Днями були з молодшою донькою на Майдані Незалежності. Пройшлися по тих місцях, де рівно 5 років тому починалася Революція гідності. Позгадували тії промоклі під дощем намети і вогнища, навколо яких ярмилися люди, і старі, і молоді. Різні за віком, за статтю, за майновим станом, а інколи і за поглядами на якісь житейські речі. Але незбагненно єдині в одному, найважливішому — в любові до своєї країни, в переживаннях за її майбутнє, в готовності віддати геть усе, що в них є, ба навіть саме життя, заради перемоги.

Десь серед тих людей на Майдані тоді був іще живий 20-річний Сергій Нігоян з Дніпропетровщини, який, можливо, саме у той час, стоячи на барикаді, читав на камеру Шевченкові вірші:
«Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п"яна спить…»

Тоді ще важко було навіть зрозуміти, у чому ж та перемога, власне, полягає. Минуло вже п"ять важких і навдивовиж довгих років, а для декого і зараз ще є незрозумілим, якою ж має бути тая перемога. За цих п"ять років уже діти повиростали. Моїй молодшій Ані зараз вже 10. І з них рівно половину свого маленького життя вона живе у країні, де триває кривава війна. Де біда на фронті часто підсилюється бідами в тилу, який часом переживає випробування корупцією, бандитизмом та різною іншою мерзотою, яка не менше відсуває нас від перемоги, аніж навіть бої на Донбасі та боротьба за повернення Криму.

Виросло ціле покоління, яке вже не може згадати або й зовсім не знає часів, коли на момент отримання Україною вимріяноі незалежності вона на багато років індустріально, науково, технічно та просто навіть побутово випереджала сусідню Польщу. А зараз… А зараз уже та ж сама Польща, яка за цей час зуміла об"єднатися навколо ідеї майбутнього процвітання, випереджає нас. На багато-багато років, на багато десятиліть напевно навіть. А ми усе боремося. І з лютим ворогом, з яким не боротися не можна. І ще більше боремося поміж собою. За владу, звісно. Бо за неї не боротися уже просто не можемо.

Боремося, ніби забувши про те, що перемогою у цій боротьбі має бути не перемога когось одного чи навіть багатьох, а лише перемога України. Одна на всіх. Перемога заради майбутнього. Заради дітей наших і онуків, які через 20−30 років говоритимуть своїм дітям, що був час, коли ми жили у найбіднішій країні Європи. А ім уже ніхто не віритиме! Бо Україна стане квітучою і багатою, демократичною та справді цивілізованою, рівною серед кращих в усьому світі.

Щоправда, ні. Сама собою вона такою не стане. Нам усім ще належить докласти чималих зусиль для цього. Кожному на своєму місці. І усім разом на усіх місцях. Чи здатні ми це зробити? Я не знаю. Я знаю напевно лише те, що не зробити цього ми вже не можемо. Не маємо права. Бо ні, не історія нам не пробачить цього. Історія якось стерпить. Терпіла ж уже стільки разів, стерпить і знову. Діти нам цього не пробачать. І онуки. І діти онуків так само… У нас просто немає іншого виходу, окрім перемагати. Тут вже і зараз. І у першу чергу — самих себе…

Сьогодні ми відзначаємо День Гідності та Свободи. Тож давайте, віддаючи данину шани і світлої пам"яті героям, полеглим за Вітчизну протягом останніх буремних років, усвідомимо це сьогодні ж. І останнє. Не можу у зв’язку із цим не згадати ще один уривок із Шевченкової поезії, до речі, написаної рівно через місяць після вже цитованої поеми «Кавказ», у грудні 1845 року:
«Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!»

Зі святом вас, друзі. А сьогоднішнім нашим іменинникам ще й за традицією цієї щоденної рубрики побажаю, як і усім нам, добра і щастя.