«Травми отримав вкрай важкі — наскрізні поранення очниць та термічні опіки очей»: ветеран, який втратив зір, вчить інших не здаватись
30-річний Віталій Верес з Рівненщини у перші дні великої війни у складі штурмової бригади Національної гвардії зі зброєю в руках боронив країну від окупантів. У лютому 2023 року під час виконання в Бахмуті бойового завдання поруч із ним розірвався російський снаряд… Тоді зі всіх бійців вижив він та ще один побратим. Проте Віталій внаслідок важкого поранення втратив зір та пережив більше десяти операцій. Поки що медики не дають шансів, що герой зможе бачити у майбутньому.
Та ці труднощі не зламали Віталія, бо він — мотиватор не лише для себе, а й для кожного з нас. Він займається спортом — минулого місяця на Всеукраїнських спортивних змаганнях серед ветеранів «Сильні України» здобув чотири золоті медалі, встановивши новий рекорд України. Віталій веде звичний спосіб життя, викладає кулінарні рецепти в соцмережі, багато займається соціальною роботою й надихає воїнів, які пережили такі ж травми.
«Окупанти випустили по нашій групі протитанкову ракету. Вижили двоє»
- Мене часто запитують, чи були в моїй родині військові. Ні, я — дебютант, — каже «ФАКТАМ» Віталій Верес. — Все свідоме життя захоплювався спортом — легкою атлетикою, боксом та пауерліфтингом. У випускних класах зрозумів, що хотів би присвятити себе армії. Але разом з тим були думки вчителювати. Я вмів донести свою думку, мав лідерські якості. Зрештою, в 2011 році вступив до Національної академії Нацгвардії України на командно-штабний факультет. Отримавши диплом, заробляв на життя продажем машин. Я обожнював автівки, мотоцикли, механіку. Подорожував із дружиною та донькою. Одним словом — вів активне життя.
— Яким для вас запам’яталось 24 лютого 2022 року?
— Це дійсно дата, яка зруйнувала плани не лише мої, а й мільйонів українців. В першу чергу вивіз своїх рідних до кордону, а сам повернувся в рідне місто і волонтерив. Боляче було спостерігати сльози людей, їхній відчай, відчуття нерозуміння, що буде завтра. Мені хотілось бути корисним кожному, хто залишився в Україні. Ми облаштовували місця обігріву, займались організацією харчування. Але вже за кілька днів я зрозумів, що потрібно боронити державу на передовій. Тим паче бачив, скільки тоді чоловіків з патріотичних мотивів оббивали пороги військкоматів, той дух єдності, віри та незламності об’єднував. На початку березня 2022 року я поповнив лави Національної гвардії України. Воював у складі 3-го штурмового батальйону в/ч 3017 на посаді кулеметника. До речі, в 2014 році саме ця бригада достойно давала відсіч ворогам у Дебальцево.
.jpg "«Моя історія про те, як можна знайти світло навіть у темряві, як можна жити повноцінно. Я хочу ділитися своїм досвідом з іншими людьми, які втратили зір, і дати їм надію», - каже Віталій")
— Як отримали поранення?
- Це сталось 14 лютого 2023 року, пекельний Бахмут. Окупанти випустили по нашій групі протитанкову ракету… Зі всіх вижили нас двоє. Не знаю досі, як це трактувати — везіння, Бог чи банальна математика. Та впевнений, що таки це диво, й свій другий день народження тепер святкую обов'язково. Спочатку мене відвезли в Краматорськ, де надали першу допомогу. Потім був Дніпро. Травми отримав вкрай важкі — відкритий перелом нижньої щелепи, забій серця, черепно-мозкова травма, контузія, переломи лицьових кісток черепа та гайморових пазух, наскрізні поранення очниць та термічні опіки очей. Два тижні мій стан називали критично важким. Я лежав у реанімації.
Читайте також: Переніс дві клінічні смерті: лікарі повернули з того світу українського захисника
Потім пішов на поправку. Праве око мені видалили, ліве зуміли зберегти, але ним я не бачу. Лікувався в Одесі, Вінниці, літав до Ізраїлю з надією, що там почую, що коли-небудь зможу повернути можливість бачити. Проте ні. Таких слів мені не сказали. Часу засмучуватись не мав, відразу взявся за реабілітацію, навчався орієнтуватись у середовищі. Звісно, було шкода, що вже не зможу бути корисним державі зі зброєю в руках, але нічого, зможу займатись іншою діяльністю — соціальною роботою. Кількість воїнів, які повертаються з фізичними та душевними травмами, щодня росте. Й ми маємо готувати людей, аби вони усвідомлювали, що не можна розділяти таких захисників із цивільними. Маємо жити всі дружно в нашій Україні та підтримувати один одного. Мені вдалось прийняти те, що на даний момент технологій нема, щоби повернути зір. Мені вдалось вижити в тому бою, і треба дякувати за це всім причетним. Ненавиджу, коли до поранень ставляться песимістично. Й хочу навчити цього інших.
«Втрата зору не забирає життя, а лише дає шанс по-новому його відчути»
— В одному зі своїх постів ви писали, що з втратою зору відкрили нові горизонти сприйняття, які раніше були приховані за видимими образами. Розкажіть про це.
— Так. Цей досвід привів мене до глибшого розуміння поезії, яка стала для мене своєрідним компасом у світі внутрішніх відчуттів і роздумів. Один з віршів, що особливо мене вразив, — «Чотири кольори очей» Редьярда Кіплінга. У цьому творі я знайшов більше, ніж просто опис кольорів — я відчув, що кожен колір, кожна пара очей символізує окремий всесвіт, унікальне бачення світу, яке виходить далеко за межі фізичного зору. Кіплінг нагадує нам, що сприйняття не обмежується лише тим, що ми бачимо. Є інші виміри, інші шляхи, якими ми можемо пізнавати світ — через відчуття, інтуїцію, душевний зв’язок. Ці кольори очей — це метафора нашого багатогранного існування, де кожен відтінок — це частина нашого власного шляху, нашої індивідуальної правди. Втративши зір, я зрозумів, що справжнє бачення не обмежується фізичними очима. Воно живе у наших серцях і розумах, у здатності відчувати і розуміти світ на більш глибокому рівні. Кіплінг показує, що ми всі дивимося на світ по-різному, але важливо не те, що ми бачимо зовні, а те, що ми відчуваємо і як інтерпретуємо цей світ всередині себе. І хоча мені більше недоступні фізичні кольори, я відчуваю їх у всій їхній яскравості завдяки моїм внутрішнім відчуттям. Це нове бачення дарує мені незвичне розуміння краси життя, яка виходить далеко за межі зорових образів.
— Якось ви сказали, що не сприймаєте фрази на кшталт: «Треба навчитись жити, але по-новому». Чому?
- Без зору незручно, крапка. Але разом з тим — я найщасливіша людина на планеті Земля! Я насолоджуюсь кожною секундою даного Богом мені дару — життям. Втрата зору не забирає життя, а лише дає шанс по-новому його відчути. Я почав відкривати для себе світ, який раніше був для мене закритим. Продовжую жити повноцінним життям, сповненим нових вражень і відчуттів. Моя історія про те, як можна знайти світло навіть у темряві, як можна жити повноцінно навіть тоді, коли втрачаєш одне з найважливіших відчуттів. Я хочу ділитися своїм досвідом з іншими людьми, які втратили зір, і дати їм надію. Ви не самотні! Світ не закінчується із втратою зору. Він просто стає іншим, і його можна навчитися бачити по-новому, за допомогою інших відчуттів. Світ звуків, запахів, дотиків і смаків такий же прекрасний і особливий, як і світ кольорів.
Реквізити для тих, хто хоче допомогти на реабілітацію та продовження лікування героя:
- Моно: 5375 4141 3553 2926 — Верес Віталій Іванович
- Приват: 4149 4378 7569 9124 — Верес Іван Григорович (тато)
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що бойова медикиня з подругами налагодили випуск жіночої військової форми.
891Читайте нас у Facebook
