Михайло Хома: "Дзідзьо — значить дід. Я створив в уяві цей образ давно, але стидався комусь показувати"
Михайлу Хомі і гурту DZIDZIO від початку дуже підфартило. Відомому музиканту Кузьмі сподобалося, як хлопці виконують пародії, і композитор запропонував їм заспівати його пісню «Старі фотографії». Потім Андрій Кузьменко написав пісню «Ялта». Бородаті хлопці у спортивних штанах, що співають прості, прикольні пісні («Я і Сара», «Марсік», «Каділак», «Я їду до мами») подобаються публіці. До речі, саме гурт DZIDZIO першим зібрав аншлаг на щойно побудованому стадіоні «Арена Львів». І зараз має наполеонівські плани — всеукраїнський тур. Причому концерти відбуватимуться на стадіонах.
А ще соліст гурту Михайло Хома захопився кіно. Випустив свій перший повнометражний фільм в якості автора ідеї та сценариста. Комедія «DZIDZIO Контрабас» стала лідером українського прокату, заробила понад 20 мільйонів гривень і продовжує збирати зали в кінотеатрах. Фільм вже подивилися майже 300 тисяч глядачів. В дотепній комедії знялися відомі українські актори Олена Лавренюк, Володимир Горянський, Римма Зюбіна, Олексій Вертинський, телеведучий Ігор Кондратюк.
Михайло Хома вже працює над новим фільмом. Про це він розповів у своєму офісі в самому центрі Києва, поблизу Софійського собору. І просив, щоб нашу розмову надрукували в газеті українською.
— Вітаю вас з успішним кінодебютом! Зізнавайтеся, в чому секрет вашої історії, чому вона так цікавить людей?
— Дякую. Я задоволений, бо дістав те, чого хотів найбільше, — народну любов. А її важко спрогнозувати чи якось розрахувати. І хай збираються разом найкращі професіонали, мудрують і «варять» рецепти — не вийде. А чому в нас вийшло? Може, тому, що ми спеціально нічого не вигадували, я не грав, а втілював свою давню мрію зняти повний метр.
Перша ж робота вже себе окупила. І я дуже щасливий, що моя мама не буде сварити, бо вона теж вкладала свої гроші. Хоча насправді заробити на нашому кіно дуже важко. Там така арифметика: частину забирають кінотеатри, дистриб’ютори, потрібно сплатити податки. То я собі порахував, щоб окупити фільм, треба зібрати касу в чотири рази більшу, ніж було на нього витрачено.
— Який бюджет вашої комедії?
— Поки я не можу розкрити всі карти, але з часом ви все зрозумієте. Я вклав усі особисті кошти, поклав своє здоров’я. Бо крім зйомок ми мали ще 30 концертів. Саме головне не гроші, а те, що усі ми вклали своє серце і щирість. Ми пішли ва-банк, як сліпі котики в болото. Але воно виявилося не таким вже й глибоким. Майже півтора року йшов підготовчий процес, а зняли всього за 14 днів. І за два місяці все змонтували.
Працювали на ентузіазмі. Коли я приїжджав після концерту змучений, бачив на майданчику молодих енергійних людей, які щиро вірили в те, що роблять, сам заряджався тією енергією.
От люди нам і повірили з перших кадрів. Я дуже боявся, як картину сприймуть глядачі. Сам їздив по країні представляти фільм і говорив перед показами: «Не шукайте тараканів, мух в нашому фільмі. Це не американське кіно, не європейське, це українське». От така, як Україна є, таке і наше кіно. Нам треба навчитися його любити, ходити в кінотеатри і підтримувати його. В Польщі, наприклад, фільм у кінотеатрі дивляться приблизно 2 мільйони людей, у нас — в чотири рази менше.
— В картині ви розказали свою реальну історію?
— Я не можу створювати сценарій, якщо сам не пережив і не повірив в історію. Коли мені було 13 років, помер тато. Мама собі ради не могла дати, треба було якось жити, мене вчити. І вона поїхала на заробітки в Португалію. Я вчився тоді в музичному училищі, мав такий сильний голос і такий сильний слух, що міг просвистіти любу мелодію. Я їздив по фестивалях, конкурсах, поки не почалася мутація голосу. Зрештою закінчив я диригентський факультет. Мене виховували баба з дідом. Мама слала гроші, а я на неї спочатку був дуже ображений.
— Не економили гроші?
— Робив якісь необдумані покупки, а потім не мав за що їхати до Львова на навчання. Якось пішли з друзями на дискотеку в клуб, вони замовили всього за мій рахунок, я тоді забагато випив, був добрим і знову лишився ні з чим. Та біда заставила мене переглянути своє ставлення до витрат. І тоді в мене з’явилася мрія про машину. Треба ж було на чомусь їздити на роботу. Мене запросили працювати на митниці в пропускному пункті Краковець.
То були мої найбідніші роки життя. Зарплата була мала, кредит за свою сіреньку «Ладу» платив, грошей не вистачало навіть на обід в службовій їдальні. Я собі думав, та звідки ж у вас стільки грошей, щоб так розкошувати — їсти болгарський перець у грудні?
Через три місяці наступило повне розчарування як для людини творчої. Я на другому місяці роботи вже просто у вікні стояв, дивився в небо і плакав за студією. Я не розумів тої системи. І вирішив, що Бог мені спеціально дав замануху", чи поведусь я на таку спокусу. Не повівся, покинув я ту митницю через три місяці.
*Михайло Хома: «Зняли ми фільм всього за 14 днів. І за два місяці все змонтували»
— Невже, як і ваш герой у фільмі, купили яскравий костюм від Dolce & Gabbana і пішли в артисти?
— Саме так! Ми з Павуком двоє грали по весіллях. Тоді музиканти коштували 50 доларів, а ми брали 300 доларів. Бо були такі гарні, прибрані, ще й на червоній машині їздили. Людям подобалося, що в них солідні артисти виступають, а не якість хлопи в порваних джинсах і стоптаних кедах. Ми тоді задали тон — гарно виглядати і співати «наживо». Я ж тоді гарний був, без бороди, виголений, як слимак. Тоді я створив свою першу групу «Друзі». І людям то подобалося.
— Правда, що вам дуже допоміг в кар’єрі Андрій Кузьменко? Як ви з ним познайомилися?
— Він для мене завжди був зіркою. Якось на фестивалі в Новояворівську я підійшов до Андрія, коли він спускався по сходах. Набрався хоробрості і кажу: «Андрій, а можна у вас щось запитати?» — «Питай». — «Що треба зробити, щоб стати відомим?» А він каже: «То просто, чувак. Треба написати пісню, хіт». — «І що далі?» — «Потім ще один хіт і не розслаблятися. Треба дуже швидко рухатися». Потім виявилося, що ми маємо спільного друга. Андрію сподобався наш проект «Дзідзьо», він підтримував нас.
— Звідки така назва гурту?
— То я запропонував. Дзідзьо — значить дід. Так я свого діда називав і створив в уяві цей образ давно. Він сидів в мені, але я стидався комусь показувати, лиш іноді смішив своїх найближчих друзів.
Спочатку ми виглядали трохи дивно — в якихось лахах і валянках. Кузьма сказав, що то не модно, треба перевдягатися і йти в клуби. А ми дійсно хотіли просто бути артистами, які грають по клубах. Отже, стали ми секс-шоу-бойз. І то було мені так незручно. Я люблю простоту і щирість. Ну який з мене мачо? Пам’ятаю ті тоненькі штани в англійському стилі, які вічно під час концертів рвались на дупі. З мене всі просто сміялись. Штани зашивали, латали, вони знову рвались…
А потім з’явився наш партнер Анатолій Безох, подивився на нас і каже: «Хлопці, ви спочатку визначтесь, ким ви хочете бути на сцені насправді, а потім я вас навчу, як робити на цьому бізнес. А мені вже так не хотілось бути шоу-боєм. На зустріч з майбутнім продюсером пішли усі разом. Андрій нас теж тоді підтримав. Щоб пристойно виглядати, я за ніч роздрукував дома на принтері 40 карточок, степлером прикріпив їх до диску, типу альбом такий. На зустрічі почав роздавати диски, а продюсер каже: «Знімай капелюха». Підійшов з ним до кожного, щоб за диски гроші кидали. «От так робиться бізнес, — каже. — Ти собі пиши пісні, а я тебе навчу гроші заробляти». Так ми й почали разом працювати.
Зараз ми вже биті вовки, проїхали всіма дорогами України, знаємо майже всі готелі і місця, де можна добре, дешево і безпечно поїсти на трасах. Нас знає кожна собака на заправках.
— Зіркова хвороба вас не обминула?
— То не мене треба питати. Я пройшов довгий і непростий шлях, тож відчуваю в першу чергу відповідальність за те, що роблю, і за весь колектив. І це не є легка ноша, а мішок з камінням. Вже звик жити у стані хронічної втоми, але не можу зупинитися, бо люди вимагають чогось нового, я не маю права здутися.
— Ви з фільмом аж на «Оскар» замахнулися. Справді вірили в те, що він може потрапити в шорт-лист Американскької кіноакадемії?
— Ми просто вирішили спробувати. Коли мені запропонували подати заявку, я запитав: «А нащо?» А потім вирішив: ну хай буде, побачимо, що з того вийде. Зрештою, це був крок до моєї мрії — показати світові, як живуть прості люди в Україні, та й здобути того «Оскара». Нічого, зараз я вже працюю над концепцією одразу двох фільмів, збираю команду. У нас так стрімко розвивається кіно, що через десять років буде своя голівудська система.
— То ви тепер з шоу-бізнесу переключаєтесь на кіно?
— Буду поєднувати. Треба їхати до людей, розмовляти з ними на концертах і запрошувати в кіно. Мені здається, їм не потрібно повчань і чогось завуальованого. Лише правда. Вони ж, коли приходять в магазин по хліб, просто купують і йдуть. Вони не хочуть, щоб продавчиня спочатку розказала, як пшениця була посіяна, як її доглядали, молотили і так далі. Так і з кіно — не треба мудрувати і повчати людей.
— Що ваша мама сказала, подивившись фільм? Гроші назад не просила?
— Днями вона вперше побачила його в Португалії. Разом з чоловіком, друзями і собакою Мілкою влаштували домашній перегляд на дивані. Я їм дав код доступу до каналу в Інтернеті. Потім мама дзвонила, плакала і казала: «Ти знаєш, то для мене не комедія, а така правда життя». І це найкращі слова для мене.
*Популярність комедії «DZIDZIO Контрабас» набирає обертів
— Як поживає ваш юний фанат Михайлик, про теплу зустріч з яким писали «ФАКТИ»?
— З Михасиком ми на зв’язку, хоча зустрічаємося зрідка. Я дуже радий, що він почувається краще і має шанси на повне одужання. Іноді ми говоримо по скайпу, він розказує про свої бажання і амбіції. А я його вчу: «Щоб щось отримати, треба працювати. Хоча б над своєю поведінкою, над бажанням бути здоровим. Так не буває, щоб кожен день був Новий рік і подарунки». Спочатку він навіть був образився на мене, але вже на другий раз ми порозумілися. І мені дуже приємно, що Михасик дослухається, а головне — вилазить з тієї біди. До речі, я мав справу ще з двома хворими дітками. І вони теж йдуть на поправку.
— В якому зараз стані ваші судові спори з колишніми колегами гурту?
— Я відпустив ситуацію, бо це випробування послано не просто так. Навіть подякував Богові, що так сталося. Ми розійшлися, але одразу скажу, що я нікого не виганяв. У нас були різні цілі й бачення розвитку гурту. Хочу подякувати Олегу Турко. Якби не він, я би цей фільм не зробив. Але закон є закон, і має бути відповідальність. Спочатку я дуже переживав, бо сам написав багато пісень, які тепер співають інші люди, що так само називаються «Дзідзьо». Чекайте, хлопці, так не має бути. Просто начепити бороду — ще не означає бути справжнім дзідзьо.
Зараз суди між нами доходять до логічного завершення. Я принципово маю довести до кінця цю справу й поставити крапку. А що робити з рішенням суду, буде видно. Я би не хотів, щоб були якісь санкції до хлопців. Просто треба навчитись говорити «вибач», визнавати свої помилки. Так набагато легше жити.
— А ви часто просите пробачення?
— Я стараюсь менше помилятися.
— Про що мрієте, окрім «Оскара»?
— Просто щасливо прожити життя. Як це? Ще сам не знаю. Скажу десь пізніше, бо зараз ще не маю достатньо років. Зараз я щасливий в роботі, від чого страждають мої рідні, рідко мене бачать. Коли буває якийсь вихідний, я мовчу, рот просто не відкривається.
До речі, скоро я презентую альбом колядок, який записав з симфонічним оркестром. Це теж була моя мрія. А ще хочу зібрати 28 стадіонів і зняти нові фільми. Бо Голівуд не дає мені спокою.
6883Читайте нас у Facebook
