«Прильоти по наших позиціях біля Мар’їнки були кожні 20 секунд»: десантник створив Спілку поранених військових України «Міцні 300»

«Відмовився від знеболювального»

— Своїм другим днем народження вважаю 7 вересня минулого року, коли на передовій біля Мар’їнки моє життя двічі висіло на волосинці, — продовжує Андрій Кучер. — В той день зранку (я тоді знаходився на спостережному пункті) у мене вистрелив снайпер. На щастя, не влучив — куля лягла поруч з головою (приблизно біля вуха та маківки). Після цього ми з хлопцями старалися не висовувалися з окопів. Але все одно снайпер поцілив в мого взводного. Взводний загинув. Увечері (орки тоді вже, як слід, пристріляли наші позиції) ворожа міна «прилетіла» в окоп. Побратим, який знаходився поруч зі мною, помер дорогою до стабілізаційного пункту. Я дивом лишився живим, але мене поранило (уламок влучив в плече). Я й досі не відновився.

— У вас було передчуття, що отримаєте поранення?

— Ні, не було. Та і як воно може виникнути, якщо на передовій ти повністю сконцентрований на тому, що там відбувається, — ні на що інше свідомість не відволікається. Наприклад, майже не звертаєш увагу на дощ. Вся увага сконцентрована на тому, що ворог близько (скажімо, в сусідній посадці) і ти маєш не дати йому захопити твою позицію і вбити тебе.

— Що ви відчули в момент поранення?

— Передати словами ці відчуття непросто, це жмуток відчуттів і думок: страх, злість, нерозуміння, що зі мною буде далі. Аж до фатальної думки, що зараз помреш. Такі відчуття й переживання, думаю, ніколи не притупляться, залишаться зі мною на все життя, бо це страшні відчуття.

— Ви не згадали біль.

— Біль, ясна річ, також. Він мучив мене дуже довго, навіть у післяопераційний період і під час реабілітації. Головне, що я не дав йому зламати мене, адже я чоловік, десантник.

— Після поранення вам ввели знеболювальне?

— Ні, я відмовився від анестезії.

— Чому?

— Бо я зі щирою цікавістю вивчав тактичну медицину, тож знаю: при влучанні в живіт бажано не вводити «знебол», бо це ускладнює завдання лікарям: виникає небезпека, що не помітять ті чи інші ушкодження.

Читайте також: «Уламки застрягли в голові, й медики не давали жодних шансів»: історія мужнього воїна-художника з Вінниччини

— Перепрошую, вас же було поранено в плече?

— Так, в плече. Але в окопі важко було розібратися, які в мене ушкодження. Тому, щоб перестрахуватися, вирішив відмовитись від знеболювальних засобів.

В стабілізаційному пункті мені зробили тампонаду: в рану помістили бинт завдовжки, якщо не помиляюсь, 1,5 метра, просякнутий спеціальною рідиною, яка зупиняє кров. Той бинт буквально вкручують в рану. Це щодо болю: він мене супроводжував саме з хвилин, коли провели цю процедуру.

В госпіталі лікарі визначили, що я отримав складне, важке поранення плеча — перелом кістки, пошкодження м’язів, нервів, сухожилля. Як я вже казав, довелося зробити п'ять операцій.

«Вже в перший тиждень після поранення почав організовувати збір речей, потрібних хлопцям на передовій»

— На вас був бронежилет?

— Звичайно, був, адже ми знаходились у самому пеклі — під Мар’їнкою. Це було до початку запеклих боїв за Бахмут. Тоді (наприкінці літа, у вересні минулого року) ворог кинув майже всі свої сили саме на Мар’їнку. І врешті обламав там свої ікла. Противник вів по нас дуже інтенсивний вогонь: прильоти по наших позиціях були через кожні 20 секунд (я спеціально засікав час). Тож ми обов’язково вдягали броніки й каски.

— Бронежилет врятував вас?

— Мене так точно врятував. Оцінити, наскільки він послабив удар осколка, не можу, бо після поранення бронік з мене зняли та я його більше не бачив.

— Ви не втрачали свідомість?

— Не знаю, може, й втрачав, а може, й ні. Принаймні пам’ятаю, як побратими забирали з позицій вбитих взводного та хлопця, з яким я був в окопі, як виводили мене до машини. Вже коли у стабілізаційному пункті мені робили тампонаду, можливо, я й втратив свідомість — через больовий шок.

— Кому з родичів ви найперше зателефонували?

— Дружині. Оскільки мене евакуювали з окопу, телефону зі мною не було. У шпиталі я знаходився взагалі без будь-яких речей. В санітарному потязі (його вагони спеціально обладнані для перевезення поранених) попросив побратима набрати номер моєї дружини. Почав розмову з того, що спитав її: «Як у тебе справи?» Вислухав і потім сказав: «Не хвилюйся. Я живий, нічого серйозного зі мною не трапилося. Мене поранило». У відповідь — сльози, слова співчуття. Незабаром вона приїхала до мене у шпиталь.

Зауважу, що я не міг просто лікуватися у шпиталі, знаючи, що побратими воюють, тому вже в перший тиждень після поранення почав організовувати збір речей, потрібних хлопцям на передовій.

— Ви сказали, що досі не відновилися після поранення. Поки що не вдалося повернути повноцінну рухливість пораненого плеча?

— Точніше, руки — правої. Досі не можу її підіймати, відводити вбік. Навіть вітатися доводиться лівою. Якщо з недолікованою правою опинюсь на передовій, то фактично становитиму загрозу для побратимів, бо через мене хтось із них може загинути. Тож доводиться лишатись у Києві, продовжити реабілітацію.

— Що лікарі кажуть щодо вашої пораненої руки? Вдасться відновити її рухливість в повному обсязі?

— На 100 відсотків вона, на жаль, вже не відновиться. А частково — цілком можливо. Але поки що цей процес відбувається дуже повільно.

«У добровольчому формуванні познайомився з хлопцями, які, як і я, прагнули вступити до десантно-штурмових військ ЗСУ»

— На війну ви пішли добровольцем?

— Так, добровольцем. До того був цивільним, за професією — політолог. Після початку відкритого вторгнення вивіз з Києва родину та звернувся до військкомату. Військового досвіду не мав, тому мені сказали чекати. Але скільки чекати? Тож став волонтером (бувало, за одну поїздку ми долали по 2 тисячі кілометрів — возили бійцям необхідні їм речі, ліки). Незабаром вступив до добровольчого формування, підписав відповідний контракт, став там одним з командирів.

— Тобто записалися у тероборону?

— Ні, добровольчі формування — це інше. Вони не належать до ЗСУ. Несуть службу за місцем свого створення, місцева влада може виділяти фінансування. Служба в добровольчому формуванні забирала у мене фактично увесь час, окрім часу на сон: організовував військове навчання, стрільби, патрулювання (ми патрулювали вулиці Києва разом з поліцією).

В добровольчому формуванні познайомився з хлопцями, які, як і я, прагнули вступити до десантно-штурмових військ ЗСУ. Ми свого добилися — у травні минулого року стали десантниками. Разом пройшли підготовку в навчальному центрі, а вже потім нас розподілили по бригадах. Я потрапив у 79-у. Постукаємо по дереву — все ті мої хлопці живі, воюють.

— Після навчального центру вас направили в район Мар’їнки?

— Ні, на передову під Слов’янськ. Мені пощастило потрапити в дуже хороший колектив, взводний був справжнім лідером, його всі поважали. Мене, новачка, усіляко підтримували, пояснили правила, за якими живе підрозділ, зокрема про сухий закон. Випадків пияцтва у нас не було.

Обстановка біля Слов’янська була тоді більш-менш спокійною у порівнянні з тією, що маємо біля Мар’їнки, куди нас незабаром перекинули. Наша бригада досі там воює.

Читайте також: Життєвий марафон незламності Сергія Храпка: як ветеран війни без кінцівок допомагає побратимам

«Щоб впливати на систему, мені потрібен офіційний юридичний статус. Я отримав його, створивши «Міцні 300»

— Можливо, був конкретний випадок, якій підштовхнув вас до створення Спілки поранених військових України «Міцні 300»?

— Ще коли моє плече було зламаним, після декількох операцій я мав їхати до пункту постійної дислокації нашої бригади (а він знаходиться не в Києві), щоб оформити направлення на наступну операцію та проходження військової лікувальної комісії (ВЛК). На цю поїздку я б витратив цілий тиждень, весь цей час не проходив би реабілітацію. Така перспектива мені сильно не сподобалася, тому занурився у законодавство та з’ясував, що поранені бійці мають право проходити ВЛК за місцем проживання — у пункт постійної дислокації твоєї бригади їхати не обов’язково. Я скористався цією нормою, написавши відповідний рапорт. Розповів хлопцям про таку можливість. Від цього випадку все й закрутилося зі створенням «Міцні 300».

Важливо пояснити, навіщо було організовувати цю спілку. Річ у тім, що адміністративна система у багатьох випадках наче не помічає таких, як ми. Щоб впливати на неї, мені потрібен офіційний юридичний статус. Я отримав його, створивши та очоливши Спілку поранених військових України «Міцні 300».

— У вашій спілці багато людей?

— Чесно скажу, не рахував. Бо моє завдання — не гуртувати навколо себе хлопців, а підтримати їх. Не чекаю, поки звернуться до мене, натомість тричі на тиждень приходжу в реабілітаційні центри, з’ясовую, хто які має проблеми, і намагаюсь допомогти.

До того ж я спортивний амбасадор. До великої війни захоплювався бігом. Зараз вже пробігаю 21 кілометр (півмарафон), і моя мета — долати по 42 кілометри. Щоб залучати хлопців до цього виду спорту, створюю бігові клуби, намагаюсь організувати клуб греблі. Одне з моїх крайніх відео в ютубі, яке набрало багато переглядів, стосується саме адаптивних видів спорту. Адже дуже важливо займатися фізкультурою для того, щоб реабілітація стала більш ефективною та швидкою.

P. S. З Андрієм Кучером ми познайомилися на врученні дипломів про проходження курсу навчання ветеранів війни за програмою «Урядування в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення». Андрій пояснив нам, що не має наміру ставати чиновником. Пройшов навчання, щоб побачити «зсередини», як працює державна система, — щоб ефективніше співпрацювати з нею в інтересах поранених військових.

Раінше «ФАКТИ» розповідали, як двоє ветеранів на протезах зібрали понад 3,6 мільйона гривень для шпиталю, здолавши марафон «Із полум'я зродились».

Фото зі сторінки Андрія Кучера у фейсбуці

955

Читайте нас у Facebook