ПОИСК
Інтерв'ю

«Полонені найманці були впевнені, що прийшли нас рятувати від Степана Бандери»: історія машиніста потягу, який пішов на війну

20:00 19 жовтня 2023
Костянтин Пастухов
32-річний харків’янин Костянтин Пастухов до широкомасштабного вторгнення працював машиністом на вантажних поїздах залізниці. Крім військової кафедри, яку пройшов ще в студентські роки, він не мав іншого армійського досвіду. Однак в листопаді минулого року Костянтин взяв до рук зброю та пішов захищати Україну. Чоловік зізнається, що головною його мотивацією був захист родини та сина від російських загарбників. При обороні Соледару, який Путін наказав взяти за будь-яку ціну, на Різдво, Костянтин отримав важке поранення, закривши від уламків снаряда бойових побратимів. Про оборону Харкова, вагнерівське «м'ясо» та свій хоробрий вчинок на війні Костянтин Пастухов розповів у своїй історії.

«Побачив у небі заграву і зрозумів — почалося»

Харків’янин пояснює, що велика війна не стала для нього несподіванкою, як для переважної більшості українців, адже залізничне сполучення з рф існувало аж до самого початку повномасштабного конфлікту. Тому Костянтин як машиніст потягу відвідував росію неодноразово.

«Останній раз я був в росії 22 лютого, за два дні до початку широкомасштабного вторгнення, — пригадує Костянтин Пастухов. — Ми тоді бачили, як там вивантажується військова техніка. Тоді росіяни казали, що у них навчання. Але таку серйозну техніку і в такій величезній кількості не привозять просто так для навчань. Тому я розумів, що великої війни не уникнути, питання було лише одне — коли?»

Відповідь на питання «коли» стала відома 24 лютого 2022 року.

РЕКЛАМА

«Для мене війна почалася близько п’ятої години ранку. Ми з дружиною спали, аж раптом прибігли сусіди, розбудили нас і сказали, що щось десь вибухає. Я вийшов на вулицю, побачив заграву, почув вибухи й зрозумів, що все почалося», — пояснює Костянтин.

В перший же день великої війни окупанти підійшли впритул до Харкова.

РЕКЛАМА

«Вони стояли на окружній дорозі Харкова, — пригадує чоловік. — Наших військових курсантів з автоматами та в касках туди звозили, і вони перші прийняли бій разом з Нацгвардією. Окупанти заїжджали в Харків колонами по 10−15 машин, колонами танків, але їх одразу ж знищували та палили — місцеві мешканці, тероборона. А росіяни поливали з артилерії по місту, мирним житловим будинкам».

Після того, як небезпека окупації для першої столиці України минула, машиніст поїзда пішов у військкомат. Чому?

РЕКЛАМА

«Тому що це ж наша країна, яку ми повинні захищати. А якщо кожен буде сидіти вдома, то що ж станеться з країною? Ми пішли захищати свої родини, дружин, дітей, родичів, всіх тих, хто не заслужив на те життя, яке окупанти нам намагалися нав’язати», — запевняє чоловік.

"Ми пішли захищати свої родини, дружин, дітей, родичів, всіх тих, хто не заслужив на те життя, яке окупанти нам намагалися нав’язати», - каже Костянтин Пастухов

«Вагнерівців „мотивували“ загородзагони»

Костянтин потрапив до 4 окремої танкової бригади командиром роти стрільців. Військове командування відрядило підрозділ чоловіка на захист Бахмутського напрямку — найгарячішої ділянки на фронті.

«І це було дійсно пекло. Нас закидували з мінометів, артилерії, яка била просто без кінця. У нас артилерії майже не було. Ми стояли з самими автоматами, а що з ними зробиш? Якщо починає працювати артилерія, то твої дії тільки сховатися», — каже військовий.

На той час головним тараном окупантів на сході були найманці приватної військової кампанії «Вагнер», яку очолював ліквідований не так давно воєнний злочинець євген пригожин.

«Проти нас регулярної російської армії взагалі не було. Були тільки вагнерівці. А вони були дуже потужно „мотивовані“. По-перше, за ними стояли загородзагони, тому в них не було можливості відходити назад: або вперед, і може, ти залишишся живим, або назад, але в такому разі шансів вижити вже немає. По-друге, їм же обіцяли гроші. А тим, у кого довічне ув’язнення, обіцяли після 6 місяців на війні відпустити на волю. Тому там багатьом було все одно: або сидіти у в’язниці все життя, або загинути в Україні. Тобто пощастить чи не пощастить», — розповідає Пастухов.

"Проти нас воювали вагнерівці. А вони були дуже потужно мотивовані", - каже Костянтин

Військова машина рф щедро постачала найманцям військову техніку та озброєння.

«У них було багато зброї: тепловізорів, дальномірів, приладів нічного бачення, дронів, розвинена аеророзвідка. У нас всього цього майже не було. В моїй роті був один дрон і все. Ні дальномірів, ні тепловізорів…» — пригадує Костянтин.

Читайте також: «Хлопці по 18−20 років захищають країну, а я сидітиму за кордоном?»: історія музиканта, який на фронті грав у артилерійському оркестрі

Втім, і на утилізацію на фронті своїх «м'ясних» підрозділів росія також була щедрою.

«Ми стояли на промзоні, й там був бетонний паркан, а в ньому дірка. І вагнерівці через цю дірку намагалися вилізти та вийти на нас. Там стояв наш кулеметник і постійно їх відстрілював, а вони нескінченним натовпом все лізли й лізли. Своїх вони взагалі не забирали: кого кулеметники вбили, вони так там і лежали, й купа трупів все зростала…» — розказує військовий про один з епізодів протистояння.

«Раптом стало тихо, і я зрозумів, що почався штурм»

Під час запеклих боїв за Соледар Костянтин Пастухов отримав важке поранення. Той день чоловік пам’ятає у деталях.

«Все почалося ще 6 січня на Святвечір. Близько восьмої години вечора, коли вже давно стемніло, почалася перестрілка. Зазвичай це нормально: починається перестрілка, працюють міномети, артилерія, а близько опівночі все затихає і зранку знову починається. Ну ми думали, що й цього разу буде так само: годинку-дві будемо перестрілюватись, потім росіяни підуть бухати й настане тиша. Але ж ні: як о восьмій годині ворог почав нас обстрілювати, так і продовжував всю ніч до самого ранку. А о 10 годині ранку прилетів снаряд в наш бліндаж майже мені до ніг. В цей момент я саме встав, тому всю вибухову хвилю, всі уламки прийняв на себе. Позаду мене стояло троє моїх хлопців, яких фактично я собою закрив», — розказує військовий.

Читайте також: «Окупанти лише на мене одного використали протитанкову ракету. Вважаю — це рівень»: історія війни Дмитра Устименка

Уламки розтрощили чоловікові ногу, нижню щелепу та перебили артерію, через що військовий почав швидко втрачати багато крові. Побратими наклали командиру турнікети, але ж бій тривав, а евакуювати Костянтина потрібно було якнайшвидше, щоб не стік кров’ю.

«Ми знаходились поруч з приватним сектором у дворах, і там був підвал, куди хлопці мене затягнули. Там ми чекали ще хвилин 40. Намагалися викликати медиків, евакуацію, але працювали російські „глушилки“ і зв'язок взагалі не діяв. І все це супроводжувалося постійними обстрілами, вийти назовні не було взагалі ніякої можливості», — пригадує перші хвилини після поранення Костянтин.

Аж раптом обстріли припинилися і стало тихо.

«Пів хвилини тихо, хвилину… і я розумію, що це почався штурм. Я кажу: „Хлопці, за нами вже ніхто не прийде. Якщо ми тут залишимось, то не зможемо вижити“. І хлопці взяли спальний мішок, поклали мене туди, й ми почали виходити. В цей час з’явився зв'язок, адже почався штурм і вони вимкнули свої „глушилки“. Нам вдалося викликати евакуацію, але під’їхати до нас не могли, й до точки евакуації ще метрів 800 мене несли під обстрілами. Кілька раз мене клали на землю, хлопці відстрілювалися, потім підіймали і знову несли», — розповідає захисник.

В кареті швидкої Костянтин Пастухов зрозумів, що кінцівку йому, на жаль, вже не врятують.

«Коли мене вантажили на швидку, я хоч і втратив багато крові, та був при свідомості й почув, як медики між собою кажуть, що ногу треба буде ампутувати», — пригадує чоловік.

Читайте також: Життєвий марафон незламності Сергія Храпка: як ветеран війни без кінцівок допомагає побратимам

В Краматорську лікарі провели операцію з ампутації. Потім Костянтин був доправлений до лікарні Мечникова в Дніпрі, а потім була реабілітація у Львові.

«Була розтрощена ліва нога: її зібрали і закріпили металічними пластинами. Збирали нижню щелепу, туди ставили також пластини і імплантати», — пояснює військовий.

Під час одного з візитів в Україну з пораненим українським бійцем зустрівся колишній прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон

У це важко повірити, але у підсумку чоловікові довелося пережити понад 25 операцій. Втім, попри такі важкі випробування, Костянтин зізнається, що радіє тому, що вижив.

Читайте також: «Мрію не тільки відчути, але й побачити, як ростуть мої діти»: історія військового з Київщини, який втратив на війні зір

«Від самого початку, коли я отримав поранення, у мене не було депресії, відчуття, що все скінчено. Я дякував Богу, що залишився живий і попереду ще все життя. Розумів, що треба швидше пройти реабілітацію, щоб до цього життя повернутися», — підкреслює харків’янин.

Зараз чоловік вже отримав протез, але вчитися ходити йому поки доволі важко.

Зараз Костянтин вже вчиться ходити на протезі

«Є велика проблема, щоб ходити на протезі. У мене ампутована права нога, а ліва була дуже розтрощена. Її зібрали, можна ногу навантажувати. Та пройшло 8 місяців після поранення і кістки тільки починають зрощуватися. Коли стаю на ногу, то в ній всі кістки ворушаться і дуже сильні больові відчуття. Тому поки я не можу ходити на протезі», — жаліється військовий.

З усім тим, Костянтин Пастухов сповнений оптимізму як щодо своєї особистої долі, так і долі країни.

«Ми знаємо, за що ми воюємо. А росіяни самі не знають, навіщо вони прийшли в Україну. Багато росіян, яких ми брали в полон, казали, що вони сюди прийшли, бо їм сказали, що тут погано і треба врятувати нас від Степана Бандери, який нас начебто „поневолив“. Такі от казки. А ми воюємо за нашу землю, наші родини, наших рідних і у нас мотивація через це дуже сильна», — резюмує Пастухов.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів і постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безплату допомогу можна у спільноті EnableMe.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію художника зі Львова Романа Хруща, який відклав пензля і взяв автомат.

Читайте також: «Коли ми будемо ставитись до українців з інвалідністю як до рівних собі, тоді і буде у нас Європа», — Олександра Журахівська

Фото зі сторінки Костянтина Пастухова у Facebook

1496

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів