«Не можна повернути лише людські життя. Території можна повернути у воєнний або політичний спосіб, інфраструктуру — відновити», — Елла Лібанова

«Ми маємо працювати, інакше ніяк»

— Елло Марленівно, війна на виснаження — це насамперед про економіку.

— Ні, війна на виснаження — це про людей.

— У нас дуже обмежений людський ресурс. Армія сточується. А воювати за нас ніхто не буде.

— Не буде.

— Далі буде ще гірше?

— Може бути й краще.

— Яким чином?

— Давайте так. Подивимося, чим зміна влади в Вашингтоні обернеться для України. От на сьогодні всі балачки — це балачки. «Ми так думаємо», «Трамп так сказав», «Трамп так зробить». Ніхто не знає, хто й що буде робити. Сильно підозрюю, що і сам Трамп не зовсім знає. Він достатньо імпульсивна людина. Тому побачимо, що воно буде. Це перше.

Друге. Не треба думати, що в росії нескінченний людський ресурс. Якби це було так, то вони б не запрошували, причому демонстративно, північнокорейців. Наскільки я знаю, на боці росії вже воюють кубинці, також вони шукають найманців в африканських країнах. Це все не випадково.

Днями з вуст людини, яку дуже шаную, це військовий експерт Сергій Грабський (раджу вашим читачам дивитися його інтерв’ю; він говорить те, в чому знається, не намагається нагнітати, не лізе в політику; якщо й говорить про неї, то це адекватні висловлювання), я почула абсолютно неймовірні речі. Що в росії людей свідомо арештовують і потім в усіляких пенітенціарних закладах створюють такі умови, щоб вони підписували військові контракти. Тобто вже замало грошей для того, щоб змусити укласти контракти без такого тиску, тому діють в такий спосіб. От ми завжди сміємося, що «не все так однозначно», але насправді ситуація в росії не така, як декому видається.

Я прекрасно розумію, що нема простого розв'язання складних проблем, але з усім тим ніхто сьогодні не може сказати, обернеться ситуація перевагою росіян на фронті чи ні, хоча там в рази більше населення.

Читайте також: «Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова

— А що у них з економікою? Одні російські економісти, які виїхали звідти, розказують, що там жах-жах, інші — що все дуже непогано, що є серйозні запаси грошей, яких вистачить на роки.

— Скажімо так: жах-жах — не знаю, не впевнена, але жах, безумовно, є. Просто подивіться на очільницю російського Центрального банку Ельвіру Набіулліну. Усміхається вона чи перестала?

— Посмішки вже давно немає.

— Ну отож-бо. Думаю, що вона більше розуміє в тому, що відбувається в економіці, ніж всі експерти, які перебувають за межами країни. Принаймні мені так видається.

— Однак давайте про нас. Часто спілкуюсь з військовими. У одних залишилася третина від штатного складу підрозділу, у других — половина. Депутати носяться з ідеями мобілізації жінок та зниження мобілізаційного віку. До чого це призведе? Разом з тим чекати на дива ми не маємо.

— Ніяких див не буде. Давайте крок за кроком. Щодо мобілізації жінок. Ми всі спілкуємося з військовими й трохи розуміємо, кого не вистачає на фронті. На передовій бракує піхоти. Ви думаєте, що жінка може бути ефективною в піхоті? Щось в мене величезні сумніви є. Якщо це стосується роботи з технікою, причому з такою, де не потрібні фізичні виснажливість та сила, можу погодитися, що можна навчити жінку. А в піхоті — правда не знаю.

Що стосується зниження мобілізаційного віку, в принципі я проти цього. Причому не з якихось абстрактних міркувань. Мені свого часу й дід, і батько, які пройшли Другу світову, говорили, що найбільше і швидше за все на фронті гинули молоді хлопчики. Тому що в них ще не було розуміння, як треба себе поводити в цій страшній ситуації. Якщо доросла людина думає про те, що в неї є діти, є дружина, є сім’я, тобто їй треба про когось турбуватися, то хлопчики про це не думають. Тому дуже боюсь, що призов молодих хлопців призведе до значного збільшення людських втрат. Можливо, я не права.

Взагалі-то, я абсолютно впевнена в тому, що визначати мобілізаційні потреби мають військові. Це не моя і не ваша, даруйте, справа. Ми не розуміємо, чого й кого не вистачає на фронті. Як ці лакуни заповнювати? Ким? Чи може вирішити примусова мобілізація питання демотивації або недостатньої мотивації? Тому що все кінець кінцем впирається саме в людей.

— Через мобілізацію працівників не вистачає кадрів усюди — від виробництва дронів до сільського господарства. Навіть викликати сантехніка з ЖЕКу вже проблема. Бізнесмени кажуть, що в деяких сегментах нікому працювати.

— Хай за кордоном наймають і привозять. Хто їм заважає? В багатьох випадках жінки готові працювати й працюють.

Ми маємо працювати, інакше ніяк. Так, не вистачає зараз робочої сили. Якщо ми працювали певний час, коли умови на ринку праці диктував роботодавець (і додиктувався, до речі), то тепер всі розуміють, що так — є проблема кадрів. Причому частково вона реально є, а частково — штучно створена, тому що чоловіки просто ховаються від мобілізації. Цього теж не треба скидати. Це теж існує.

Читайте також: «Після того, що пережила Україна за ці роки, Третьої світової війни нам вже боятися не варто», — Володимир Єльченко

— Потужним джерелом кадрів для вітчизняної економіки тепер є ветерани війни. Їх вже сотні тисяч. І їхня кількість надалі зростатиме. При цьому виявилося, що демобілізованим військовим непросто не тільки адаптуватися до мирного життя, а й знайти роботу, бо не всі погоджуються працювати на зарплату, яка значно нижча, ніж була в армії.

— Слухайте, ті, хто були на передовій, отримували сто тисяч. Ясно, що в цивільному секторі їм стільки не пропонують. Вони шукають максимально прийнятну для себе зарплату. Це нормальна реакція. А що тут дивного? Приватний підприємець не може платити їм сто тисяч. Це реально неможливо. Тому треба спілкуватись з цими людьми, пояснювати їм, допомагати знайти прийнятну роботу не тільки за грошима, а й взагалі з гідними умовами праці тощо. Але це важка робота. Навантаження на центри зайнятості сьогодні величезне. У зв'язку з цим, зокрема. Ми говорили й писали про те, що виникне ця проблема, коли будуть повертатися ветерани. Толку з того?

— Ніхто не чув?

— Начебто й чули.

«Ми майже три роки живемо в такому жаху. Але ж боремося з цим»

— Чи витримає наша економіка без підтримки США, якщо Трамп скоротить її? Він вважає витрати на допомогу Україні надмірними, тому значне скорочення її обсягів виглядає цілком реальним, особливо з урахуванням настроїв республіканців у Палаті представників.

— А може ця підтримка буде значно більша. Замовлення для військової промисловості в Штатах є. Підприємства повернулися до ВПК. В бюджетах штатів і в федеральному бюджеті відповідні кошти передбачені. Ця доволі інерційна машина як, просто зупиниться? Вона довго розганяється, але загальмувати миттєво теж не може. Тому думаю, що на дії Трампа будуть впливати багато чинників, зокрема і позиція бізнесу.

— Він перш за все бізнесмен.

— Так отож. Я погано розумію, як зможе не звертати увагу республіканський уряд на суто економічні процеси: динаміку ВВП, ціни, робочі місця, прибутки підприємців. До речі, уряд демократів традиційно значно менше переймається економікою. Безперечно, ризик того, що нова влада прийме рішення спрямувати бюджетні кошти на інші цілі, а вироблену зброю не надавати Україні, існує. Але навряд чи невідворотний.

— Люди дуже бояться такої інфляції, яка була в 1990-х. Коли до обіду була одна ціна, а після обіду — інша. Є підстави для таких хвилювань?

— Та ну, звідки воно буде таке? Хто про це каже?

— Народ на місцевому ринку.

— Жіночки на ринку, дядечки на дивані — багато хто щось каже. «Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны».

Ціні зростати будуть, це правда. Але жодних підстав для гіперінфляції не бачу. Тим більше, що ми ж не в вакуумі живемо. Поряд Польща, та ж Чехія теж близько. Там не можна чогось закупити? Коли ціни в нас та в них вже практично зрівнялися, то про що мова? В нас сьогодні нижче ціни на те, що не можна експортувати. От, скажімо, на послуги перукарні вони значно нижче. Чому? Тому що всі ж не виїхали, хтось тут живе. Попри зростання цін на перукарські послуги, вони неспівставні з європейськими. Ціни в ресторанах та кафе теж в нас нижчі. А ціни на все те, що можна експортувати, в нас такі, як і в сусідніх країнах. Тому не бачу підстав для стрімкої інфляції.

Щодо розмов про те, що в нас величезні зовнішні борги. А що, з нас вимагають сьогодні їх сплачувати? Я такого ще не чула. До того ж ніхто не знає, які там суми, якщо чесно.

— Наша влада й основна маса населення живуть у паралельних світах. «Вовина тисяча» — це правильний крок?

— Мене дуже часто питають про це. Не знаю. Коли читаю, як пишуть в соціальних мережах «от якби цю тисячу перерахувати на ЗСУ», то які питання? Через «Дію» й перерахуйте. Там є така опція. Зробіть це. Хто заважає?

— Така сума — це ж удар для державного бюджету.

— Ну, не такий страшний, але неприємний.

Знаєте, я б усім не намагалася платити, а робила б це все ж таки на адресних засадах. Просто якщо переводити на адресні рейки, адміністрування буде коштувати більше, ніж та тисяча. Бо тоді треба буде перевірити доходи, причому з урахуванням нашої тінізації й всього іншого.

— Владі дорікають, що вона таким чином просто заграє з виборцями.

— Та яке загравання? Де ці виборці? Ви вірите, що наступного року будуть вибори?

— Не раз чула, що на Банковій йде підготовка до них, що аж гай гуде.

— Не знаю. Я не розумію, як можна в такій ситуації проводити вибори.

Читайте також: «Ситуація невизначеності — це тепер нова норма до кінця життя», — Дмитро Золотухін

— А що скажете про підвищення податків? Бізнесмени скаржаться, що вітчизняний бізнес скоро додушать. Та й люди не в захваті.

— На цю тему треба детальніше поговорити з фахівцями. В принципі, якщо вже класти руку на серце, на Біблію — куди хочете, в нас не настільки високі податки, як бізнес жаліється. Інше питання, що є так звані неофіційні податки. Але це ж питання не податкової служби, а силовиків. Інколи їхніх апетитів.

Що стосується підвищення податків, я розумію Мінфін. Йому треба балансувати бюджет. Хоч якось. Але підвищення податків — не бачу підстав для цього. І результативності не бачу. Питання в тому, ще раз повторюю, що наш бізнес не так пов'язаний офіційними, як неофіційними податками. Тому зміна офіційної частини може ніяк не віддзеркалитися на всьому іншому.

— Ми живемо в період суцільної невизначності, тому немає жодних прогнозів ані від військових, ані від політиків. Хоча всім зрозуміло, що далі буде складніше й тяжче. Письменник Ян Валетов нещодавно написав: «Боюся, що ви навіть уявити не можете довготривалі наслідки цих десяти років. Вони жахливі. Найстрашніше можуть бути тільки наслідки поразки». Ми зараз не знаємо, коли все закінчиться, яким чином, скільки території залишиться нам.

— Давайте про територію. Що значить — залишиться нам? Скільки років чекав Азербайджан? Тридцять. А Балтія? Сімдесят. Але ж повернули. Хоча є Польща, Фінляндія, Угорщина, Румунія. У новітні часи є Грузія й Молдова. Це правда, але не можна повернути лише людські життя. Території можна повернути у воєнний або політичний спосіб, інфраструктуру відновити.

— Як ви особисто ставитеся до теми мир в обмін на території, до чого нас активно підштовхує Захід?

— Не знаю. Захід дуже строкатий. Там одна позиція — це Словаччина, друга — Франція, третя — Польща. Не думаю, що є якась узгоджена думка. Дуже багато, безперечно, залежить від Штатів, Британії та Німеччини. В цьому сумнівів нема. Побачимо, що буде в Німеччині, де 23 лютого наступного року пройдуть дострокові федеральні вибори.

Читайте також: «Втома від війни притупила почуття ненависті до ворога», — письменник Артем Чех

— Зараз у багатьох життя на паузі. Нас дуже виснажують безсонні ночі через шахедні та ракетні атаки. Хоча соромно про це розказувати хлопцям, які боронять країну. Чим ви рятуєтесь в такі складні часи?

— Працюю. Не бачу жодного іншого варіанту. Я не вишиваю серветки, хоч вмію, бо мене це не заспокоює. А от праця, особливо розумова, дає змогу й змушує перемикатися.

— Все частіше військові пишуть в соцмережах про прірву між фронтом і тилом, їх це ображає. Що з нашим суспільством відбувається в цьому сенсі?

— Я такого явища не бачу і близько. Може, якась дурепа, перепрошую, в соціальних мережах щось і написала, але масово — не бачу.

Ми втомлюємося від війни, це правда. Майже три роки живемо в такому жаху. Але ж боремося з цим. Ми ж не крисимося один на одного? Ні, цього нема. Допомагаємо один одному? Так, допомагаємо. Донатимо на ЗСУ? Так, донатимо. Допомагаємо навіть кішечкам і собачкам, яких вивозять з прифронтових зон. Тобто ми безумовно залишаємося людьми. Ба більше, я б сказала, що ми значно людяніші, ніж були п'ять років тому.

Я більш-менш намагаюся слідкувати за соціальними мережами. Причому не вибираю тільки те, що мені в стрічку падає, а гуляю сторінками й дивлюсь, що люди пишуть. Чи є спроба розхитати суспільство? Так, є. Чи дотична до цього російська влада? Так, дотична. Чи є супротив в цьому сенсі українського суспільства? Так, є. Ну, що ми можемо ще сказати?

Поділ, безумовно, існує. Але поділ це далеко не розкол. Зараз не бачу жодних підстав говорити про соціальні конфлікти та розбрат. І сподіваюся, що ми доживемо до кінця війни, не розколюючись. А от що буде в цьому плані після війни, я не знаю.

Читайте також: «Щоб Україна вистояла в цій війні, вашій владі потрібно ухвалити дуже непопулярні рішення», — військовий аналітик Ігаль Левін

204

Читайте нас у Facebook