Чоловік ампутував дружині ногу, коли в їхній будинок влучив снаряд: життя подружжю врятував собака Річард

- Перед тим, як в наш приватний будинок в Бахмуті влучив снаряд, у мене не було передчуття, що станеться ця біда, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя Александріна. — А от у мого собаки — німецької вівчарки Річарда — передчуття було. Пес хапав мене за рукава, скулив. Цим фактично змусив нас з чоловіком Валерієм спуститися в підвал. Тож, коли через декілька хвилив снаряд влетів прямісінько в наш дім і вибухнув, ми з Валерієм знаходились в укритті. Мені частково відірвало ступню, але ж головне, що ми з чоловіком вижили. Виходить, Річард став нашим янголом-охоронцем. На превеликий жаль, наш собака тоді загинув. Думаю, його чиста душа в наступному житті належатиме якійсь хорошій людині.

«Валерій каже: «Тебе, Наталя, закрив від уламків собака. А ти закрила собою мене»

— Коли снаряд влучив в ваш будинок, ви були у свідомості? — ставлю питання Наталії Александріній.

- Ні. Ми обидва з чоловіком втратили свідомість. Я прийшла до тями першою. Відчувала запах горілого волосся. Порох ще не осів, тож в повітрі висіла сіра завіса. Дуже злякалась, бо мені здалося, що осліпла. Почала щосили кричати від страху і відчаю. Певно, від цього крику чоловік прийшов до тями, почав ворушитися і я побачила через пилову завісу його руку. «Він живий! Я бачу», — промайнула в голові обнадійлива думки. Я сказала Валерію: «Певно, мене поранило». Хоча болю я тоді не відчувала.

— Чому ж ви вирішили, що вас поранило?

— Моя рука була мокрою — значить, витікала кров. Чоловік потім розповідав, що я вся була в крові. Він оглянув мене, сказав, що отримала серйозні ушкодження. Валерій хірург. В тій стресовій ситуації діяв чітко й професійно: передусім зупинив кровотечу і зробив перев’язку. Це критично важливо — якби цього не було б зроблено, я б стекла кров’ю. Тож спочатку нас обох врятував від смерті наш собака Річард, а потім Валерій врятував моє життя. Тут ще слід сказати, що ми з чоловіком стояли ближче до стінки підвалу, і це сприяло нашому порятунку.

Читайте також: «Їхав на евакуаку і тримав на грудях руку, щоб її не загубити»: ветеран війни про важке повернення до цивільного життя

РЕКЛАМА

— Щоб зробити вам перев’язку, чоловік розірвав на бинти свій одяг?

- Ні, цього робити не довелося. Ми медики, тому у нас в підвалі знаходилася медична «тривожна валіза» з медінструментами, перев’язочними матеріалами, джгутами, знеболюючими засобами, ліками, одноразовими пелюшками, тощо. Адже було зрозуміло, що може поранити сусідів або нас.

Якщо б сталося так, що під рукою не було «тривожної валізи», то, дійсно, довелось розривати одяг на бинти.

— Вашого чоловіка тоді поранило?

- На щастя, ні. Його тільки контузило. Валерій каже: «Тебе, Наталя, закрив собака. А ти закрила собою мене». Тобто основний удар і рій уламків від снаряду прийняв на себе Річард. Решта уламків полетіла вниз на мене, бо я стояла ближче до ляди (відкидної кришки підвалу — Авт.), звала Річарда, щоб спускався в підвал. І в цей момент й сталося пряме влучання потужного снаряду в наш будинок. Пам’ятаю, щось прогуділо — і темрява. Скоріш за все, дійсно, я закрила чоловіка собою.

Вибух мені відірвав стопу не повністю (це називається неповна ампутація). Там же у підвалі чоловік як професійний хірург вирішив її ампутувати. Адже шансів врятувати стопу не було — кістка дуже сильно розтрощена, порвало сухожилля…

— Ви переживали сильний біль?

- Через шок я не відчувала ані страху, ані болю. Я була притомна, але в певному сенсі мої органи чуття тимчасово відключилися. Тому коли чоловік робив ампутацію, мені не було боляче.

До речі, усвідомлення того, що загинув наш собака, прийшло до мене лише через тиждень після цього. Плакати я почала також через тиждень. А те, що в мене немає ноги, я й досі в глибіні душі не прийняла. Точніше не так: я змушена змиритись, що на все життя залишусь інвалідом, але це не викликає відчаю. Концентруюся на тому, що відкриває можливості: після протезування ходжу, як і інші люди. Нагадую собі, що втрата ноги — це не найгірше, що може статися з людиною.

Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті

«Після повернення з протезування в Німеччини я місяць себе випробовувала: ходила по три кілометри, виконувала хатню роботу»

— На момент влучання снаряду в ваш будинок, в ньому знаходились тільки ви з чоловіком і пес? Більше нікого не було?

- Так. Діти вже дорослі, живуть окремо. До речі, коли почалися масовані атаки на Бахмут, ми стали забирати Річарда в дім (до того пес жив на подвір’ї). Виводячи собаку на прогулянки, молилась, щоб він встиг зробити свої справи до того, як почнеться черговий обстріл. Додам також, що за декілька годин до того, як наш будинок знесло вибухом снаряду, стався приліт по даху — це було як тривожний «дзвіночок».

— Як вам з чоловіком вдалося вибратись з підвалу?

- Нас звідти витягли сусіди. Коли вони прибігли, то побачили, що від будинку майже нічого не залишилось. Був лише отвір в землі — вхід в підвал, в якому ми знаходились. Ляда була відкрита. Сусіди витягли нас назовні, зупинили машину (певно, ту, на якій по Бахмуту їздила команда медиків, щоб забирати поранених). На ній нас доставили в шпиталь у Часів Яр. Потім лікування продовжилося в лікарнях Костянтинівки і Дніпра.

— Чому ви не виїхали з міста, коли ворог розпочав штурмувати Бахмут?

— Ми медики, співробітники місцевої лікарні. Мали виконувати свою роботу там. Хоча на момент влучання снаряду у наш будинок, лікарня вже була зруйновано обстрілами. Не стало куди ходити на роботу.

— Коли вам поставили протез, ви знову почали ходити?

- Це була доволі довга історія. Протезування мені зробили в Німеччині. Коли я туди приїхала, виявилося, що кукса, яку мені сформували в Україні, не підходить до протезів, що їх пропонують в німецькій лікарні. Рентген показав, що в мене некоректно було відпиляно малогомілкову кістку. До того ж на залишках нервів утворилась невринома (пухлина, що повільно розвивається і приєднується до будь-якого нерву в тілі — Авт.). Тому німецьким лікарям довелося провести декілька операцій. Коли загоїлись шви, почали пробувати вдягати протез. Це сталося через вісім місяців після поранення. Я сподівалась, що вдягну протез і піду. Але насправді довелося заново вчитися ходити. Адже дуже довго не було навантажень на коліно, до того ж частину м’язів було вирізано. Тому мені було дуже складно знову почати ходити. На відновлення цього вміння знадобилось багато часу.

Тренувалася по спеціальній програмі: розробляла коліно, м’язи на куксі. Я змогла вдягти протез і майже вільно (без милиць і ціпка) ходити лише минулої осені у вересні.

Читайте також: «Через 10 років я бачу себе на вершині Евересту»: ветеран про поранення й нове життя

Слід сказати, як сталося, що мене запросили на протезування в Німеччині. Почалося з того, що в Києві сусідка по будинку (її звати Наталя), в якому ми поселилися після переїзду з Бахмуту, запропонувала мені стати обличчям україно-ізраїльської медичної місії Frida (сусідка має до неї відношення). Запросили мене як людину, яка зберігає позитивний настрій, старається повноцінно жити, не дивлячись на біду, яка зі мною сталася. Незабаром після того, як на сторінках місії в соцмережах з’явилася мої фотографії з цитатою «Не бійся жити. Не зациклюйся на травмі. Головне — ви живі», мені зателефонували і запросили на безкоштовне протезування в Німеччину, видали білети, щоб туди приїхати.

— Звикли до протезу?

- Він мені вже як рідний (посміхається — Авт.). Після повернення з Німеччини, я місяць себе випробовувала: ходила по три кілометри, виконувала хатню роботу (мила підлогу, підмітала, тощо). Зрозуміла для себе, що мені це під силу, я не втомлююсь. Тому вирішила, що можу знову працювати медичною сестрою. Тож повернулася до роботи.

— Важко було влаштуватись?

— Так я ж повернулась в свій колектив. Нашу лікарню евакуювали з Бахмуту в Бровари (місто біля Києва — Авт.), де зробили лікарняно-діагностичним центром. Моя трудова угода лишилася діючою. Я звернулась до свого керівництва, сказала, що хочу повернутися до роботи. Мене спитали, чи вистачить сил? Я розповіла те, що тільки що вам. І мене прийняли назад.

Чи я можу робити абсолютно все, що могла, коли мала обидві ноги? На жаль, ні. Не можу бігати, як слід присісти, танцювати мої улюблені східні танці (бо не виходить ставати навшпиньки). Коли я виписувалась з клініки в Німеччині, протезист сказав, щоб йшла в гори. Але наразі це мені не доступно, бо протез не пристосований для довгої ходьби по схилу уверх. Проте я намагаюсь це робити. Можливо, через якийсь час буде виходити. Я в це вірю, адже навчилась же ходити сходами, не тримаючись за перила.

Взагалі відчуваю себе повноцінною людиною. В громадському транспорті мені не поступаються місцем, бо я молода здорова жінка.

— Відчуваєте фантомний біль?

- Так, він виникає — зазвичай, на зміну погоди. Здебільшого цей біль нетривалий — з’явиться на декілька секунд і зникає. Тобто, щоб його вгамувати, медична допомога не потрібна. Проте, маю під рукою таблетки. Бо хоча дуже й дуже рідко, але фантомний біль все ж буває тривалим і сильним. Тоді доводиться приймати медикаменти.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з ветераном та активистом Олегом Симорозом про важке поранення та зйомки у кіно.

На фото у заголовку Наталя на роботі

Фото надано Наталією Александріною

2050

Читайте нас у Facebook