«У ніч аварії я голими руками знімала форму з пожежників, доставлених із ЧАЕС. Тепер у мене немає відбитків пальців»

«Обличчя у постраждалих були бордові, як ніби вони сильно обгоріли на пляжі»

Історія про те, як позаштатний кореспондент «ФАКТІВ» (за сумісництвом гід по Чорнобильській зоні) познайомилася з медсестрами, які чергували у Прип'ятській медсанчастині в ніч аварії, сама по собі цікава. Розповідаю від першої особи.

Це було у грудні 2019 року. Я вела групу іноземних туристів по місту-примарі Прип'яті, розповідаючи про реалії життя в цьому колись райському для радянської людини куточку. Зупиняємося біля медсанчастини № 126. Розповідаю туристам, що у 1986 році це був один з найсучасніших медичних центрів у СРСР, прекрасно обладнаний, з безліччю відділень — хірургією, поліклінікою, стоматологією, наркологією, відділення матері та дитини, масою вузькопрофільних фахівців. Крім радіолога.

Попри те що всього за три кілометри від 50-тисячного міста перебувала ЧАЕС, радіолога в Прип'яті не могло бути за визначенням. Це суперечило б радянській пропаганді про непогрішний і безпечний реактор.

«В результаті, — кажу, — в ніч трагедії у медсанчастині № 126 чергували кілька медсестер і лікар приймального відділення. Коли швидкі почали привозити до них зі станції перших постраждалих з симптомами гострої променевої хвороби, медсестри просто не знали, що з ними робити. Голими руками стягували з обгорілих пожежників, що захлиналися блювотою, форму, мили нещасних, ставили крапельниці, рятували як могл…»

Поки я розповідала, позаду мене стояли дві жінки похилого віку, у яких брав інтерв'ю тележурналіст. Раптом одна з них підійшла і буквально схопила мене за куртку. «Ти гід? А це твої туристи? Скажи їм, що ми ще живі. Скажи їм, що ми зробили все, що в наших силах!»  — втокмачувала мені сивоволоса жінка. «А ви хто?» — не розуміла я. «Ми медсестри, які працювали тут в ніч аварії…»

І ось зараз, 15 місяців по тому, напередодні 35-ї річниці аварії на ЧАЕС, ми зустрілися з цими двома жінками.

— Ми ж там прожили, вважай, з першого кілочка і до останнього дня, — розповідає Алла Макарець, на момент аварії — старша медсестра наркологічного відділення медсанчастини № 126 міста Прип'ять. — У травні 1971 року я переїхала у Прип'ять з маленькою дитиною — тоді тільки народила сина. А в серпні переїхав чоловік. Коли я вийшла з декрету, пішла на швидку допомогу в амбулаторію. На той момент у місті було лише три будинки. В одному з них ми майже відразу отримали двокімнатну квартиру, а коли народилася дочка — трикімнатну. У 1974 році побудували нашу медсанчастину, лікарню і поліклініку.

— А я туди потрапила на пів року пізніше, — ділиться Людмила Джулай, на момент аварії — фельдшер психіатричної служби медсанчастини № 126 міста Прип'ять. — До цього жила з чоловіком у Чорнобилі, винаймала квартиру. Потім зважилася піти у райвиконком і попросити житло. Такий мені хороший чиновник попався! Глянув на мене (а я худенька, маленька була), пожалів і говорить: будуть у Прип'яті четвертий будинок здавати — приходь, отримаєш житло. Взимку 1971 року ми вже переїхали.

Прип'ять будували дуже швидко. Одну багатоповерхівку, слідом — другу. І відразу ж поруч — садок, школу, магазини. Зарплати були хороші, і головне — не було такого дефіциту, як в інших населених пунктах. Купити можна було все: одяг, взуття, меблі, музичні інструменти, свіжі фрукти й овочі в будь-яку пору року. На нашій «фабриці-кухні» готували неймовірно смачні тістечка, десерти. А дитячі майданчики, басейни, палац культури «Енергетик», парк розваг, наша улюблена медсанчастина… Це було справжнє місто-мрія.

— Скажіть, напередодні тих сумних подій у вас не було передчуття біди?

— Абсолютно ніякого, — каже Алла Іванівна. — Була весна — яскрава, тепла. Всі спілкувалися, працювали, гуляли, веселилися. Ніхто не міг припустити, що все обірветься ось так, відразу. У ніч на 26 квітня в моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Завідувач відділення сказав терміново бігти на роботу. Якраз за пару днів до цього були заняття з цивільної оборони, і я припустила — знову навчання. «Ні, дещо гірше», — відповів завідувач. Як тільки я прийшла, він сказав, що на станції сталася аварія, і зажадав… видати спирт. Це річ підзвітна, тому я намагалася відмовлятися, але начальник сказав, що все бере на себе. Всіх співробітників, навіть непитущих, змусили випити по 50 грамів для внутрішньої дезактивації.

— Перших постраждалих почали привозити о другій годині ночі, — каже Людмила Джулай. — Виглядали вони жахливо. Обличчя бордові, як ніби сильно обгоріли на пляжі. Багатьох рвало. Ми знімали з них одяг голими руками, без рукавичок. І всіх — під душ. А кому було зовсім погано — відразу під крапельницю, без душа.

— Чому ви працювали без рукавичок? Хіба не розуміли, наскільки це було небезпечно?

— Ніхто нічого не знав і не розумів. Крім одного: що треба працювати, працювати, працювати, рятувати людей. Привезли Шашенка (Володимир Шашенок працював на станції інженером-наладчиком. — Авт.) — він був весь чорний, відразу видно, що не жилець. Через кілька годин він помер. Надійшли дві жінки — Клавдія Лауконіна і Катерина Іваненко. Вони навіть не на станції були під час вибуху, працювали у воєнізованій охороні управління будівництва. Але отримали великі дози опромінення. Катя Іваненко просила мене зателефонувати її старенькій мамі, сказати, що вона в лікарні, щоб та не переживала, щоб не чекала її. Я не зателефонувала — на той момент у Прип'яті вже відрубали весь телефонний зв'язок. Катя померла в Москві, в 6-й лікарні. Похована разом з Клавою на Митинському кладовищі. А я так і живу з цим гріхом, що не подзвонила її старенькій мамі…

«Нам оголосили, що евакуація тимчасова. Їхали з сумочками, навіть документи з собою не брали»

— У Москві померли всі постраждалі під час аварії на ЧАЕС. Їх лікував запрошений з Америки доктор Роберт Гейл, який робив пересадку кісткового мозку. Водночас головний радіолог МОЗ УРСР Леонід Кіндзельський у Києві врятував багатьох, хто до нього надійшов, оскільки вводив стовбурові клітини через вени…

— Це правда. Але так сталося ще й тому, що в Москву хлопців відвезли під час прихованого періоду. Здавалося, вони не такі важкі, але це було оманливе. Знаєте, мені ще з медучилища запам'яталася тема «гостра променева хвороба»: я за неї тоді несправедливо двійку отримала. На заліку відповіла, як за підручником: «Перший період хвороби — гострий, симптоми: нудота, блювота. Другий період — прихований, вся симптоматика зникає». «А скарги?» — запитав мене викладач. — «Скарг немає». — «Невірно. Скарги пацієнтів у цей період — на те, що їх не виписують додому. Сідайте, два». Саме так і сталося з першими ліквідаторами в латентний період — їм здавалося, що вони йдуть на поправку, хлопці вимагали одяг і були серйозно налаштовані повертатися додому. Але це було початком кінця…

— Як ви дізналися про те, що буде евакуація міста?

— 26 квітня ми відпрацювали до дев'ятої вечора, і від начмеда надійшла команда — всі по домівках, — продовжує Людмила Джулай. — Я на швидкій завезла документацію по постраждалих у бункер ЧАЕС, де засідала урядова комісія, і пішла додому. Сіла на стілець, сина попросила купити води і кефіру — всередині все пекло, як вогнем. Тільки задрімала — серед ночі дзвінок від знайомої: «Люда, ходять чутки, що буде евакуація. Це правда?» Я схопилася, одяглася, вийшла на вулицю. Побачила у дворі міліційну машину, підійшла: «Хлопці, а правда, що буде евакуація?» Вони зам'ялися, нічого не відповіли. І раптом заговорила рація у них в машині: «Колона автобусів на під'їзді до Чорнобиля. Будемо формувати колону там». Я слово в слово запам'ятала, й досі мурашки по шкірі. «Хлопці, спасибі, питання знято. Все зрозуміло», — сказала я міліціонерам і пішла додому збиратися.

— А я в ту ніч залишилася працювати разом зі своїм завідувачем, — каже Алла Макарець. — Увечері завантажили першу партію уражених в автобуси — їх вивозили в Бориспіль, а звідти літаком до Москви. Додому зі зміни поверталася о пів на першу ночі, 27 квітня. Іду, дороги миються, і ніде нікого. Ще з лікарні зателефонувала чоловікові, щоб виставив за двері квартири таз з водою.

На сходовій клітці роздяглася догола, викинула весь заражений одяг, вимила руки й обличчя. І відразу в ванну. Діти наші були тоді у батьків в Нових Шепеличах. Я ще вдень їм дзвонила, сказала всім випити по чарці горілки «для профілактики» і навіть дітям налити по ложечці. Увечері лягла спати, а чоловік потихеньку висмикнув із розетки телефон, щоб мене не турбували.

— Вранці поїхала на велосипеді в медсанчастину, — продовжує Алла Макарець. — Там уже евакуювали хворих — до Чорнобиля, до Києва. Мене відправили додому, сказали, що о 14:00 буде евакуація. Ми з чоловіком поїхали до моїх батьків у село. Я плакала — страшно було їх залишати. А мама мене заспокоювала: «Не плач. Я ось сиджу за столом, ти через три дні повернешся — і я буду сидіти за цим же столом». Усі ж думали, що евакуація тимчасова, як нам і оголошували. Їхали з сумочками, навіть документи з собою не брали. Більшість сприймало це як додатковий триденний відгул. Брали з собою гітари, їхали, як на пікнік. Ми не усвідомлювали, що втрачаємо Прип'ять, втрачаємо наше щасливе життя назавжди.

— Вас евакуювали до Києва?

— Прип'ятчан автобусами вивозили в Поліський район. А хтось виїжджав на машинах — і їхав куди хотів. Мої діти поїхали ще раніше за нас з чоловіком. У мене сестра була вагітна, так її чоловік разом зі старшою дитиною і двома нашими дітьми відвіз всіх на своїй машині. На той момент у місті вже було відключено телефонний міжміський зв'язок, Прип'ять закрили для в'їзду і виїзду. Тому вони виїжджали на своїй машині манівцями. Поїхали в Боярку Київської області, до родичів.

Ми після евакуації кинулися туди, а де шукати своїх, не знаємо. Мобільних же не було. Розшукали через районну адміністрацію. І відразу відправили дітей на кілька місяців у літній табір, у «Молоду гвардію». Де до них, до речі, дуже погано ставилися, тому що чорнобильські, «радіоактивні». Чутки-то вже повзли, а толком ніхто нічого не знав, ось і шарахалися.

— Так, в той час всі ми розшукували один одного, тому що не розуміли, кого куди евакуювали, — погоджується Людмила Джулай. — У Поліському на пошті в алфавітному порядку лежала вся кореспонденція для прип'ятчан. І ось цей час було лакмусовим папірцем для людських відносин — відразу виявлялося, хто твій друг, а хто ні. Мені написала знайома, з якою ми колись відпочивали в Бердянську: «Людочка, я знаю, що у вас щось трапилося, що вас евакуювали. Приїжджай з сином і батьками до нас. Ми всі помістимося, ми вас приймемо». Це був перший і єдиний лист, який я отримала. І написала його не моя родичка, а просто добра людина.

— Коли для вас закінчилася гостра фаза Чорнобиля?

— Ніколи, — на очі Алли Іванівни навертаються сльози. — Там будинок батьківський, там було наше щастя. А Прип'ять? По місту сумуємо досі. Пригадую його — і плачу. Нам ніде більше не було так добре.

— Останній раз ми були у Прип'яті у грудні 2019 року, як раз коли вас за куртку зловили, — додає Людмила Василівна. — Я тоді зайшла у свою колишню квартиру — а там порожньо, вивезено все. І на столі розкрита книга — єдина з нашої великої бібліотеки, яку не забрали. Я подивилася на назву і зрозуміла, що у ліквідатора, який займався дезактивацією моєї квартири, була тонка душа. Це була книга Юрія Бедзика «Прощаючись назавжди».

— Після евакуації ви вже не поверталися до Прип'яті?

— Ну що ви, звичайно, поверталися! — каже Алла Іванівна. — У Києві пробули всього кілька тижнів, і весь час переживали: як же ми без роботи? Там же потрібна допомога! 14 числа поїхали у Зону відчуження. Медсанчастина перебазувалася в піонерський табір «Казковий». Там ми жили, на автобусах добиралися до села Копачі. У Копачах пересідали на БТРи і вже їхали на роботу. Бронетранспортери були потрібні, щоб хоч якось нас захистити від радіації, тому що від Копачів і до станції, де знаходився медпункт, був дуже високий радіаційний фон.

Їхали ми якось на швидкій повз Копачі, якраз повинні були пересідати в БТР і раптом бачимо — в селищі напнуто намет, солдати ходять, уявляєте? При тому, що там навіть перебувати довго не можна було, не те що намет ставити. А під деревом хлопчик лежить, молодесенький солдатик. В трусах і в майці. Ми йому: «Синок, ти що робиш? Встань негайно». А йому так погано, що він не може стояти, падає. У мене ця картина досі перед очима… Солдатів заганяли на ліквідаційні роботи, нічого не пояснюючи, ніяк їх не захищаючи. Як гарматне м'ясо. Я працювала в Чорнобильській зоні відчуження до 1987 року у стаціонарі, Люда — до 1995 року в оздоровчому пункті.

— Ви працювали в нелюдськи небезпечних радіаційних умовах. Хтось контролював ваші дози опромінення?

— У мене 25 берів накопиченої радіації, — розповідає Алла Макарець. — Хоча насправді це просто той граничний максимум, який був встановлений у наших індивідуальних накопичувачах. 25 берів — і так дуже багато, але я знаю, що за фактом «набрала» набагато більше. Діти стали частіше хворіти, син у результаті помер ще молодим. У мене сильно болять ноги, і взагалі дуже похитнулося здоров'я.

— Це правда, — погоджується Людмила Джулай. — У мене були радіаційні опіки. А ще через те, що в ніч аварії я носила одяг пожежників голими руками, радіація «виїла» мені шкіру. У мене немає відбитків пальців, — Людмила Василівна показує гладкі, як папір, пучки пальців правої руки. — Тому на закордонному паспорті мені робили спеціальний чіп для розпізнавання. Підтвердити свою особистість відбитком пальця, як всі, я не можу.

Ми, ліквідатори, прирівняні до інвалідів війни. При цьому користуємося однією пільгою (замість трьох, визначених законом!) і не кричимо про свій подвиг на кожному перехресті, не б'ємо себе в груди. Платимо в маршрутках за проїзд, щоб не слухати слова водіїв про «халявщиків».

Два рази на рік — на день ліквідатора, і зараз, 26 квітня, в країні згадують про Чорнобиль. Але перетворюється це все в формальності. При цьому держава платить евакуйованим — людям, які провели щонайменше 36 годин у дикому радіаційному фоні та вбив своє здоров'я, — 2 тисячі гривень. А ті, хто заїхав на пару годин після аварії і виклопотав собі потрібний папірець, тепер називають себе ліквідаторами.

— Пам'ятаю, після евакуації нам дали путівку в санаторій «Ялта-Кіров», — з гіркотою говорить Алла Макарець. — І туди ж приїхала одна дама на високих підборах. І, не знаючи, хто ми, сіла за нашим столом і почала: «У мене син помер у Чорнобилі. А ви знаєте, що там у лісі два вагони стояли з мертвими?» Я обімліла. «Які вагони? А ти їх бачила? Як тобі не соромно?» Ми, медсестри, які працювали з ночі аварії, знали, що загинули у Прип'яті двоє осіб — Володимир Шашенок і Валерій Ходемчук, якого так і не дістали з-під завалів. Які два вагони з мертвими?

Так що вам сьогодні пощастило. Поки ми, справжні ліквідатори, ще живі, у світу є можливість дізнатися правду про Чорнобиль.

Нагадаємо, туристичний потік до Зони відчуження за останні роки настільки виріс, що розпочато відновлення дороги на Прип'ять і під'їзд до ЧАЕС.

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News