одне з них повідомило мені правду.

Читайте також: Чоловік ампутував дружині ногу, коли в їхній будинок влучив снаряд: життя подружжю врятував собака Річард

— Російські слідчі катували вашого сина?

- На жаль, так. З надійних джерел (поки що не можу їх розкривати) дізналася, що у той час, як російські силові структури Бєлгорода присилали мені брехливі відписки, син був в слідчому ізоляторі цього міста, а також в СІЗО в Старому Осколі (Бєлгородська область). Перші десять місяців ув’язнення Івана жорстоко катували (в тому числі електричним струмом, били по два-три рази на день), знущалися, принижували, утримували в нелюдських умовах. Було таке, що він втрачав свідомість, його приводили до тями і продовжували бити. Їжі давали вкрай мало: менше 100 грамів зранку і десь 100−150 грамів вдень. Причому ця їжа часто було гнилою, недовареною, без солі і цукру. Через таке харчування Іван хворів на дизентерію. Його заїдали воші.

— Окрім повідомлення Міноборони рф про те, що Івана затримано, російська сторона надала вам якусь інформацію про сина?

- На жаль, ні. Показовий факт: про те, що в Санкт-Петербурзі починався суд над моїм сином по звинуваченню у шпигунстві (типова стаття для українських цивільних — Авт.), я дізналася від ваших колег — наприкінці липня 2023 року мені зателефонували журналісти російського опозиційного видання «Медиазона» і повідомив цю тривожну новину. А вирок, як я вже вам казала, оголосили в тому ж Санкт-Петербурзі 30 січня нинішнього року.

— Ви на той час вже перебували на території, підконтрольній українській владі?

- Так. Я тут вже давно — повернулася в червні 2023 року. Перетнула кордон на пункті пропуску в Сумській області. Йшла приблизно три кілометри пішки від російського пункту пропуску «Колотилівка» до українського — «Покровка». Зі мною був мій собака і двоє котів в переносці. Плюс речі. Тож я перевозила на тачці-«кравчучці» на якусь відстань частину речей, потім поверталась за рештою. А вівчарка тим часом чекала, прив’язана до куща. Так важко й просувалася вперед.

— Скільки вам тоді знадобилося часу, щоб здолати ті три кілометри?

— Вісім годин.

— Розкажіть, будь ласка, про Івана. Він має власну родину?

- Поки що ні. Він мав в Харкові бізнес — робив шаурму, бургери. Коли у вересні 2022 року почався український контрнаступ на Харківщині, визвався допомагати людям на тільки, но деокупованих територіях — купував хліб розвозив його по селах і містечках. Ну, а що сталося потім, я вже вам розповіла.

Щоб добитися повернення сина з полону, я зверталась у всі без винятку компетентні органи. Зібрала цілу гору документів. Але результату, на жаль, поки що немає. Взагалі цивільних полонених вдається обмінювати в рази менше, ніж військових. Проте я продовжую боротися, не втрачаю вірю, що вдасться визволити мого Івана і всіх інших полонених — цивільних і військових. У мене таке відчуття, що це станеться вже цього року.

Раніше «ФАКТИ» писали про молодого чоловіка з тяжкою інвалідністю, якому окупанти дали 16 років ув'язнення.

Фото надано Мариною Забавською

808

Читайте нас у Facebook