ПОИСК
Інтерв'ю

«Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова

12:20 30 січня 2024
Буча

Війна, яку розв’язав кремлівський фюрер, це не лише смерті й страждання, зламані й скалічені людські долі й вщент зруйновані міста та села, а ще й колосальні удари по економіці, енергетиці, аграрному сектору, екології тощо, це шалена міграція населення, падіння доходів, переформатування ринку праці, а головне — повна невизначеність сьогодні й відсутність будь-яких перспектив завтра й взагалі в найближчому майбутньому.

Однак ми вже зараз маємо думати, якими вийдемо з цієї історії, які випробування чекають на країну й суспільство після Перемоги, як відновлювати економіку, повертати людей, які виїхали, — список проблем, з якими ані наша держава, ані суспільство досі не стикалися, занадто довгий. Як їх вирішувати, ще те завдання. Звісно, що все — от буквально все! — залежить від ситуації на фронті та від того, скільки років триватиме це протистояння з ордою.

Про необхідність економічного ривка, відновлення людського потенціалу, перспективи регіонів, міграцію та інше «ФАКТИ» поговорили з директоркою Інституту демографії та проблем якості життя Національної академії наук України, академікинею Національної академії наук, докторкою економічних наук Еллою Лібановою.

— Елло Марленівно, на вашу думку фахівця, як ми прожили минулий рік і з чим зайшли у 2024-й? Наші головні досягнення, помилки, прорахунки?

— Головне наше досягнення — це те, що ми взагалі збереглися як незалежна держава й уникли розколу суспільства. Це правда дуже важливо й, чесно кажучи, за важких торішніх умов цього могло б не бути.

Щодо прорахунків, то це не прорахунки, а просто наш надмірний оптимізм. Ми так хотіли, щоб 2022 рік перейшов у 2023-й з тим же напором та тим же темпом, що щиро повірили в це. І це важко відбилося на суспільстві.

Читайте також: «Проблеми, які проявилися у 2023-му, тепер загострюються, а ціна помилок для України значно зросла», — політолог Олег Саакян

— Одні аналітики кажуть, що недоречно зараз говорити про відновлення й післявоєнний устрій України, щось планувати, розробляти якісь програми, бо ми не знаємо жодного показника — з чим вийдемо з цієї історії, починаючи від кількості населення й далі за списком. Інші — що все одно треба це робити. Хто правий?

РЕКЛАМА

— Давайте виходити з того, що стратегічні документи потрібні, просто їх треба формулювати й формувати, виходячи з багатоваріантних сценаріїв. Сьогодні, коли ми розробляємо демографічні прогнози, то спираємося на оцінки військових щодо термінів і варіантів закінчення війни, тому що від цього дуже багато залежить, але не забуваємо й про те, що один і той же воєнний сценарій може по-різному втілюватися у народжуваність, смертність і в міграцію. А вже потім вибираємо певні, на нашу думку, найімовірніші варіанти демографічного прогнозу.

Але якщо ми перестанемо говорити про майбутнє, то не зможемо нічого зробити. Ми сьогодні живемо в суспільстві, яке спирається на інформацію, на плани, на прогнози. І я не бачу, як можна цього уникнути. Вважаю, що такі стратегічні документи потрібні. Інше питання, що це не означає їх перетворення на Біблію або на «Капітал» Маркса. Вони абсолютно не догматичні. Тобто ми маємо за підсумками кожного року коригувати параметри, які там закладені, передбачати якісь процеси еt cetera, еt cetera, еt cetera.

РЕКЛАМА
«Головне наше досягнення 2023 року - це те, що ми взагалі збереглися як незалежна держава й уникли розколу суспільства. Це правда дуже важливо і, чесно кажучи, за важких торішніх умов цього могло б не бути», - вважає академікиня Елла Лібанова

— Жодна людина у світі не знає, коли й чим закінчиться цей жах. Ми давно зняли рожеві окуляри, вже не чекаємо обіцяного літнього відпочинку в деокупованому Криму й тепер намагаємося налаштуватися на тривале протистояння. Безумовно, що війна — це іспит на існування нашої держави, при цьому деякі експерти висловлюють слушну думку, що це ще й шанс змінити й зміцнити Україну, швидше інтегруватися в європейську спільноту й НАТО. Їхній аргумент: багато країн виходили з воєн оновленими у всіх складових. Однак є серйозне побоювання, що наша влада не впорається з таким завданням. І що тоді — всі жертви марні?

— Ми входили у війну, не маючи такої національної єдності, яку маємо сьогодні. Війна, безумовно, нас об'єднала, згуртувала, примусила розуміти різницю між політичними бульбашками й серйозними речами.

РЕКЛАМА

От я, скажімо, абсолютно впевнена, що, якби сьогодні у Сполучених Штатах розуміли, що питання йдеться про їх існування (приклад такий собі, але все одно), то такої дурниці, таких дріб'язкових сперечань між двома політичними партіями там не було б. В Україні сьогодні така ситуація просто неможлива. Не хочу сказати, що це класно. Ні, це є так, як воно є, але ми отримали шанс на формування сучасної політичної української нації. Крапка.

— Чи ми здатні скористатися ним, чи не проґавимо його?

— Поки що не бачу жодних ознак того, що ми його можемо проґавити.

Читайте також: «Ми заходимо у століття дуже серйозного силового протистояння у світі», — Роман Безсмертний

— Йде війна на виснаження. Мета фюрера — перетворити Україну на пустелю. На жаль, ворог щоденно руйнує нашу економіку. За вашими словами, економічний ривок — це умова виживання України: «Без нього ми програємо все, що виграємо у війні». Яким чином він має статися, якщо ми досі навіть не перевели економіку на військові рейки?

— От ми весь час згадуємо Радянський Союз в період Другої світової війни та сьогоднішню росію. Там можна будувати заводи за Уралом, куди ніщо не долітає. Перепрошую, а де в Україні сьогодні будувати ці заводи й як це робити? Це не так просто, як видається. Коли ти сидиш на дивані та вважаєш себе великим експертом з усіх питань, це одна ситуація. Коли відповідаєш за щось, вона зовсім інша. Ну, скажіть, будь ласка, де сьогодні будувати завод? На Кіровоградщині? На Львівщині?

— В Україні сьогодні немає безпечних місць, на жаль.

— Так в цьому ж і питання. Треба домовлятися з західними партнерами, щоб ми там щось будували й відкривали, але щоб там була наша робоча сила й податки йшли сюди. Повірте, це непросте завдання. Так само й будівництво підземних заводів, яке дуже не швидке.

— Вже зрозуміло, що Захід нам даватиме не лише рибу, але й вудку, щоб ми розвивали виробництво зброї, снарядів, боєприпасів, дронів за сучасними технологіями. Може, після гарячої фази війни саме ВПК і стане локомотивом нашої економіки?

— Безумовно, стане. Я абсолютно переконана в тому, що сьогодні українська армія найсильніша, якщо говорити про Європу. Тому що жодна з європейських армій — польська, французька, німецька — не брала участі в сучасній війні. Вони не знають, що це таке. А ми знаємо. Наші військові знають, що робити, коли, наприклад, зникає зв'язок або відбувається масована атака безпілотниками. Вони знають, що саме потрібне у сучасній війні.

Тому, безумовно, ВПК має стати економічним локомотивом. В нас і заділ певний є. Колись український ВПК був дуже потужним, потім з різних причин ми його майже втратили. Тепер треба все це відновлювати. Звісно, я не є військовим експертом, тому виходжу з суто економічних міркувань.

«Я абсолютно переконана в тому, що сьогодні українська армія найсильніша, якщо говорити про Європу. Тому що жодна з європейських армій – польська, французька, німецька – не брала участі в сучасній війні», - сказала Елла Лібанова

Читайте також: «Поки кремлю вдається реалізовувати свою стратегію щодо України», — координатор «Інформаційного спротиву» Костянтин Машовець

— Які ще галузі, окрім традиційного агропрому та будівництва, на яке однозначно буде попит, реально розвивати? Де наші сьогоднішні та майбутні ніші?

— На моє глибоке переконання, це охорона здоров'я. Поспілкуйтеся з тими, хто зараз перебуває за кордоном. Не з тими, хто виїжджав у відрядження або відпустку, а з тими, хто живе там рік-два. Ці жінки добре пам'ятають систему охорони здоров’я в Україні, пам’ятають, як їх завжди лаяли, але, порівнюючи з тим, як і які послуги можна отримати за кордоном, щиро говорять, що наша медицина не гірша.

У нас є фантастичні козирі. З моєї точки зору, ми можемо (безумовно, після закінчення війни) створити тут медично-рекреаційні хаби. Моя мрія, щоб таким хабом стала Буча. Думаю, що це реально зробити. На цей проєкт дадуть гроші інвестори з різних країн. Просто тому, що Буча — це своєрідний прапор.

Подивіться, будь ласка, там класна природа для рекреації, принаймні два аеропорти поруч, пів години до Києва, а це означає відсутність проблем із кадрами, з одного боку, та з різноманітними туристичними принадами — з другого. Що ще треба?

— Обладнання й фахівці.

— Фахівці чи не за всіма медичними спеціальностями є або їх можна рекрутувати в Києві, де, до речі, й відповідних навчальних закладів достатньо. А обладнання — це питання інвесторів.

Як з’являться медичні та медико-рекреаційні заклади, відповідно зросте попит на різноманітні дотичні послуги. Люди ж не приїдуть з-за кордону просто лежати в лікарні, правда? Вони будуть жити в якомусь готелі або в готелі при лікарні, десь харчуватися, заправляти свої машини. Вони схочуть поїхати й подивитися на нашу столицю. Тобто в комплексі це буде класно. Якщо перед ковідом до України їздили по стоматологічні та гінекологічні послуги, то після війни ми можемо значно розширити цей перелік.

— Чудова ідея! Однак добре пам’ятаю вашу відповідь на моє запитання, коли брала у вас інтерв’ю у травні 2020 року під час локдауну, чи чують ваші поради на Банковій. Ви сказали, що ні. А зараз? Чи прислуховується влада до порад, висновків, прогнозів фахівців вашого рівня?

— Слухати слухають, запрошують на наради. Чи чують, не знаю. Я прекрасно розумію, що будь-яка влада приймає рішення, виходячи не тільки з наукових підстав. В них багато підстав політичних і усіляких інших. Тому що я можу сказати?

Читайте також: «Влада не демонструє бажання бути гідною свого народу», — політолог Євген Магда

— В якому стані ми повернемо окуповані території, це велике питання. Яскраві приклади — Донбас, де вже немає промисловості, та Херсонщина, де сталася жахлива екологічна катастрофа. Як зміниться потім «спеціалізація» регіонів України? Як ви бачите цю загальну картину?

— Сподіваюся, ніхто не буде відновлювати ту промисловість, яка була до війни. Думаю, що ми розбудовуватимемо нову сучасну економіку, яка значною мірою базується на IT, тому що в нас є кадри, які неможливо виростити ані за рік, ані за десять, і є традиції.

Чи вистачить нам грошей? Своїх точно не вистачить, але сподіваюся на те, що за планом чи Маршала, чи Пріцкер (кому яке прізвище більше подобається) після Перемоги до нас прийдуть інвестори, причому я сподіваюся не на державні, а на приватні інвестиції.

Питання в іншому. Коли настане ця Перемога? Тому що зараз, наскільки розумію, ніхто не готовий дати не те що прогнози, а навіть якісь передбачення. Жоден експерт.

Коли мене запитують, що для вас Перемога, відповідаю: «Безумовно, вихід на кордони 1991 року». А далі що? Звідки сьогодні нас обстрілює ракетами росія? Хіба з української території? Що заважатиме їм потім це робити? Нічого.

Я дуже боюся, що ми можемо повторити шлях Фінляндії. Під час радянсько-фінської війни 1939−1940 років, яку ще називають Зимовою, Фінляндія втратила багато територій. Однак питання навіть не в цих землях, а в тому, що вона кілька десятиріч після цього перебувала у фарватері росії. Чи можемо ми повністю виключати такий шлях? Питання. Питання до політиків, до військових, до наших союзників і до всіх нас.

Читайте також: «На Заході бояться ескалації війни та непередбачуваності росії», — Павло Клімкін

— Ми платимо занадто високу ціну за кожний метр звільненої землі. Останнім часом дедалі частіше чую, що треба зупинитися, зафіксувати лінію фронту й починати відбудовувати країну. На Донбасі та в Криму за десять років мізки промили конкретно. Там люто ненавидять нас. Чи нам потрібно відвойовувати ці землі, щоб потім отримати ракову пухлину, яка нас роз’їсть зсередини? Ваша думка?

— Питання взагалі не в територіях, а в тому, щоб припинити війну. Відвоюємо ми Донбас чи не відвоюємо — не бачу жодних ознак того, що росія готова йти на мирні перемовини, хоч ріжте мене.

Це питання політичне, а не воєнне. Безумовно, політики мають спиратися на рекомендації військових.

— Попри те, що наше населення біднішає, всі свідомі громадяни донатять на ЗСУ. У нас змінилася структура споживання. Ми вже відмовилися від надлишкових витрат. Далі буде ще гірше? До чого готуватися саме з точки зору власної кишені?

— Пам'ятаєте фразу Черчилля, якого, до речі, вважаю, найвидатнішою постаттю ХХ сторіччя? 13 травня 1940 року він виступив із промовою в британському парламенті й сказав про виклики, які чекатимуть країну, яка вступила у війну: «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз та поту».

А що змінилося? Ми в тяжкій війні. Такі війни не виграють просто так. Тому що можу сказати? Слава Богу, я не політик. Мені подобається те, що я роблю.

— У нас дефіцит робочої сили, тому що багато чоловіків воюють на фронті, суттєво поменшало громадян працездатного віку й т.д.

— Поки що не бачу дефіциту робочої сили, принаймні такого, що жах-жах. Десь по окремих професіях він є. А взагалі — немає. Тому що багато підприємств закрилися, деякі скоротили свої робочі місця, деякі зруйновані. Після війни, безумовно, він буде.

— Ви маєте на увазі, що станеться друга хвиля міграції — вже повоєнна? Подруга каже, що після Перемоги одразу виїде звідси, бо у неї не буде сил працювати ще на відновлення — хоче пожити спокійно. І таких чимало. Ще напевно чоловіки поїдуть за кордон до своїх сімей. Ця хвиля еміграції буде масштабною?

— Вона можлива, однак сподіваюся, що все ж таки масштабною не буде.

Я б не про це говорила, а про те, що неминуча депопуляція. Хоч всі повернуться з-за кордону, хоч частина повернеться. Я вже втомилася повторювати, що ще з 1960-х пересічна українська жінка не народжує стільки дітей, скільки потрібно для простого відтворення покоління. Відповідно, кожне наступне покоління хоч трошечки, але менше за попереднє. Відповідно, в суспільстві зростає частка осіб старшого віку та зменшується частка молоді, яка народжує дітей. Тому депопуляція неминуча. До того ж вона тепер дуже посилена міграцією. Взагалі міграція сьогодні є основним драйвером всіх демографічних процесів. Тут нікуди не дінешся.

Думаю, що це буде продовжуватися й після війни певний час. Інше питання, що, може, до нас поїдуть люди. Все залежить від того, як буде розвиватися Україна та як буде формуватися попит на робочу силу — на яку саме, які будуть можливості самореалізації, наскільки це все стане привабливим.

От згадайте двадцяті роки минулого століття. Ви ж далекі від думки, що ДніпроГЕС, сучасні на той час заводи й все решта побудували люди з тачками, яких ми бачили на фото та кадрах хроніки? Щось же примусило американців їхати сюди. Чому так само не може статися після цієї війни? Треба, щоб вона закінчилася. Ясно, що, поки навколо щось літає, палає й бахає, ні про що говорити неможливо.

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Зеленський часто каже, що його головне сподівання — це повернення українців з-за кордону. Спочатку люди були впевнені, що повернуться. Однак минуло майже два роки. Вони там адаптувалися, налагодили життя. Ви прокоментували: «Якщо повернеться половина, я буду щаслива». Скільки людей реально повернуться, куди, як, за яких умов? Яким чином, на вашу думку, держава має сприяти цьому процесу вже зараз?

— Весь жах ситуації в тому, що від нас практично нічого не залежить. Так, ми маємо розмовляти з людьми, комунікувати з ними, щоб вони не забували свою українськість і відчували, що на них тут чекають, щоб вони не стали тут ізгоями, вже не кажу паріями, щоб до них суспільство не ставилося на кшталт «ви всю війну за кордоном прожили, що ви можете знати?»

Але загалом-то, ну що може Україна зробити? Ми маємо створювати гарні умови для всіх, а не лише для тих, хто збирається або не збирається повертатися. Не дай Боже, щоб ми їх виокремили в якусь окрему втрату й надавали їм якісь преференції. Оце буде якраз дуже небезпечно. А все решта — думаю, що працювати можна й потрібно. Наскільки це вдасться, не знаю.

Чому я кажу, що повернення половини тих, хто виїхав, це буде дуже класно? Тому що в балканські країни повернулася третина. Це останнє, на що ми можемо рівнятися. Ви думаєте, там не було патріотів? Були, безумовно. Просто що довше триває війна, то складніше питання повернення людей.

Коли я говорила про 60% повернення у 2022 році, то, як і всі, мріяла, що війна доволі швидко закінчиться. Вже минуло два роки. Багато людей там працевлаштовані. Наскільки прийнятна та робота, це вже інше питання. Але вони працюють, заробляють, вивчають мову, вони винайняли собі квартири. Діти ходять до садочків, до шкіл або до університетів. А якщо тут житло зруйноване, якщо роботи немає, тому що підприємство закрилося, то куди їхати? От тому я вже вимушена «понижувати критерії», як казала моя бабуся.

— Після війни багатьом доведеться перенавчатися й опановувати нові професії. Треба до цього людей готувати вже зараз. Яким чином?

— Їм у будь-якому випадку доведеться опанувати нові професії. Ще раз повторюю: дуже сподіваюся, що довоєнну економіку ми не будемо відновлювати. Тому що оце якраз шлях в нікуди.

Має з’явитися нова сучасна економіка та, відповідно, нові спеціальності. Люди муситимуть змінювати свої професії, як це, власне, в усьому світі відбувається. Вже не буде отої легенди про один запис у трудовій книжці за все життя — прийнятий на роботу у 17 років, звільнений у 60. Це буде архаїзм.

— Головна чутлива тема сьогодні — це мобілізація. Важко не погодитися з вами, що «мобілізація для демографії — це погано, але її відсутність — ще гірше». Що далі, то більше чоловіків долучатимуться до війська. На жаль, буде багато загиблих і поранених. Чи буде у нас кому воювати, якщо, не дай Боже, росіяни досягнуть успіхів?

— Якщо ви маєте на увазі людські ресурси, то вони будуть. Але ми ж не йдемо тим шляхом, що набрали людей та відправили у якості «гарматного м'яса» на передову. Ми ж інакше ставимося й до них, і до їхньої підготовки.

Я взагалі вважаю, що мобілізація — то не питання політиків, тим більше не питання громадянського суспільства. Як я це бачу? Військові мають сказати, скільки їм людей потрібно і в які терміни. Після цього політики мають прийняти відповідні рішення та пояснити їх населенню.

— Зеленський на грудневої пресконференції заявив, що військові на Ставці повідомили про потребу мобілізувати до ЗСУ до 500 тисяч. А днями додав: «Я особисто на сьогодні не бачу поки що потреби мобілізувати пів мільйона людей».

— З моєї точки зору, потребу мають озвучити військові. Тому що тільки вони розуміють, скільки підготовлених кадрів їм потрібно й де. Те, що я чую з вуст серйозних військових експертів, то навіть про 300 тисяч не йдеться, не кажучи вже про 500. Тут десятками тисяч має вимірюватися, тому що йдеться про ротацію, а не про заміну всього війська, що просто неможливо зробити.

«Щодо мобілізації, як я це бачу? Військові мають сказати, скільки їм людей потрібно та в які терміни. Після цього політики мають прийняти відповідні рішення й пояснити їх населенню», - прокоментувала Елла Лібанова

— Ви говорите про сьогоднішній розподіл суспільства на чотири групи: ті, хто брав участь у військових діях; ті, хто залишився вдома й не виїжджав; ті, хто виїздив у Західну Україну; ті, хто виїхав за кордон. Ви сподіваєтесь, що «розколу не буде, хоча все залежить від влади».

— Всі з цим погоджуються начебто. Заперечень не чула.

— Хтось нещодавно прокоментував у фейсбуці, що серед військових теж буде розподіл — хтось був «на нулі», а хтось далеко від фронту.

— Буде, але вони самі між собою розберуться. Якщо, скажімо, Муженко сидів у штабі, він менше заслужив на подяку від України, ніж той, хто був і є «на нулі»? Отож. Я б не лізла в це.

— Днями прочитала в соцмережах чудову фразу: «Не ветерани повинні підлаштовуватися під суспільство, це суспільство повинно змінитись і підлаштовуватись під тих, хто приїхав з війни». Ще з 2014 року фахівці говорили, до яких наслідків може призвести неналежне надання психологічної допомоги ветеранам тоді ще АТО. А ви наголошуєте на необхідності розроблення всеосяжної програми психологічної реабілітації всього населення України, оскільки, на жаль, травмовані війною всі — від діточок до стареньких громадян. Як реально допомогти такій кількості людей?

— Щодо ветеранів, тут є хитра штука. Ветерани 2014 року й ветерани 2024-го, якщо перемога буде достатньо швидкою, — це різні ветерани. Тому що психологія переможця принципово несхожа із психологією переможеного. Синдром переможця компенсує значну частину, якщо не більшість, тих психологічних проблем, з якими люди повертаються з фронту. Відчуття абсолютно інше, повірте.

От чому весь час у Штатах займалися так званим в'єтнамським синдромом? Тому що вони там програли, і це всі розуміли — і військові, і невійськові. Афганський синдром — така само ситуація, хоча її менше видно. У нас синдрому переможеного просто не може бути. Якщо ми програємо війну, нас не буде. Крапка.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Звісно, нас дуже турбує перебіг війни, а на другому місці — корупція. Боротьба з нею — це імітація, яка загрожує й зменшенням західної допомоги, й руйнуванням майбутньої відбудови. Що з цим ганебним явищем робити?

— Чесно скажу, не розумію, що це таке взагалі. Я до цього скептично ставлюся. Не знаю жодної країни, в якій би корупції не було. Просто на корупцію можна списувати все, що завгодно. Треба створити нормальну судову систему, яка не «розв'язуватиме питання».

— За вашими словами, ще одна ознака закінчення війни — це коли росія почне сплачувати репарації. Поки що ніхто не уявляє, яким має бути цей процес. Чи варто сподіватися, що він буде реалізований? Це не утопія?

— У мене таке переконання, що, допоки головою сусідньої держави є путін, ми нічого не зможемо зробити. Тому що насправді, як я це розумію, в нього дуже невелике поле для маневру. Йому нема куди відступати. От якщо зміниться влада в росії, тоді, принаймні, як на мене, з'явиться шанс. Не кажу, що це буде гарантія. Абсолютно ні. Побачимо, що воно буде.

— Ми святкували Новий рік з пригніченим настроєм. Ситуація на передовій хитка, фронт завмер, прогнози на звільнення територій песимістичні. Так, ми демонструємо всьому світу фантастичну життєстійкість, єдність, здатність до самоорганізації, взаємної підтримки, як ви кажете. Однак де знайти сили на подальшу боротьбу? Бо всі виснажені, втомлені, у всіх емоційне вигоряння. На що спиратися? Як не збожеволіти?

— Хтось із закордонних журналістів мене запитував, чи відчувають українці втому від війни. Так, безумовно, відчувають. Бо в цьому кошмарі жити спокійно весь час просто неможливо.

Але це не означає, що ми готові підняти руки вгору. Це різні речі. Буча — це не те, що ми не можемо пробачити росії. Події в Бучі чітко дали всім зрозуміти: якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу. А це, як на мене, значно страшніше, ніж віддати своє життя на фронті.

А що дає підстави сподіватися на краще? Я не надто поважаю Пауло Коельйо за його оцінки нашої війни, але одна його фраза мені подобається, я весь час повторюю її, особливо зараз. «Все завжди закінчується добре. Якщо щось закінчилося погано, то це ще не кінець».

Читайте також: «Якщо Захід дозволить вам вести цю війну як наступальну, все закінчиться дуже швидко Перемогою України», — історик Юрій Фельштинський

— Нам кажуть, що 2024 рік буде надважким і надскладним, що треба його витримати. Чи варто чекати хоча б якихось позитивних змін цього року? Чи є у вас якийсь привід для позитива?

— Думаю та переконана, що ми його досягнемо. Нам не можна поступитися.

З одного боку, кожен рік продовження війни дуже важкий та дуже складний для нас. Ми втрачаємо людей. Якщо не на війні, то в мирному житті вони вмирають значно раніше, ніж могли померти, якби цього всього не було. Та що говорити? Війна є війна.

Але! Перемовини з росією, якщо не стане путіна та все ж таки вони почнуться, будуть спиратися на зафіксований на той час розподіл територій. Тому дуже важливо, щоб ми хоч трохи відвоювали своєї землі. Я не військовий експерт. Тому не знаю, що буде з Донбасом. Насправді не знаю. Однак щиро вірю, що ми зможемо відвоювати Крим. Якщо це станеться, нікуди вони не дінуться — Азовське море повернеться до нас.

Одна моя подруга завжди казала: «Я ж баба, я кишками відчуваю». Так от, якщо мої кишки правильно відчувають, і ми відвоюємо Крим, це будуть інші базові умови для перемовин з росією.

Тому 2024 рік дуже важливий, щоб ми нічого не втратили додатково. Впевнена, що цього не буде, адже все те, що ми втратили, сталося у перші тижні після вторгнення. І значною мірою через зраду. Не хочу зараз лізти в це. Але ми дорослі люди й багато що розуміємо.

Однак після цього ми не втрачали території. Навпаки, ми їх відвойовували у 2022-му, а торік потрошечку, але теж рухалися вперед. От якщо ми цього року зможемо відвоювати щось серйозне (я б цього дуже хотіла, однак не кажу, що обов'язково вийдемо на кордони 1991 року, хоча дуже хочеться), була б інша справа. Але щоб ми хоча б відстояли те, що є. 2024 рік дуже важкий, тому що у Штатах вибори. Ну, що зробиш? Будемо мріяти, будемо сподіватися й молитися. Не знаю, що ще сказати.

— Військові кажуть: «Мусимо витримати».

— Знаєте, я весь час згадую фразу Залужного, яку він сказав на початку березня 2022 року: «Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно».

Читайте також: «Давайте зараз не лякати себе проблемами, які будуть після війни», — Олексій Гарань

2158

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів