В Києві 2 рентгени «світили» прямо з асфальту: чорнобильський ліквідатор розповів про причини катастрофи на ЧАЕС

Ігор ОСИПЧУК, «ФАКТИ»

26.04.2023 11:13

— Аж до 26 квітня 1986 року розробники реакторів Чорнобильського типу (реакторів РБМК) стверджували, що ці ядерні установки такі безпечні, що їх, умовно кажучи, можна ставити під ліжко, — розповів «ФАКТАМ» Анатолій Демський, чорнобильський ліквідатор, який написав книги «ЧАД» і «Чорнобильський роман». — Не превеликий жаль, ці науковці й проєктувальники (всі вони з інститутів москви) були так впевнені в надійності свого дітища, що передбачили можливість його роботи при відключенні всіх (!) систем безпеки. Показово, що під час проведення на четвертому енергоблоку ЧАЕС експерименту, який призвів до Чорнобильської катастрофи, було відключено систему аварійної зупинки реактора. Тобто розробники фактично заклали можливість фатальної аварії ще на стадії проєктування реакторів РБМК. Власне через це персонал ЧАЕС відмовився визнати себе винним в аварії. Адже вона не була навіть передбачена — вважалося, що реактор РБМК вибухнути не може.

Важливо розуміти, що приваблювало радянське керівництво в цих ядерних установках — відносна дешевизна (у порівнянні зі значно безпечнішими реакторами ВВЕР). СРСР прагнув заробляти якомога більше грошей на продажі електроенергії за кордон. Атомні станції з безпечними реакторами ВВЕР будувати дорого і довго. А ось з РБМК — відчутно дешевше і швидше. До того ж саме в РБМК можна було напрацювати плутоній, який використовувався в виробництві ядерної зброї. Планувалося ввести в експлуатацію аж 6 реакторів на Чорнобильській АЕС, згодом на протилежному боці річки Прип’ять побудували ще шість! Детально моє бачення передумов і обставин Чорнобильської катастрофи я виклав в книзі «ЧАД». В назві абревіатура — «Чорнобиль Анатолія Демського».

«Коли автівка з Чорнобиля їхала неподалік нашого Інститута ядерних досліджень, дозиметри на прохідній почали дзвеніти»

— Коли ви дізналися, що на Чорнобильській АЕС сталася серйозна аварія? — ставлю питання Анатолію Демському.

— Четвертий реактор ЧАЕС вибухнув вночі 26 квітня (це була субота). В той вихідний ми з сином фарбували в київському Гідропарку човен, бо наступного дня, в неділю, відкривалась навігація на Дніпрі. Про події на ЧАЕС Київ тоді ще не знав (окрім вузького кола людей). Про те, що на Чорнобильській станції сталася аварія, я дізнався в понеділок, коли прийшов на роботу в Інститут ядерних досліджень Академії наук УРСР. Причому, офіційно нам в той день про це не оголосили.

Вибух на чорнобильському реакторі 26 квітня 1986 року кардинально вплинув на життя мільйонів українців. Фото з відкритих джерел

Я тоді працював в спеціальному технічному бюро з експериментального виробництва, яке виготовляло прилади, що створював інститут. Техбюро (фактично завод) знаходилося метрів за 200 від експериментального ядерного реактора нашого інституту. На території знаходяться датчики (ми їх називали «стіійки») з виміру радіації. В той понеділок, 28 квітня, вони почали дзвеніти — сповіщати, що підвищився радіаційний фон. Ми покликали фахівців, які обслуговували ці прилади. Вони перевірили — начебто стійки справні, але все одно продовжували дзвеніти.

Незабаром стало зрозуміло, на що ці прилади відреагували. Поруч з будівлею, в якій розміщено реактор нашого інституту розтеклася калюжа. Колеги розповіли, що вона утворилася, коли тут напередодні мили від радіації автівку, яка побувала біля Чорнобильської АЕС. Калюжу було огороджено, вивісили попередження — 2 рентгени (це чималий рівень радіації). Для звичайних людей за нормами доза опромінення не має перевищувати 0,5 БЕР (біологічного еквівалента рентгену) за рік. А там два рентгени «світили» прямо з асфальту!

Потім ми дізналися, що то за машину відмивали: якийсь міліціонер, який жив недалеко від ЧАЕС, як тільки почув, що на атомній станції сталася серйозна аварія, посадив свою родину в автівку і повіз в Київ. Коли вони проїздили проспектом Науки, на якому знаходиться наш Інститут ядерних досліджень, оснащені дозиметрами стійки на прохідній спрацювали (почали дзвеніти). Воєнізована охорона швидко вичислила ту машину і її притягли до нас на територію.

В перші дні про аварію на ЧАЕС знало дуже вузьке коло осіб. Фото з відкритих джерел

«Науковці боялися, що в залишках палива зруйнованого реактора почнеться ланцюгова ядерна реакція і станеться вибух»

— Яку роботу вам довелося виконувати під час ліквідації наслідків Чорнобильської аварії?

— З вересня 1986 року мені з колегами довелося працювати безпосередньо серед руїн четвертого енергоблока — ми монтували там комплекс «Шатер», створений в нашому інституті.

Тут слід сказати: все, що знаходилося в четвертому реакторі ЧАЕС, під час аварії розплавилось, а згодом почало поступово застигати. Утворилися маси речовини, які містять ядерне паливо. Тоді, в перший період після аварії, науковці припускали, що ці маси можуть вибухнути, що в них виникне ланцюгова ядерна реакція. Тому навколо цих мас речовини слід було встановити відповідні датчики контролю — наш комплекс «Шатер». Я безпосередньо брав участь в їхньому виробництві та встановленні на аварійному енергоблоці ЧАЕС. Від цих датчиків по проводах інформація цілодобово надходила на пульт управління, який ми облаштували в одному з приміщень станції.

Анатолій Демський сфотографувався в зоні відчуження на одному зі сховищ зараженої радіацією техніки. Фото з архіву Анатолія Демського

— Яких правил безпеки ви дотримувались?

— В радіаційній безпеці є три основних правила: якщо без чогось можна обійтись, обійдись (тобто, ризикуй тільки тоді, коли це конче необхідно). Друге правило: чим менше часу будеш знаходитись в небезпечному місці, тим краще (тим меншу дозу опромінення отримаєш). Ну, й третє — користуйся засобами індивідуального захисту (респіратори, бахіли, спецодяг, окуляри, шапочки тощо).

— Скільки тривав ваш робочий день в небезпечних зонах?

— В кожному конкретному випадку це обрахувалося окремо. За раз ми не повинні були отримати понад 0,5 рентгена. Але траплялися випадки, коли й 5 рентгенів за раз отримували — працювали, скільки треба, щоб виконати завдання. Бо якщо не виконаєш, доведеться знову йти в те ж саме небезпечне місце.

Анатолій Демський: «Свою точку зору на передумови Чорнобильської катастрофи та перебіг її ліквідації я виклав в книзі «ЧАД», а про людей, які працюють в зоні відчуження, написав «Чорнобильський роман». Фото автора

— Ви згодні з тим, що різні люди по різному переносять вплив радіаційного опромінення: від одної й тої ж дози одні хворіють і помирають, інші — лишаються жити?

— Так, згоден. Переносність радіації у кожного індивідуальна. Скажімо, троє людей, з якими я працював на монтажі комплексу «Шатер», померли ще до 1993 року. Один з них шалено пив горілку, інший майже не вживав спиртне.

— Входить, алкоголь не надто допомагає виводити радіацію з організму?

— Певною, так. І все ж після кожної вилазки в небезпечні місця на четвертому енергоблоці ми випивали як мінімум по склянці горілки.

Треба розуміти, що радіація діє на рівні ДНК. У мене був рак щитоподібної залози. Це вчасно діагностували й вирізали щитовидку.

— Ви довго працювали на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?

— Так, довго — до 1993 року включно, адже треба було обслуговувати наші прилади. До речі, траплялися випадки, коли якимось чином пошкоджувалися проводи, які йшли від датчиків. Ми підозрювали, що їх (проводи) ріжуть представники конкуруючої організації з москви.

Читайте також: «У ніч аварії я голими руками знімала форму з пожежників, доставлених із ЧАЕС. Тепер у мене немає відбитків пальців»