«Під обстрілами пообіцяли собі, що якщо виживемо, то заберемо всіх, хто залишився»: подружжя з Маріуполя рятує земляків з окупованого міста

Ми зв'язалися з Марією під час її 27-ї поїздки до Маріуполя. Цього разу вони з чоловіком забирали з окупованого міста жінку та сімох дітей. А одночасно везли гуманітарну допомогу.

- Ми їздимо до Маріуполя із Запоріжжя, де зараз живемо, — розповідає «ФАКТАМ» Марія. — Якщо у мирний час ця дорога займала дві з половиною години, то зараз дістатися за добу — вже удача. Місто окуповане і потрапити туди дуже складно. Зі зрозумілих причин не можу розкривати деталей того, як ми це робимо. Скажу тільки, що намагаємось робити так, щоб окупанти нас не бачили. Це дуже складно, але ми знаходимо варіанти. Далі, опинившись у місті, швидко робимо те, що запланували. Насамперед відвозимо гуманітарну допомогу туди, де на неї чекають. Заїжджаємо до лікарень, до родин, до церкви (там потім роздають те, що ми привезли, парафіянам). І когось обов'язково забираємо із собою. Беремо всіх, хто вміщується в наш невеликий мікроавтобус.

Читайте також: «Мої собаки тепер на небі. І дідусь також»: 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації

Те, як у Марії та її чоловіка з'явився цей старенький мікроавтобус із написом «Волонтер» — окрема історія.

- Ми купили цю машину у дідуся, якого побачили на автозаправці одразу після того, як вирвалися з Маріуполя, — каже Марія. — У нас не було грошей, але ми звернулися за допомогою до кого тільки могли. А дідусь, дізнавшись, навіщо нам машина, сам зробив знижку. Ми купили мікроавтобус і за три дні після того, як виїхали з Маріуполя, поїхали туди знову.

До війни чоловік Марії працював бригадиром на легендарному заводі «Азовсталь». Марія була артдиректоркою у ресторані. У подружжя троє дітей.

- Ми жили, будували плани й навіть подумати не могли, що прийдуть росіяни, зітруть із лиця землі наше місто і все, що в нас було, — каже Марія. — Район, де ми жили, почали обстрілювати одним із перших. На п'ятий день війни стався «приліт» у наш будинок. Рухнув дах. Ми з дітьми ховалися у підвалі. Після цього вирішили перебратися ближче до центру міста, де на той момент ще було тихіше. Облаштувались у клубі-ресторані, де я працювала — це було підземне приміщення. Коли ми туди дісталися, там уже ховалося понад триста людей. Серед них люди похилого віку, мами з немовлятами, вагітні.

Читайте також: У драмтеатрі Маріуполя чоловіки не поступилися місцями у підвалі жінкам з дітьми і ті загинули під час авіаудару: розповідь свідка

Наступні кілька тижнів були пекельними. Район, де ми знаходились, теж почали обстрілювати. Запаси їжі швидко скінчилися. Спочатку ми ще вибиралися в місто, щоб відшукати в розгромлених магазинах залишки якихось продуктів. Але коли над нами почала працювати авіація, єдине, що можна було зробити — це вийти на пару хвилин з укриття у пошуках снігу. Сніг і лід стали нашим порятунком, адже без води ми не вижили б.

- Люди, які пережили подібне, розповідали, що в таких нелюдських умовах у багатьох траплялися нервові зриви, були навіть суїциди…

- Таке дуже складно витримати, але ми згуртувалися та намагалися триматися. Я в чомусь навіть взяла над усіма шефство — адже працювала у цьому закладі й мені було трохи легше орієнтуватися. Щоб не збожеволіти, ми намагалися займатися звичайними справами. Щодня прибирали. Ще пощастило, що з нами була військова лікарка, яка свого часу служила в Лівії. Навіть у таких умовах вона могла допомогти пораненим.

Виїхати довгий час не було жодної можливості. Наша сім'я намагалася це зробити тричі, і всі три рази наші військові нас розвертали — було надто небезпечно, ми могли потрапити під обстріл. 13 березня вперше був зелений коридор і частина людей, які мали власний транспорт, змогли залишити Маріуполь. А ми ні, бо 9 березня згоріли обидві наші машини. Тоді вперше і в мене трапився нервовий зрив. Наявність машини була хоч якоюсь надією на порятунок. А як виїхати без автомобіля, якщо нас п'ятеро? Я була у розпачі. Пам'ятаю, просила Бога, щоб допоміг нам вижити, а якщо це неможливо — то нехай краще ми загинемо всі одразу. Краще так, ніж, не дай Боже, побачити смерть своїх дітей чи те, як їх покалічить…

15 березня Марії з родиною все ж таки вдалося покинути Маріуполь.

- Нам допоміг директор закладу, де ми ховалися, — каже Марія. — На свій страх та ризик повіз нас на своєму старенькому мікроавтобусі без вікон. Ми їхали під безперервним обстрілом. І саме тоді ми з чоловіком, не змовляючись, дали собі обіцянку: якщо виживемо — зробимо все для того, щоб забрати всіх, хто залишився. І якимось дивом вижили.

Не можу передати свої емоції у той момент, коли ми опинились у Запоріжжі, де ніхто не стріляв. Де я змогла вперше за три тижні помити руки водою з-під крана…

«Люди на вулицях бачили мікроавтобус, у якому є вільні місця, і буквально кидалися на капот та під колеса»

— Ви повернулися до Маріуполя через три дні після того, як звідти виїхали, навіть не давши собі можливості трохи прийти до тями й відпочити…

- Ні про який відпочинок не могло бути й мови! Адже ми знали, в якому пеклі залишаються інші. Діяти треба було негайно, адже кожен втрачений день — це чиєсь втрачене життя. Тому ми з Божою допомогою так швидко роздобули мікроавтобус та одразу ж поїхали.

Коли приїхали туди вперше, навіть не встигли дістатися клубу, де залишалися наші сусіди по укриттю — люди на вулицях бачили мікроавтобус, у якому є вільні місця, і буквально кидалися на капот та під колеса. Це нагадувало кадри з якогось страшного фільму про апокаліпсис. Ми вивезли всіх, хто помістився. А за кілька днів поїхали знову…

За всі наші 27 поїздок ми вже вивезли з Маріуполя не менше тисячі людей. Неодноразово потрапляли під обстріли, але якимось дивом залишалися цілі. Відколи Маріуполь повністю окупували, доводиться шукати варіанти, як відносно безпечно туди потрапити й головне — як звідти виїхати. Рашисти не хочуть відпускати цивільних, кажуть, що це «їхні люди».

Дуже важко бачити, на що перетворився Маріуполь. Міста немає. На його місці одні руїни. Особисто я не бачила жодної вцілілої багатоповерхівки. Люди, які там залишилися, живуть хтось у підвалі чи курені, хтось просто неба. Вціліла лише невелика частина будинків у приватному секторі. І там чимало людей. Є там і тяжкі хворі, лежачі. Ми їх теж вивозимо, хоч це непросто. Найжахливіше — це, приїжджаючи, дізнаватися, що людина, для якої ти віз ліки або яку мав забрати, не дочекалася. Ліків у Маріуполі взяти ніде, і багато хто через це помирає.

У деяких після чотирьох з половиною місяців пекла, що не припиняється, почалися проблеми з психікою. Особисто знаю людей, які до війни були абсолютно адекватними, обіймали непогані посади. Зараз їх не впізнати. Вони начебто перебувають у прострації. Вважають за щастя можливість десь роздобути їжу (магазинів у Маріуполі немає, йдеться про те, щоб щось знайти на грядці або отримати їжу за те, що допоміг розгребти якісь завали). Вони радіють цьому і відмовляються виїжджати. Живуть на одних інстинктах і це страшне видовище.

Читайте також: «Український військовий утік із полону та вивіз із Маріуполя сім'ю друга»: як зараз евакуюють маріупольців

Є й ті, кого залякали окупанти. Оскільки люди не мають будинків, у яких могло б мовити російське телебачення, рашисти поставили на зруйнованих вулицях великі екрани, з яких намагаються обробляти людей пропагандою. На деяких це, на жаль, діє — є люди, які бояться виїжджати, бо рашисти переконують, що на підконтрольній українській владі території їх мало не вб'ють. Приїжджаючи, ми намагаємося донести правду до людей. Багатьох лякає перспектива проходити принизливу фільтрацію, яку окупанти влаштовують під час виїзду. Але ми намагаємось знаходити способи вивозити людей без цього.

Сподіваюся, що ми зможемо вивезти всіх охочих. Поки що для тих, кого не вдається забрати, але хто на це чекає, продовжуємо возити гуманітарку. У свій час збирати продуктові набори та медикаменти нам допомагали благодійні фонди, але зараз, коли про Маріуполь почали говорити менше, ми займаємося цим самі. Якщо хтось захоче приєднатися, будемо раді.

- Як ваші діти ставляться до того, що батьки, не встигнувши вирватися із цього пекла, поїхали туди знову?

- Вони дуже за нас переживають. Але розуміють, що якби не доброта директора ресторану, ми б і самі не змогли виїхати й не відомо, були б зараз живі чи ні. І що тепер наш обов'язок — допомогти іншим. Старшій доньці 16 років. За чотири з половиною місяці війни вона дуже подорослішала. Молодша щодня малює війну. У нас вже є ціла купа моторошних малюнків. А у сина після сильного переляку від одного з вибухів почалися проблеми зі здоров'ям, і він зараз проходить лікування.

А щодо наших поїздок до Маріуполя, то діти кажуть, що «їхні батьки супермени». І хоча я не вважаю, що ми робимо щось надзвичайне, отримувати таку оцінку від своїх дітей завжди приємно (сміється. — Авт.) Звичайно, вони хвилюються та сумують, їм потрібне спілкування з батьками. Але я впевнена, що після перемоги ми все надолужимо.

А поки що в планах Марії та її чоловіка наступні поїздки до окупованого Маріуполя. Необхідно забрати людей, які на них чекають.

— Попри те, що зв'язку із жителями Маріуполя немає, місцеві про нас знають. Працює сарафанне радіо, — каже Марія. — І щоразу, приїжджаючи за одними, ми дізнаємося, що наступного разу треба забрати когось ще. Насамперед вивозимо жінок із дітьми. Але якщо це сім'я, ми в жодному разі не розлучатимемо її, і обов'язково візьмемо і чоловіка теж. Завжди ставлю себе на місце людей і розумію, що без чоловіка б нікуди не поїхала. А якщо розуміємо, що прямо зараз забрати людей не можемо, зробимо все для того, щоб привезти їм найнеобхідніше.

Ті, хто хоче приєднатися до Марії та її чоловіка та взяти участь у зборі гуманітарної допомоги, можуть написати на її сторінку у Instagram: https://www.instagram.com/ma_riia9396/

Раніше «ФАКТИ» писали про те, що жителів Маріуполя рашисти змушують «свідчити» про «звірства української армії», обіцяючи компенсацію за зруйноване житло.