«не стало в місті собак і котів — люди поїли. Дійшло до того, що їли навіть своїх дітей»
22 ноября Украина почтила память погибших во время голода 1932-1933 годов прошлого столетия, который унес миллионы человеческих жизней. В свое время Иосиф Сталин, «вождь и учитель», он же автор Голодомора, говорил: «гибель одного человека — это трагедия, гибель миллионов — статистика». К сожалению, у этой «глубокой философской» сентенции есть приверженцы и сегодня. Это те, кто не признает одну из величайших трагедий XX века или пытается оправдать действия сталинского режима. Оправдать и не признать смерть миллионов мужчин, женщин, детей и стариков, которые умирали от голода на богатейших черноземных грунтах Украинской Советской Социалистической Республики. Сейчас одним из главных аргументов противников признания Голодомора является то, что, дескать, существует мало документальных подтверждений этой трагедии. А откуда же им взяться? Ведь те, кто могли бы рассказать правду, УМЕРЛИ от голода. На свидетельства оставшихся в живых долго и упорно не обращали внимание, в основном апеллируя к документам из архивов спецслужб бывшего СССР, истинность которых тоже вызывает сомнение. Поэтому «ФАКТЫ» предлагают читателям свидетельство очевидца страшного голода.
«По вулицях чхали гарбою i пiдбирали тiла, якi виносили з хат»
«Я народилась у жила в Первомайську Миколачвськоч областу (зараз живу в Кищву у дочки), ветеран працу у учасник Великоч Вутчизняноч вуйни. Дивилась акцую «Запали свучу», але як свудок тущч страшноч трагедуч взяти участь у нуй не змогла через хворобу. Свучки уз дочкою ми в чотири години засвутили в пам'ять про тих, хто став жертвою Голодомору. В той страшний час мену було десять рокув.
Я пишу вам не уз розповудей людей, а те, що сама бачила у пережила. У нас сум'я була велика: три брати у три сестри. Бригади з комсомольцув забирали все, до зернини, залишаючи людей на голодну смерть. Мати дву чи три жменьки зерна сховала в горщечках пуд пуччю (штандари), так комсомольцу ключками залузними перевуряли кожний куточок в хату, перекопували городи у забирали все. Ми, дути, дивились у плакали. Десь в листопаду мама здала своч сережки в магазин, отримала трохи муки у крупи. Варила дуже рудку латуру, щоб хватило на довше. Кожному насипала по однуй ложцу. А в 1933 роцу не було й такоч чжу.
Батько працював на пивоварному заводу. Вижив, тульки дякуючи дружджям у пиву. Почав пухнути. Одного дня, йдучи додому, сув на дорозу у не муг встати. Його завезли в лукарню, прокололи ноги, щоб зуйшла вода. Мати теж ходила, як склянка. А ми, шестеро, були, як скелети, одну кустки й шкура. шли вудходи уз ячменю, жом, яким годували свиней. Не стало в мусту собак у котув — люди почли. Дуйшло до того, що чли навуть свочх дутей. Недалеко вуд нас жунка випустила дувчинку погуляти у так чч недогукалась. Хтось з'чв дитину. Людей морили голодом свудомо. Все було направлено на знищення украчнського народу. Хуба це не ГЕНОЦИД?!
Ми жили буля цвинтаря. т я бачила, як люди вмирали прямо на дорозу. Дивлюсь у вукно: йде жунка по дорозу, впала у бульше не пуднялась. Трупи закопували в свочх городах. Хто ще мав трохи сили, викопував яму, але поки приносили туло, яму вже закидали уншими трупами. Не було жодноч сум'ч, в якуй би всу вижили. У нас померла сестра матеру у муй двоюрудний брат. По вулицях чхали гарбою у пудбирали тула, яку виносили з хат. На вулицу Вузовськуй жила сум'я Буйницьких. З чхньоч хати винесли дорослу дувчину Настю, в якоч були дуже гарну коси. Вона була незаплетена, простоволоса. Пам'ятаю, як чч коси через щаблу гарби дуставали землу у, як вуником, замутали вулицю.
Коли настала весна, почали чсти листя, кропиву, спориш. Листя варили у чли разом уз жомом. В квутну йшли до ручки, на березу в пуску знаходили ракушки, поливали чх кип'ятком, лущили у чли. Не варили, просто ковтали. Брати ходили в поле в пошуках чжу. тнколи знаходили мерзлий буряк чи картоплинку, або чжачка.
Маму хтось дав кормового буряка, з якого вона на Паску зварила борщ. В казан накидали листочки з вишень, спориш. Ми чли, а вона дивилась на нас, висохших до кусток, у плакала, плакала. Ми забули слово хлуб, знали тульки жом, листя, траву. Не знаю, як ми вижили. Чудом, мабуть. Бог нас оберугав в цу жахливу часи.
Пам'ятаю, брат Гриша якось не прийшов додому — минуло вже дву доби. Мати плакала у казала: «Мабуть, десь лежить мертвий». Надвечур третього дня приходить. Ми його спочатку не впузнали, але хтось закричав: «Гриша!» Йому було 13 рокув. Боже муй! У нього обличчя стало, як кулачок, як у котенятки. Ми дивились на нього, а сльози невульно текли з наших очей. Я пишу у зараз плачу. Мати якраз насипала нам суп. Ми уз свочх мисочок надулили йому. Вун розповув, що був буля колгоспноч конюшну, там у ночував. Шукав кусочки макухи, якийсь конюх дав йому коржикув уз вувсяноч муки. Збирав овес, розсипаний по землу буля коней. «Хотув назбирати бульше, щоб мати потовкла у ступу у спекла коржики». т таки принус трошки у двох кишенях.
Луто 1933 року було дощове. Матеру хтось дав лушпиння вуд картоплу, у вона його посадила. Коли картопля зуйшла, ми чч уз сестрою пудгорнули. Картоплинки були величиною з квасолю, але ми чх зварили у почли. Дуже боялись, щоб мати нас не лаяла. Боже муй, як я отравилась! Кричала увесь вечур у нуч».
«В 1935 роцi в магазин стали привозити бiльше хлiба. Ми спочатку цiлували кожний шматочок, а потiм їли»
«Згадую, мене часто саму закривали вдома. Я повинна була приготувати вечерю. А дома ж нучого не було, тульки жом, який батько приносив уз заводу. Сам ледь ходив, а нам нус. Ми жили далеко вуд заводу — кулометрув три. Пам'ятаю, нус жом в мушку, у в нього вся спина у ноги булу мокру. Я ножем зу стуни шкрябала булу глину. Знала, що мати перед тим, яу булити в хату, заварювала уз муки пуспу у вливала в розведену глину. Думала, що в туй глину щ трушечки муки. Змушувала цю глину уз жомом у пекла на плиту коржики. Вони розпадалися, але ми збирали куски у чли.
Думала тоду по-дорослому: «Чого ми так живемо?» Але вудповуду не знаходила. Пишу у плачу, згадуючи батькув, братув у сестер в ту страшну часи. Пам'ятаю, батько раз сказав: «Якщо переживемо, то це ввуйде в усторую». Батько закунчив чотири класи церковно-приходськоч школи. В часи Голодомору йому було 47 рокув, а матеру — 45. Наймолодший муй брат ходив, тобто його водили, в дитячий садок, який був органузований для дутей робутникув при заводу, тому менше, нуж ми, постраждав вуд Голодомору.
В 1933 роцу був багатий врожай, але збирати його не було кому. Робутникув заводу посилали на польову роботи. Батько, повернувшись з роботи, розповудав: «Пуд'чжджаючи до села, не бачимо жодного вогника у вукнах. На запитання, чого скрузь темно, хтось вудповув: «Вуд голоду померли всу люди в селу». Пусля жнив на поле хлинули жунки у дути — збирати колоски. Але начхали охоронцу зу зброщю у батогами. Забирали торби, били жунок у дутей. Однуй мочй сестру вдалося втекти, а другу охоронець так побив, що вона не могла пуднятися. Товсту нябряки у Моту довго були на спину.
Пам'ятаю, як брати у сестри приносили з поля мерзлу стебла у китицу проса, витягуючи чх далеко в полу уз снугу у льоду.
Не дивлячись на те, що в 1933 роцу був багатий врожай, хлуба в магазин завозили обмаль. Так було в кунцу 1933 року у увесь 1934-й. Люди звечора займали чергу за хлубом. Якщо було тепло, спали прямо на брукувцу. Бувало, що на свутанку на дорозу лежали трупи. З нашоч сум'ч за хлубом ходили два брати у дву сестри. Бувало, жодноч буханочки не приносили. Чоловуки лузли по головах людей. Якщо приносили хлубинку, це було справжнщ свято. Мама нам на терезах розважувала по 100 грамів хліба.
Часто люди поверталися додому без хлуба. Продавець кричить: «Норма видана». Більше хліба стали привозити в магазин тільки в 1935 роцу. Пам'ятаю, якось принесли додому три буханочки. Ми спочатку цулували шматочок, а потум чли. Не вурилось, що хлуба коли-небудь буде вдосталь.
Маруя Савелучвна Рищенко, мусто Київ»
483Читайте нас в Facebook
