Иван Малкович: «Добро — це коли від твоєї присутності на цьому світі добре і тобі, і людям»
— Как вы сами представились бы нашим читателям?
— Такий собі малий кович галамазький. Але найчастіше мене називають поет і видавець. Я не заперечую.
— Ваш любимый цвет, запах, продукт, напиток?
— Колір — зелений. Запах — кориці. Зі страв: на Різдво — кутя, а на Великдень — клуб, тобто запечений моєю мамою у тісті в печі свинячий окорок, перед тим просолений у соровиці, який після приготування можна відривати довгими тонюсінькими ниточками, і до нього бурячок з хріном. З напоїв — кава і, можливо, віскі.
— Чем для вас пахнет детство?
— Власноруч назбираними суницями, що нанизані на довгу стеблинку трави, тобто по-нашому — «на солімку».
— Счастье — это… что? Вы счастливый человек?
— Щастя — це повнота світу, внутрішній лад. Коли всі рідні й близькі здорові і зайняті своїми улюбленими справами. Коли маєш можливість робити те, що хочеш, коли за дружньою розмовою вдається з'ясувати щось просте й сокровенне, коли відчуваєш приємну втому від необтяжливої фізичної праці, коли переповнюють образи, а ти за своїм столиком при вікні ледве встигаєш їх записувати…
Я щасливий в різних іпостасях і різною мірою. Як людина, як поет, як видавець, як громадянин. Щодо останнього, то найменше.
— Вы хорошо помните самый счастливый день своей жизни?
— Була субота. Початок третього тисячоліття. Літо. Надвечір'я. Мій рідний Березів. Я накосив возик соковитої трави. Легко втомився. Обперся на терасу своєї хати, що от- от буде добудована, а перед очима — фантастичної краси гірський краєвид. На хаті сидить лелека. Чути гуцульську музику — в селі весілля, на яке ми запрошені. Навпроти бачу батьківське подвір'я, де ходять тато й мама. Дружина з сестрою сидять за столиком під вишнею. Бігають і голосно забавляються наші діти. Думаю про незакінчений вірш… І раптом пронизливо-гостро усвідомлюю: оце, мабуть, і є найвище людське щастя.
— Чего вы ни за что не сможете простить другим людям?
— Усвідомленої зради своєї Батьківщини. І ще страшенно не люблю пихатості, бо вона в моєму розумінні завжди крокує під руку з дурістю.
— Что-то может довести вас до слез?
— Багато чого! Сентиментальність — це в нас родинне. Наприклад, мій тато, років з десять тому граючи в «Наймичці», так на сцені розплакався, що навіть довелося на певний час зупинити виставу… Я розчулююсь з будь-якого приводу. Найчастіше коли хочу щось сказати про тих людей, яких люблю.
— Есть у вас личная формула успеха?
— Не зрадити своїй «первородній» мрії. В моєму варіанті це означає: гроші заради книжок, а ніяк не навпаки.
— Какую роль в вашей жизни играют деньги?
— Я знаю кількох по-справжньому багатих людей, які люблять знічев'я «пофілософувати» на тему, що гроші — це не головне. А не головні вони тоді, коли ти їх маєш у такій кількості, що можеш про них особливо не думати. Проте українським видавцям це чомусь не завжди вдається.
— Что для вас означает быть свободным?
— Бути вільним — це радше бути щасливим невільником улюбленої праці, рідних і близьких людей. Ох, якби ще й самодостатньої і вільної країни!
— Испытываете ли вы страх перед смертью?
— Смерть забирає нас потрошку — через багатьох дорогих людей… Чи боюся я її? Можливо, боюся самотньої смерті…
— Что вы станете делать, узнав о том, что вам осталось прожить ровно семь дней?
— Я думаю, це питання підштовхує до самолукавства. Те, що уявляєш зараз, може виявитися дуже далеким від реального переживання.
— Вы никогда не задумывались о том, есть ли жизнь после смерти?
— Письменник не може не задумуватися про це. В одному вірші, який мені дався фізично, мабуть, найважче (я був на межі виснаження, бо ніяк не міг ухопити словом той образ, який мені привидівся), я писав, що ТАМ «буду на срібних вагах гойдати сяйво ланів». А в іншому вірші писав:
«Тож дай мені ще трішки сили,
Бо мабуть, ТАМ — зима…
Дерева тіней натрусили,
А яблук і нема».
— Что вы вкладываете в понятие добра и зла?
— Іноді мені здається, що справедливим може бути твердження: добро — це коли від твоєї присутності на цьому світі добре і тобі, і людям. А зло — це коли добре тільки тобі. Хоча це й не аксіома.
— Вас часто предавали?
— Вчуся про це не пам'ятати. І здебільшого таки справді забуваю. Можливо, тому, що я просто дуже забудькуватий. Колись мій друг художник Владислав Єрко купив мені добрі ліки для покращення пам'яті. І я так зрадів! Але… щоразу забував їх вживати.
— Что вам помогало преодолеть периоды полного отчаяния?
— Творчість.
— Существует ли Бог?
— Хіба ви сумніваєтесь?
— Случались в вашей жизни чудеса?
— Траплялись — маленькі, але доволі часто. За нашою буденністю ми перестали зауважувати дуже багато повсякденних маленьких чудес. Наприклад: щасливо приземлитися у літаку в призначеному пункті.
— Сколько времени вы смогли бы прожить на необитаемом острове и что взяли бы с собой?
— Не знаю, не пробував. Я й так за своїми найглибшими відчуттями доволі самотня людина. А ще й на безлюдному острові… Це катастрофа!
— В какую эпоху вам хотелось бы жить и с кем из представителей той эпохи пообщаться?
— Подібні думки мені не властиві. Хоча цікаво було прочитати про щось подібне в книжках, наприклад, в «Мандрах Гуллівера».
— Как вы считаете, красота действительно может спасти мир?
— Тільки краса! Разом з великою любов'ю.
На вопросы анкеты «ФАКТОВ» уже ответили Виталий Коротич, Таисия Повалий, Екатерина Серебрянская, Руслана Лыжичко, Иван Марчук, Леонид Черновецкий, Михаил Бродский, Ольга Сумская, Николай Томенко, Елена Витриченко, Витольд Фокин, Монро.
3567Читайте нас в Facebook
