ПОИСК
Події

Без світла, води й під вибухи за вікном: 21-річна мешканка Бучі розповіла, як народжувала в нелюдських умовах

6:05 19 березня 2022
Ганна Тимченко

Про те, що передмістя Києва — Буча, Ірпінь, Гостомель та Ворзель — за 23 дні війни фактично стали другим донецьким аеропортом, «ФАКТИ» вже повідомляли. У цих населених пунктах бої практично не припиняються. Окупанти з армії РФ рівняють ці гарні міста із землею. Цинічно обстрілюють житлові квартали, нищать приватні будинки, розстрілюють мирних жителів, які намагаються евакуюватись або просто наважуються вийти на вулицю, щоб роздобути хліб. У цих населених пунктах вже три тижні немає ані електрики, ані води, ані газу. Продукти та ліки у людей, що замерзають у холодних укриттях, закінчуються. Хтось уже помер з голоду, хтось — через відсутність життєво важливих препаратів. Жінки народжують дітей у підвалах, без будь-якої медичної допомоги.

«ФАКТАМ» вдалося поговорити з молодою жінкою, яка 8 березня народила за таких нелюдських умов доньку. Ганні Тимченко 21 рік, і для неї ця вагітність перша. Місяць тому щаслива майбутня мама навіть подумати не могла, що народжуватиме доньку без медичної допомоги, без світла й води, а її будинок при цьому трястиметься від безперервних бойових дій на вулицях Бучі. Але новонароджена дитина кричить голосніше, ніж вибухи за вікном. «А отже, житимемо», — каже Ганна.

«Від вибухів почали тремтіти вікна нашої квартири, і ми вирішили спускатися у підвал»

Новонароджену назвали Алісою. Наразі дівчинка та її батьки у відносній безпеці — сім'я евакуювалася з окупованої армією РФ Бучі на третій день після пологів. Як їм це вдалося — окрема історія.

— У місті, куди ми приїхали, нас з Алісою нарешті оглянули лікарі, — розповідає «ФАКТАМ» Ганна Тимченко. - Сказали, що все гаразд. Малятко здорове, і я теж. Пощастило, що пологи пройшли без ускладнень. Не хочу навіть уявляти, що було б, якби, не дай Боже, щось пішло не так…

Звістка про те, що в країні почалася війна, застало Ганну у пологовому будинку, куди вона напередодні лягла на збереження.

РЕКЛАМА

— 23 лютого мені стало погано, піднявся тиск, — згадує Ганна. — Чоловік відвіз мене до Київського пологового будинку № 2, де мені порадили кілька днів полежати у стаціонарі. Це вже був 39-й тиждень вагітності, і до планової дати пологів залишалися якісь три-чотири дні. Щоправда, гінеколог, який оглянув мене в кріслі, сказав, що найближчого тижня навряд чи це станеться. А в пологовому будинку мене залишили про всяк випадок, щоб не допустити ускладнень, пов'язаних із тиском. О 5:30 ранку до палати зайшов лікар зі словами: «Вставайте. Нас бомблять. Спускатимемося в підвал». Ми спочатку не зрозуміли, що він має на увазі. Не повірили, доки самі не почули вибухи.

Я одразу зателефонувала чоловікові. Він спав і, перебуваючи у Бучі, не чув вибухів. Одразу приїхав до пологового будинку, щоб мене забрати. Зараз уже розуміємо, що, напевно, логічніше було б мені залишатися там, в оточенні лікарів. Але на той момент ми, як і багато інших, вирішили, що небезпечно саме в Києві, а передмістя нікому не потрібне і не постраждає. Як ми помилялися…

Зрештою чоловік мене забрав. Ми ще хотіли поїхати до його бабусі у Чернігівську область (зараз її село зайнято російськими танками), але потім вирішили залишитись у нашій квартирі в Бучі. З нами був і мій брат.

РЕКЛАМА
Місяць тому щаслива майбутня мама навіть подумати не могла, що народжуватиме доньку без медичної допомоги, без світла й води, а її будинок при цьому здригатиметься від безперервних бойових дій на вулицях

На другий день війни ситуація у Бучі погіршилася.

РЕКЛАМА

— Від вибухів почали тремтіти вікна нашої квартири, і ми вирішили спускатися у підвал, — каже Ганна. - Як і деякі сусіди, обладнали там собі місце. Провели там ніч, але перебувати в підвалі на останньому тижні вагітності було дуже складно, і під ранок ми повернулися до квартири. Вибухи за вікном не припинилися, а лише посилилися. Потім чоловік вмовив мене повернутися до підвалу, де ми провели ще три дні. Напевно, через пил і вогкість у мене почали боліти легені, стало важко дихати. І тоді ми вирішили на свій страх і ризик залишатися вдома. У квартирі, де постійно тремтіли стіни та вікна.

Читайте також: «На в’їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки»

— Неможливо навіть уявити ваш страх залишитися без медичної допомоги під час пологів…

— Я намагалася не панікувати та шукала якісь варіанти. Наприклад, дізналася, що у нас у домі живе гінеколог. Але вона, на жаль, на той момент уже виїхала. Потім через знайомих нам вдалося знайти у Бучі жінку, яка сама народжувала вдома двох дітей. З'явилася надія, що вона мені допоможе. Домовилися, що ми з чоловіком приїдемо до неї машиною і потім всі разом спробуємо виїхати з Бучі в безпечніше місце. Але не вийшло. Ми виїхали під безперервним обстрілом і раптом дізналися з новин, що йде колона росіян з Немішаєвого. А нам треба було їхати саме у цьому напрямку. Зрозумівши, що це надто небезпечно, ми повернулися додому. Потім знову ж таки від сусідів я дізналася, що в будинку є ще терапевт, яка не поїхала. Ми зустрілися, і вона сказала: «Нічого страшного, будемо народжувати».

— Вона вміла приймати пологи?

— Щось знала за книгами з медуніверситету. Практики у цьому питанні у неї не було. Але вона лікар, а це вже важливо. Я, як не дивно, не панікувала. Намагалася навіть заспокоїти чоловіка, який не знаходив собі місця від хвилювання.

Життя у підвалі для Ганни тривало.

— Колона росіян зайшла до Бучі, і це було щось страшне, — каже Ганна. - До нас доходили лише звуки. Вибухи, постріли, жахливий гуркіт… Потім мені скинули відео, як колона ворожих танків іде повз наш будинок… Ми тоді ще не знали, на що перетворюється наша Буча. Що там розстрілюють людей, підривають один будинок за іншим.

7 березня у мене почалися перейми.

«Росіяни знесли людям паркани, поставили танки у дворах і розгорнули дулом убік дороги. Їдеш дорогою і не знаєш, вистрілять у тебе чи ні»

На той час у будинку Ганни вже кілька днів не було ні газу, ні електрики. А тут вимкнули ще й воду.

— Про перейми я встигла повідомити свою маму та лікаря з Київського пологового будинку № 2, — каже Ганна. - Добре, що були заряджені павер-бенки. Мобільного зв'язку вже практично не було, але все ж залишалися місця, де можна було зловити «одну рисочку». Лікар сказав, що це можуть бути й тренувальні перейми і що треба почекати та спостерігати. Одна із сусідок про всяк випадок залишилася ночувати у нас… З 21:00 до 4 ранку я нормально поспала. А прокинулася від того, що перейми вже були точно не тренувальні. Покликали ще одну сусідку — ту саму, що працює терапевтом. Я почала народжувати.

Оскільки у будинку не було електрики, а на вулиці ще було темно (та й відкривати штори було страшно — раптом прилетить уламок?), у кімнаті запалили свічки. У нас була заздалегідь набрана вода, але через відсутність опалення вона охолонула, і ми не могли нею скористатися. Добре, хоч були вологі серветки… І сусіди, і чоловік (хоча він сам дуже переживав), як могли, мене підтримували, намагалися жартувати… Навіть принесли дитячий м'ячик, щоб я могла трохи на ньому пострибати, як у пологовій залі. У сусідок були діти, але, як вони правильно помітили, одна справа народити дитину самій, а зовсім інша — приймати пологи. Багато що робили навмання. Я, наприклад, не знаючи, що цього не потрібно робити під час переймів, випила велику кількість води. Сусідка казала, що я, можливо, неправильно дихаю… Хоча терапевт потім сказала, що начебто я все роблю правильно… Я ж намагалася не піддаватися паніці. На вибухи за вікном взагалі не звертала уваги. Коли донька почала виходити, сусідки злякалися, чому вона має голівку синього кольору. Потім сказали, що наша Аліса вся синя, і я не знала, що робити: плакати чи видихнути та радіти. Але коли я її побачила і донька розплакалася, зрозуміла, що все добре. Ми це зробили.

На цьому приводи для хвилювання за життя породіллі не закінчилися.

— Сусідок турбували досить сильні виділення сукровиці. Всі боялися, як би не сталося найстрашніше — післяпологова кровотеча, за якої жінка без своєчасної медичної допомоги може померти, — каже Ганна. - Гінеколог із Бучі, якому вдалося додзвонитися, сказав, що намагатиметься приїхати. Він виїхав, але росіяни зупинили його, розбили телефон і відправили назад. Лікар ще спробував викликати нам швидку, але медики не змогли проїхати на окуповану територію. Пізніше ми змогли додзвонитися до гінеколога з другого пологового, який уважно нас вислухав і сказав, що зі мною все гаразд. Загалом пологи тривали близько трьох годин. Я пам'ятаю кожну мить.

Дитячі речі, на щастя, купили до початку війни. Наступні два дні чоловік Ганни продумував, як виїхати з окупованого міста.

— Ми розуміли, що запасів їжі вистачить ненадовго, — каже Ганна. — А сидіти з немовлям без опалення, електрики, води та медичної допомоги дуже страшно. На вулицях Бучі — війна. Руйнуються будинки, гинуть люди. І немає жодної гарантії, що не прилетить саме до нашої оселі… Їхати теж було страшно. Ми знали, що росіяни розстрілюють цивільних, які намагаються виїхати. І стріляють по машинах з дітьми… Ми наважилися 10 березня. Напередодні бачили, як виїжджали наші сусіди. Вони ж сказали чоловікові, що ніби є зелений коридор. Оскільки Інтернету у нас не було, перевірену інформацію дізнатися було неможливо — лише з чуток. Того дня разом з нами виїжджала ще 21 машина. Чотири чи п'ять машин з нашого будинку, решта — із сусідніх житлових комплексів. Ми, як і багато інших, повісили на машину білі ганчірки та написали «діти». Тільки виїхали з двору — і нас одразу зупинили росіяни. Стали все оглядати, перевіряти речі у багажнику. Брат сказав, що з нами дводенне маля. На що росіянин з автоматом у відповідь гаркнув: «Багажник відкривай!» Було дуже страшно.

Те, що ми побачили на вулицях Бучі, ніколи не забуду. Колони розбитих танків. Трупи мирних мешканців просто на дорозі. Будинки розбомблені, все в руїнах. Росіяни знесли людям паркани, поставили танки просто у дворах і розгорнули дулом убік дороги. Ти їдеш цією дорогою і не знаєш, вистрілять у тебе чи ні…

Нам пощастило, ми зуміли виїхати. Коли побачили український блокпост, мало не розплакалися від щастя. Наші військові, побачивши дитину, одразу стали питати, чим допомогти, пропонували дитяче харчування. А в мене, якраз коли ми виїхали, з'явилося молоко…

Донька, за словами Ганни, дорогу перенесла добре:

— На щастя, вона майже весь час спала. Зараз ми у відносній безпеці. Мені пропонували виїхати за кордон, але без чоловіка я нікуди не поїду. Звичайно, неможливо без сліз думати про Бучу, про те, чи вціліє наш будинок і чи буде нам куди повернутися. У будинку люди залишилися лише у двох чи трьох квартирах, але з ними немає жодного зв'язку. Днями побачила в одній із груп фото, зроблене із сусіднього житлового комплексу. Побачила наш будинок і видихнула — поки що стоїть. Дасть Бог так і буде. Але після всього пережитого розумієш, що те, що ми вижили і наша дочка здорова, — це найбільше щастя. Далі все має бути добре. Будемо жити.

Раніше інша мешканка Бучі, Катерина Українцева. розповіла, як вижити в окупації без світла, газу та води.

4958

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів