«Окупанти зі шкіри лізли, щоб зловити „охоронця Яроша“, тому в тюрму забрали нас з сестрою»: як фсб полювала на українських підпільників

- Коли взимку 2019 року ми з сестрою Ларисою їздили на побачення з її сином, моїм небожем Сашком в російську колонію в місті Торжок (Тверська область), я не могла навіть уявити, що через декілька років й нас з сестрою фсбешники посадять в тюрму, — розповіла «ФАКТАМ» Людмила Шумкова, рідна тітка Олександра Шумкова, якого російська пропаганда називає закоренілим нацистом за те, що він у 2013−2015 роках був охоронцем засновника «Правого сектора» Дмитра Яроша і вступив до лав цієї організації. — Під час проведення АТО Саша став бійцем ЗСУ. А в серпні 2017 року його, військовослужбовця викрали з рідного Херсона. Згодом виявилось, що мого племінника переправили на територію росії і там засудили до чотирьох років ув’язнення (Олександр заявляв, що його вивезли з України в непритомному стані — Авт.). В січні 2019 року апеляційний суд в рф залишив вирок без змін. Незабаром нам з сестрою й дозволили побачення з Сашею. На його долю в російській неволі випали дуже важкі випробування, причому не тільки через тавро «охранника Яроша», але й через вольовий непокірний характер. Наприкінці 2020 року Олександра вдалося повернути в Україну. А коли почалася велика війна і російські війська захопили Херсон, спецслужби окупантів кинулися шукати Сашка. Щоб вийти на його слід, вони нагрянули в нашу квартиру.

Фсбешники волали: «Вы тут на Украине жили, как свиньи! Мы принесли вам цивилизацию, а вы руками и ногами сопротивляетесь!»

- В перший ж день повномасштабного вторгнення моя рідна сестра, наші батьки похилого віку і я перебралися з квартири, в якій ми офіційно зареєстровані, в приватний будинок — продовжує Людмила Шумкова. — Адже ми розуміли, що є реальна загроза захоплення Херсону російськими військами, і загарбники будуть нас шукати. Той приватний дім належить сім’ї Сашиного друга. Пробувати евакуюватись з Херсону не було сенсу: наша родина не мала шансів пройти перевірку на блокпостах загарбників, бо ми в їх «чорних» списках.

Минуло більше місяця, аж раптом 12 квітня нам зателефонували сусіди, повідомили, що до нас за місцем реєстрації нагрянули типи з якоїсь російської спецслужби. Вибили двері, в квартирі перевернули все догори дриґом, порозбивали меблі. Потім я дізналася від сусідів, що фсбешники заявлялися в нашу квартиру разів з 10 і неодноразово забирали голову ОСББ на допити, щоразу цікавились Сашою та нами.

— Ви дотримувались якихось правил конспірації?

— Ми просто намагалися якомога менше бувати в людних місцях. Але все одно доводилося виходити в місто — купити найнеобхідніше, роздобути готівку. Банкомати на працювали. В травні-червні в місті з’явилися так звані «обнальщики». Перераховуєш на картку «обнальщику» певну кількість грошей, і він видавав тобі меншу суму готівкою — так заробляв.

Читайте також: «За оптимістичним сценарієм, активні бойові дії закінчаться наступної осені, за реалістичним — через 2−3 роки»: аналітик про перебіг війни

— Знаєте, як російські спецслужби вийшли на вас?

- Так, знаю. Почну з того, що десь в червні в місті з’явилась група фсбешників, яка почала завзято розшукувати нашого Сашка — звістку про це ми отримали від знайомих. Врешті чекісти заарештували людину, яка знала друзів нашого Саші. Ця людина й видала фсбешникам адресу приватного будинку, в якому ми тоді проживали. Група захвату нагрянула до нас 26 липня десь об 11 годині ранку. На подвір’ї загавкав собака. Ми з сестрою подумали, що то батьки повернулися, подивились у вікно і побачило, що на подвір’ї повно чоловіків (десь біля 20 осіб) з автоматами. Їх обличчя були сховані під чорними балаклавами, на руках — тактичні рукавиці. Дехто в них був у військовій формі без знаків розрізнення, але більшість — в цивільному (в треніках, шортах, заношених футболках — складалося враження, що це речі, які вони вкрали під час обшуків). Перше, що вони нас спитали — де Олександр Шумков?

Ми відповіли, що не бачили його з 24 лютого і що він виїхав на підконтрольну українській владі територію. Насправді, Саша нікуди не тікав — знаходився на нелегальному становищі, займався партизанською роботою. Окупанти, слава Богу, його так і не знайшли. Зараз він служить в ЗСУ.

— Фсбешники знайшли у вас якийсь «компромат»?

- Знайшли — в сараї лежали передвиборчі листівки Національного корпусу (вони належали Сашиному товаришу). Фсбешники трясли ними у нас перед очима, горлали: «Что это такое?! Нацисты! Фашисты!» А ще верзли таку дивну дурницю: «Вы тут на Украине жили, как свиньи! Мы принесли вам цивилизацию, а вы руками и ногами сопротивляетесь!»

Читайте також: «У кого починалися галюцинації, ті незабаром помирали»: в Києві відкрилась виставка про те, як окупанти майже місяць тримали у підвалі ціле село

— У вас було передчуття, що до вас нагрянуть?

- З першого дня окупації ми відчували психологічну напругу, бо розуміли, що прийти за нами можуть будь-коли. Тим паче, що влітку в місто понаїхала величезна кількість фсбешників — їх було повно на вулицях, вони спеціально ставали в черги, щоб підслуховувати розмови херсонців. Фсбешників не складно ідентифікувати, хоча вони й вдягались в цивільне — шорти, футболки. Але вираз очей, манери поводитися у них специфічні — філерські. Люди зразу розуміли, хто це такі.

— Вас заарештували?

- Так, арештували. Причому, ми зразу зрозуміли, що нас забирають в тюрму надовго, бо сказали вдягти теплі речі. Нам натягли на голови брудні чорні в’язані шапочки, заштовхали в позашляховики, привезли в якусь будівлю, спустили сходами в підвал. Фсбешники облаштували там камери — дуже тісні, десь 2 на 3 метри. Вікон в нашій камері не було, цілодобово горіла тьмяна лампочка. Раз на день приносили їжу: макарони або гречку. Декілька перших днів нам давали чай, а потім просто наливали окропу. Коли нас завели у камеру, я спитала, де тут туалет. Охоронець кинув нам брудне відро, сказав: «Это будет вам туалетом». Згодом дізналися, що ми знаходились в будівлі на вулиці Лютеранській, в якій до окупації розміщувалося Головне управління Національної поліції України в Херсонській області.

— Вас допитували?

- Ні. Хіба що наступного дня після арешту з коридору (тюремники називають його «продолом») почулася музика і відкрились двері нашої камери. На порозі з’явився керівник групи, який постійно слухав на телефоні композиції відомої скандальної групи Guns N' Roses. Він сказав: «Как вы воспитали такого конченого нацика, если его прадед похоронен в Германии в городе Цитень». Ми щиро здивувались, адже наш дід, прадід Сашка справді воював у Другу світову і загинув в Німеччині. Якщо «меломан» знає й це, значить окупанти дуже сильно прагнули арештувати Сашка.

Нам звеліли знову натягти на голови в'язані шапки і повели сходами на гору (спочатку мене, а потім Ларису). В невеличкій кімнаті людина в балаклаві сфотографувала нас. Також взяли відбитки наших пальців в електронному вигляді.

Як я розумію, нас з сестрою арештували, як заручників і своєрідну «приманку» — раптом Олександр буде розшукувати маму і тітку, таким чином виявить себе.

Читайте також: Московія не має підстав називати себе росією: науковець пояснив, що московитів не влаштовує у власній історії

— Ви знали, кого утримують в сусідніх камерах?

- Так, знали, бо було прекрасно чутно, що відбувається у сусідів. Там тримали здебільшого арештованих тероборонівців. Фсбешники кричали: «Правый сектор!». Але нам з сестрою було зрозуміло, що це не так. Хлопців жорстоко катували. Вони страшно кричали від нестерпного болю. Кімнати для катувань були облаштовані безпосередньо в підвалі. Катування фсбешники називають «роботою».

Як я розумію, не всі в’язні витримували біль, були змушені розповідати катам про інших тероборонівців. Бо коли окупанти хапали одного, то незабаром привозили ще 5−7 людей. Ми з сестрою чули, що під час допитів у арештованих запитували, чи знають вони, де Олександр Шумков.

За 10 днів нашого перебування в тому підвалі, там стався принаймні один смертний випадок: ми почули, як хлопці стукають у двері своєї камери, кричать. До них спустилися охоронці, з невдоволенням в голосі хтось з них спитав: «Че это вы шумите!?» Йому відповіли: «Тут человек не дышит!» Було чути, як ллється вода — певно, людину намагалися привести до тями. Потім через великий проміжок часу, фсбешники знову спустились в підвал і ми почули характерний шурхіт пластикового мішка. В нашій двері була щілина, ми побачили, як тягнуть по підлозі чорний мішок.

Не можу сказати, коли це сталося — вдень чи вночі, бо, повторюсь, у нас не було вікна. Дні ми рахували за прийомами їжі: принесли пайку, значить настав новий день.

— Ви з сестрою були в тому підвалі єдиними жінками?

— Ні, була ще одна: в сусідній камері сиділа Інна Усачова, голова Народної самооборони Херсону. Як склалася її доля, не знаю.

«Сусіди не побоялися мене підтримати: допомогли розшукати батьків, годували. Я ночувала в сусідки, бо боялась лишатися на ніч в своїй квартирі»

— Ви сказали, що в камері в підвалі вас з сестрою тримали 10 днів. Після того перевели в інше місце чи відпустили?

- Перевели в ізолятор тимчасового тримання — в тюрму на вулиці Теплоенергетиків. Коли туди переводили, сказали забрати свої речі. Я відповіла, що всі речі, що маємо, вдягнені на нас — коли арештовували, нам не дали можливості взяти з дому засоби гігієни (в тому числі, зубних щіток та пасти, рушники). Нам знову звеліли натягнути на очі брудні в’язані шапки і посадили в машини. Мене і Ларису везли в окремих автівках. З обох боків від мене сіли амбали з автоматами, наказали покласти руки на коліна. Вони ще сильніше натягнули мені шапку на обличчя, через це стало зовсім важко дихати. Я спробувала, хоч трошки її поправити, але «освободители» пригрозили вдіти мені кайданки. «Я не могу дышать», — сказала я. «Потерпишь!»

Тоді я не знала, куди нас везуть. Ми з сестрою чули, що з Херсону в’язнів відправляють в катівні так званої днр та Криму. Боялась, що те саме зроблять і з нами. Але їхали не дуже довго — значить ми в Херсоні. Мене відвели в 21 камеру, Ларису — в шосту.

Читайте також: «Під час роботи в „Чорному тюльпані“ з Юрієм трапилася містична історія»: в Україні попрощалися з відомим вітчизняним археологом, який служив у ЗСУ

— Які там були умови?

- Кращі, ніж в підвалі: заґратоване віконце, кран з холодною водою. По тіням, які падали на дерева (їх було видно у віконечко), ми визначали, котра приблизно година.

— Вас с сестрою викликали на допити?

- Слава Богу, ні. Але наприклад, вже не дуже молоду жінку Ольгу Черняк катували електричним струмом. Її 19-річного сина приводили в кабінет слідчого і били током в присутності мами.

— Як тюремники поводились з ув’язненими чоловіками?

- Щодня їх примушували співати гімн росії. Коли відкривалася камера, хлопці мали негайно відвернутися обличчям до стіни і вигукнути «Слава росии! Слава путину! Слава шойгу!» Якщо хтось з хлопців мовчав, охорона била всю камеру. Окупанти називали все це «перевоспитинием, чтобы полюбили россию». З-під палки. Головний в слідчому ізоляторі розносив по камерам листочки з текстами російського гімну та інших пісень. Виводив в’язнів на «продол» і змушував співати «Катюшу», «Господа офицеры». Якось окупанти арештували священика. Так його примушували з ранку до вечора співати «Господа офицеры».

— Коли вас відпустили?

- Мене 17 вересня. А Ларису — через тиждень після мене. Я так розумію, що мене звільнили, щоб використати, як таку собі «наживку» — певно, сподівались, що з кимось вийду на зв’язок і це допоможе фсбешникам зловити Сашу. Я бачила, що за мною слідкують якісь підозрілі типи. Ясна річ, що фсбешники попередили мене, що маю повідомити їм, якщо хтось з підпілля вийде на мене. Пригрозили, що якщо не послухаюсь, то знову арештують і будуть «разговаривать со мной иначе». Пообіцяли через тиждень відпустити сестру, якщо я «буду хорошо себя вести».

— Куди ви пішли після звільнення?

- Додому — в квартиру по місцю реєстрації. Я тоді ще не знала, де наші батьки. В мене не було телефону, грошей. Квартира виявилась повністю розтрощеною, двері вибиті. Сусіди не побоялися мене підтримати: допомогли розшукати батьків, годували, я ночувала в сусідки, бо боялась лишатися на ніч в своїй квартирі — там не можна було закрити на замок двері. Тільки з зовнішньої сторони голова ОСББ закрутив мої двері на шуруп. Певний час отой шуруп слугував мені замком. Але закритися зсередини квартири не було можливості.

Потім, коли відпустили Ларису, ми жили за іншою адресою — по суті переховувались від окупантів, адже вони могли знову вирішити нас арештувати. Але все ж ми носили в тюрму передачі нашим дівчатам — зокрема, ковдри, пледи, бо на той час погода стала прохолодною. До речі, коли я ще знаходилася у тюрмі, колишня наша співкамерниця — завуч школи — забезпечила нас багатьма необхідними речами: постільною білизною, подушками, рушниками, шампунем.

В жовтні частину в’язнів окупанти почали переводити на лівий берег — в Скадовськ, Новотроїцьке, Чаплинку… Серед них дві ув’язнені з нашої камери — Ольга Черняк, про яку вам розповідала, та жінка, яка служила в правоохоронних органах. Вони досі в неволі.

Раніше «ФАКТИ» публікували «Я бачив, як убили мого батька!»: родина бійця з Ніжина про відео страти українського військовополоненого.

Фото з відкритих джерел та особистого архіву Людмили Шумкової

На фото в заголовку Людмила Шумкова. Фото з сайту https://hromadske.radio

2185

Читайте нас у Facebook