ПОИСК
Історія сучасності

Акт про відновлення незалежності України тричі передали по радіо

17:42 30 червня 2021
Акт про відновлення незалежності України
— Червона армія залишила Львів вже через шість днів після початку війни між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом — 28 червня 1941 року, — говорить декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка доктор історичних наук Іван Патриляк. — Німецькі війська не поспішали зайти у Львів, бо побоювались, що противник влаштує їм там пастку. Тож для молодих патріотів з ОУН склалася сприятлива ситуація для втілення їх плану проголосити незалежність України в першому ж великому місті на батьківщині, до якого вдасться дістатися після початку війни. На околиці Львова, на Янівській рогатці (одній з дорожньо-митних застав на в’їзді до міста), зупинилася німецька альпійська дивізія. В її складі був батальйон «Нахтігаль», що складався в основному з українців. Молоді патріоти вважали, що участь в цьому підрозділі Вермахту допоможе їм здобути незалежність для України (до речі, вони не складали військову присягу Німеччині. — Авт.). Рано- вранці 30 червня «Нахтігаль» почав діяти на свій розсуд без узгодження з німцями. Батальйон, певно, отримавши від оунівського підпілля інформацію про обстановку в місті, зайшов до Львова і взяв під свій контроль радіостанцію, вузли зв’язку, залізничний вокзал, ратушу, електростанцію, водонапірну вежу та інші стратегічні об’єкти.

Підпільники повідомили бійцям: напередодні відступу Червоної армії з тюрми лунали постріли і вибухи. Виявилося, що тюремники влаштували масове вбивство в’язнів. Але знищити всіх не встигли. Ті, хто лишилися живими, були замкнуті в камерах. Ці люди почали підпалювати двері, в тюрмі виникла пожежа. Бійці «Нахтігалю» кинулися рятувати вцілілих.

«Заступник Бандери Ярослав Стецько знехтував погрозами німецького офіцера і оголосив Акт про відновлення української держави»

— Приблизно в той же час, як «Нахтігаль» займав Львів, туди приїхала група молодих патріотів з бандерівського крила ОУН на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком — вони мали організувати проголошення незалежності Української держави, — продовжує Іван Патриляк. — Спочатку група Стецька йшла до Львова пішки, але дорогою їм трапився зламаний радянський вантажний автомобіль «ЗІС». Потім зустріли водія червоноармійця, який відстав від свого підрозділу. Пообіцяли: якщо відремонтує машину і довезе до Львова, вони допоможуть йому дістатися його рідної Полтави. Той полагодив автівку, і на ранок 30 червня вони заїхали у Львів.

Вулиці були порожні — люди, залякані шпіономанією, що розквітла в перші дні війни, боялися виходити з домівок. Патрулі НКВС хапали багатьох цивільних за підозрою в шпіонажі. Скажімо, блиснув у чоловіка годинник на сонці — патруль це побачить і почнеться: «Вы подаете сигналы немецкой авиации. Пройдемте с нами». Людину арештовували, що запросто могло закінчитися розстрілом. Але Червоної армії не було в місті вже понад добу. Коли з’явилися бійці «Нахтігалю», львів’яни почали виходити подивитись, які війська прийшли.

Іван Патриляк: «Після відступу Червоної армії зі Львова для молодих патріотів з ОУН склалася сприятлива ситуація для втілення плану проголосити незалежність України в першому ж великому місті на батьківщині, до якого вдасться дістатися після початку війни». Фото зі сторінки Івана ПАТРИЛЯКА у «Фейсбуці»

— Як просувалися справи у групи Ярослава Стецька?

— Стецько хотів зібрати у Львівському оперному театрі авторитетних патріотично налаштованих людей, щоб вони прийняли Акт про проголошення незалежності Української держави. За допомогою він звернувся до предстоятеля Греко-католицької церкви митрополита Галицького Андрія Шептицького, бо його авторитет серед української громади був беззаперечним. Скоріш за все, Стецько запевнив предстоятеля, що його дії узгоджено з Берліном. Насправді німці нічого не знали про наміри ОУН Бандери проголосити незалежність.

До обіду організувати Національні збори українців Львова не вдалося — багато людей вагалися, бо побоювалися наслідків. А ближче до обіду в місто почали заходити німецькі війська, зайняли Оперний театр для своїх потреб. Тож Ярославу довелося шукати інше приміщення. В центрі Львова вільним лишався будинок товариства «Просвіта» з невеликою залою. Там о 20-й годині вечора почалися Національні збори. Головував на них член проводу бандерівського крила ОУН 28-річний Василь Кук. Одним з питань, яке слід було вирішити, — обрання Українського національного правління (уряду). Але ніхто з тих, хто прийшов на збори, не погодився очолити майбутній уряд. Гадаю, боялися. Їх можна зрозуміти: це переважно були люди в віці 40—60 років, у кожного — вагоме положення в суспільстві, відповідальність за свою сім’ю. Тому Ярославу Стецьку (йому було 29 років, він усе доросле життя присвятив підпільній боротьбі за волю України) довелося стати прем’єр-міністром.

Під час зборів до зали несподівано увійшли двоє офіцерів «Абверу» (німецької військової розвідки). Один з них німець з Галичини Ганс Кох. Він був професором славістики, істориком Східної Європи, спеціалістом з богослів’я східної церкви, знав декілька слов’янських мов, зокрема українську. Другий офіцер також добре орієнтувався у слов’янських мовах. Тож вони чудово розуміли, про що говорять у залі. Головуючий розумів, що це небезпечно, але мусив дати слово Коху. Той почав говорити українською, але згодом, певно, через те, що був дещо збуджений, нервував, перейшов на рідну німецьку. Якщо коротко, то зміст його промови зводився до того, що Берлін не давав згоду на проголошення незалежності України, а збори можуть лише привітати переможні німецькі війська. Коли офіцери «Абверу» вийшли з зали, Василю Куку довелося запевнити зібрання, що все узгоджено.

Представники інтелігенції та духовенства, що прийшли на збори, певно, підказали молодим революціонерам з ОУН: якщо проголошуємо незалежність, то маємо висловити своє ставлення до Німеччини, адже її війська увійшли у місто. Так в Акті про відновлення Української держави з’явився сумно звісний третій пункт: «Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народу визволитися з-під московської окупації». Зазначу, що в 1943 році бандерівці на ІІІ Надзвичайному Великому зборі ОУН відкликали цей пункт.

Українські газети опублікували Акт та фотографію голови уряду Української держави Ярослава Стецька

— Яким чином повідомили народу про прийняття Акту про відновлення Української держави?

— Як тільки закінчилися Національні збори, Ярослав Стецько попрямував на балкон, щоб зачитати цей історичний документ великому гурту людей, що зібралися на площі. В своїх мемуарах він написав, що в коридорі його перестрів Ганс Кох і намагався зупинити: «Ви граєтесь з вогнем». На що Ярослав відповів: «Це ви граєтесь з вогнем». І додав: якщо в Коха є до нього питання, то він як прем’єр-міністр України буде приймати в такі-то години за такою-то адресою. І пішов на балкон. Цікаво, що Ганс Кох на допиті (коли його опитували німецькі органи держбезпеки щодо обставин оголошення державницького Акту) описав діаметрально протилежну картину, мовляв, він попередив Стецька і запропонував йому наступного дня прийти до його (Ганса Коха) офісу для пояснень.

Зазначу ще такий момент: спочатку на чернетці було написано «Акт про проголошення Української держави». Але слово «проголошення» під час зборів закреслили і написали «відновлення». Бо ж Україна мала незалежність в 1918—1920 роках. Незалежний статус треба було відновити.

Того ж вечора Акт двічі зачитали по радіо, а вранці він прозвучав в ефірі ще раз, бо радіостанція лишалася під контролем «Нахтігалю». Західна преса розцінила це як появу ще однієї держави під протекторатом Німеччини, як це було зі Словаччиною, а потім — з Хорватією.

Ввечері 30 червня 1941 року львів’яни зібралися на площі перед будівлею товариства «Просвіта», щоб почути про відновлення незалежності України»

«Учасників похідних груп ОУН гітлерівці страчували під виглядом грабіжників»

— Як німці відреагували на події у Львові?

— Реакція була швидкою. Вже другого липня в Кракові затримали Степана Бандеру, що збирався їхати у Львів. Після того арештували Ярослава Стецька і його групу. Іншого заступника Бандери Василя Кука німці взяти не встигли, бо він з похідною групою ОУН подався до Києва, щоб і там проголосити незалежність України. Але якби тільки це. Велика кількість інших похідних груп ОУН йшли за наступаючими німецькими військами, збирали мітинги, встановлювали українську владу і створювали парамілітарні формування в селах і містечках на Рівненщині, Хмельниччині, Житомирщині, Київщині… В умовах хаосу війни це певний час вдавалося. Зокрема, завдяки фальшивим документам. За майже 20 міжвоєнних років підпільної роботи в контрольо¬ваній Польщею Західній Україні націоналісти накопичили чималий досвід підробки різноманітних документів. Тож для своїх похідних груп вони надрукували купу посвідчень членів рот пропаганди різноманітних німецьких дивізій.

Згодом у своїх звітах члени цих похідних груп зазначали, що селяни, наприклад, на Київщині, більш патріотичні, ніж в окремих околицях Галичини, але залякані і вкрай безініціативні. Молоді оунівці просто не знали місцевих реалій — сталінський режим жорстокими репресіями відучив людей проявляти будь-яку ініціативу. Оунівці стали намагатися не виділятись серед місцевих, тим більше що німецька окупаційна влада отримувала з Берліна накази спочатку затримувати учасників похідних груп, а в листопаді — страчувати їх (після проведення допитів) під виглядом грабіжників.

Попервах ці хлопці виділялися не лише галицькою говіркою, але й зовнішнім виглядом. Провід бандерівської ОУН закупив для них добротний туристичний одяг та черевики. В ці комплекти входили спеціального крою штани (так звані пуми) з підв’язками під колінами. Радянські селяни та й містяни такого європейського шику ніколи не бачили. В селах одним з найрозповсюдженіших предметів одягу була фуфайка чорного кольору. Тож учасники похідних груп почали вимінювати для себе фуфайки й латані штани, намагалися не вживати галицизмів, навмисно використовували слова-паразити суржику, як то «тіпа», «єрунда». Але все одно багатьох з них німці схопили.

— Василя Кука також?

— Так, але він примудрився втекти з пересильної тюрми у Рівному. Дістався Дніпропетровська і організував там підпілля проти гітлерівських окупантів.

— Як німці повелися з Бандерою, Стецьком та іншими провідниками ОУН, яких заарештували?

— Зі Степаном Бандерою тривалий час проводив «бесіди» заступник держсекретаря Генерального губернаторства Ернс Кундт. Перше, що той намагався з’ясувати: чи було відновлення незалежності України узгоджено з кимось з керівництва Рейху. В тодішній Німеччині була полікратія з декількома центрами влади, які часто діяли на свій розсуд. Тож Ернст Кундт, що представляв окупаційну адміністрацію Генерального губернаторства в Кракові, заради перестраховки допитувався в Бандери, чи не домовилась ОУН з вищими керівниками в Берліні, як то Борман, Гіммлер, Герінг. Бандера відповідав, що ОУН діяла з власної ініціативи.

Німецьке керівництво само спровокувало ОУН на не узгоджені з ним дії. Адже як тільки 22 червня 1941 року почалася війна між Німеччиною та СРСР, ОУН передала в канцелярію Гітлера меморандум, який був заготований ще 15 червня, в якому пояснювала своє ставлення до цієї війни. Оунівці чітко написали, що Україна має отримати реальну незалежність, яку мають такі країни — союзниці Німеччини, як Італія, Фінляндія, Угорщина чи Румунія. Варіант маріонеткових Словаччини та Хорватії ОУН не влаштовує. Гітлерівська пропаганда розповідала, що після перемоги над більшовизмом і західною «плутократією» побудує нову, на справедливих засадах, Європу. ОУН наполягала, що зробити це неможливо без незалежної України в її етнічних кордонах. Але німці ніяк не відповіли на меморандум. Треба було з’ясувати, як Гітлер насправді ставиться до ідеї незалежної України, і, виходячи з цього, визначити політику ОУН щодо Німеччини.

— Хіба це було не зрозуміло?

— В «Майн кампф» він писав про колонізацію сходу, а на мітингах і в партійній газеті казав і писав, що підтримує боротьбу українського народу. Щоб з’ясувати правду, бандерівська ОУН пішла на відчайдушний крок — проголосила відновлення Української держави. І зразу ж отримала відповіді на свої питання.

Що ж до долі Бандери, то його спочатку тримали під домашнім арештом у Кракові, потім — в Берліні. Згодом перевели до спецблоку табору «Заксенгаузен». Туди ж посадили й Ярослава Стецька, інших провідників ОУН. Більшість з них пережили війну.

425

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.